Каті Омельченко в «Лучезарному» сподобалося

У дитячому санаторії «Лучезарний» щодня після вечері у просторому залі їдальні настає справжній аврал. Проходить він весело. Хлопчики й дівчатка охоче допомагають дорослим швидше прибрати зі столів та віднести на кухню посуд.

Столи зсовують попід стіни, стільці перевертають догори на стільниці, і таким чином зал для ігор, забав, дискотеки, виступів запрошених артистів готовий.

Аврали ці у перші дні нових заїздів схожі також на забави. Але минає якийсь тиждень, і ентузіазм в очах юних помічників згасає. Їм набридає щовечора зсовувати столи та перевертати на них стільці.

Про дорослих — лікарів, вихователів, сестричок, нянь, працівників їдальні — годі й казати. Вони роблять це постійно, за винятком літніх днів, коли діти проводять дозвілля на вулиці. Але скільки того літа, якщо санаторій розрахований на цілорічне оздоровлення та лікування малих пацієнтів?!

З чиєї вини, через чию байдужість створено такі умови? Санаторій «Лучезарний» на двох гектарах недешевої євпаторійської землі у 1978 році збудував Київ. Це —його власність. Тоді ж у дію вступив один із двох запроектованих корпусів. Оздоровлюють тут і лікують щомісячно до 150 київських дітей, які страждають на захворювання органів дихання, на сколіоз тощо і перебувають на диспансерному обліку в районах столиці. Протягом року таких діток тут може бути до двох тисяч. Путівки на 27 днів вони одержують безплатно. Звісно, до нездорових дітей, які розлучені з батьками, з домівкою на такий строк, працівники закладу ставляться по-особливому. Це — не казенні слова. Для колективу санаторію, очолюваного заслуженим лікарем України Любов’ю Іванівною Хилько, це — повсякденна практика і поведінка. Ветеран оздоровниці медсестра-масажист найвищої кваліфікації Валентина Миколаївна Гончарова веде незвичайний альбом із записами і малюнками дітей. Прості зворушливі рядочки. «Мені покращало», —пише Альона Дзюбенко, 1990 року народження. «Стало набагато легше дихати», — пише Даша Сапсай. «До санаторію було зле, зараз дуже добре», — свідчить Олег Третяк.

Таких відгуків багато. У розпорядженні лікарів —повний набір сучасних оздоровчих засобів, зокрема грязеві та водні процедури. З уст працівників часто можна почути слова подяки київській владі. Вартість путівок, медикаментів, зарплата персоналу — все це забезпечено міським бюджетом. Але є й інший бік медалі.

...Марія Іванівна Степко, заступник головлікаря з господарських питань, насилу змогла відімкнути заржавілий замок триповерхової будівлі за фасадом «Лучезарного».

Двоє здичавілих котів, захоплених зненацька, прожогом метнулися східцями вгору і зникли.

Це другий недобудований санаторний корпус, який нині вражає порожнечею. Його сумна історія вже налічує вісім років. Спочатку це мав бути клуб. Згодом на його фундаменті звели корпус для лікувальних кабінетів, навчальних класів, оздоровчого комплексу з басейном, спортзалом тощо, чого зовсім немає в нині діючому «Лучезарному». Тут на кожному спальному поверсі під так звані гральні кімнати переобладнано по кілька палат.

Рішення про зведення другого корпусу було мудре. І робота йшла наввипередки. Невдовзі будівля постала готова. Та й дотепер у її середині біля кімнат і майбутніх кабінетів стоять зіперті на стінах двері. Їх залишилося тільки навішати на петельки, але двері припадають пилом. Виконано всі сантехнічні роботи, встановлено опалення, прокладено каналізацію, в багатьох місцях навіть облицьовано стіни, проходи (щоправда, плитка сиплеться, бо з розбитих вікон шугають вітри).

З другого поверху захоплює панорама кінозалу, запроектованого у вигляді амфітеатру, вже заставленого кріслами, так і здається, що кінозал зараз оживе дзвінкими дитячими голосами.

Однак це тільки здається, бо все це будівництво, виконане на 80 відсотків, завмерло вісім років тому. Як позначилися ці роки на недобудованому корпусі, здогадатися неважко. На очах пропадають і праця, і мільйони грошей. Плин часу зробив своє і в бюрократичній круговерті. В балансовій документації міського управління охорони здоров’я цей об’єкт нині значиться не як довгобуд, а як такий, що потребує капітального ремонту з реконструкцією.

— Ось уже вісім років, — каже генеральний директор Київського міського дитячого санаторно-курортного медичного об’єднання, заслужений лікар України Лілія Петрівна Герасименко, — ми на капітальні ремонти кримських санаторіїв не одержуємо ні копійки. І це нас дуже турбує і дивує. Бо міський голова Олександр Омельченко сам будівельник і чудово розуміє, якою ціною обходяться довгобуди. А дивує тому, що ніхто — і це всі знають — не робить більше для київських дітей, ніж міський голова. З його ініціативи щороку місто знаходить можливість виділяти до 6 млн. гривень, щоб купити дітям путівки.

— Коли б міський голова детально дізнався про стан «Лучезарного», а ще краще переконався на власні очі, він не дозволив би, щоб готовий на 80 відсотків санаторний корпус для оздоровлення і лікування київських дітей так гірко пропадав. Я вважаю, що цю справу за інерцією гальмує хтось із заступників міського голови, — переконана генеральний директор.

Далі Лілія Петрівна повідала, що їй неодноразово господарі сусіднього російського готелю «Планета» пропонували за великі гроші продати цей довгобуд з прилеглою територією, але вона переконана, що найбільше людське багатство — це здорові діти.

А довгобуд руйнується...