Сьогодні 85 років від дня народження Олеся Гончара
У видавництві «Веселка» вийшов перший том «Щоденників» (1943—67) Олеся Гончара, упорядкування, підготовка текстів та передмова Валентини Гончар.
Нині ім’я Гончара багато хто сприймає байдуже — чи не тому, що влада аж надто спритно «присвоїла» його собі: пам’ятник, твори за розрядом соціально значущих видань. Мовляв, дивіться, ми з ним разом були і є. Разом — та не зовсім. «Лжете, подлецы!» — як казав Пушкін. Цей «Щоденник», може, краще за книжки свідчить про драматичне самоусвідомлення Гончаром своєї епохи.
05.06.1967. «Часом доводиться чути закиди, що і ти ж, мовляв, був таким, як і всі, — пригадай свої наївні ранні писання ... Так, разом з іншими був і я на самому дні того драматичного пекла, в пустелі розпалюваної ненависті, грубощів і фікцій. Був там, де інших калічило, спотворювало назавжди. Але якщо твій дух, мужніючи, розвиваючись, спромігся видобутися звідти, спромігся розламати залізобетон нормативів, косності, звичайностей і зручностей і — наперекір усьому — знайшов у собі силу підвестися до розуміння справжніх цінностей життя і мистецтва... Хіба ж це не перемога духу, що його потенціал в людині куди більший, ніж декому уявляється?»
Він знав ціну своєї епохи задовго до того, як у 80-х вийшов із КПРС. У них з Довженком (ще за життя Сталіна) бесіда була: «У нас, художників, — своя партія!»
Розумів він усе. Й ідіотизм системи (запис 1958-го: «В Харкові якийсь Цуккер, за фахом лікар-психіатр, написав повість. Його розкритикували «за извращение образа советского сумасшедшего»). Й те, про що партія додумалась аж згодом (запис 1965-го: «Потрібна гласність. Треба вимагати гласності в усьому»). І розпач («просто дивно: люди в переважній більшості розумні, а робимо стільки дурниць!»). І жах реалій (запис 1966-го: «В очах наших поневолювачів кожен, хто розуміє трагедію нації, вже є державним злочинцем»). І тупик культури (1965-й, запис про те, як на пленумі ЦК Тичину просили писати про розквіт культури. А Тичина: «Давайте напишу про вугілля. А про культуру не буду!»). І навіть страх за те, що культура скінчилася (запис 1956-го, після смерті Довженка: «Чи не устами Довженка література України проспівала свою лебедину пісню?»).
Він любив красиві мрії і страждав, втрачаючи їх: «Прокинувся вранці з поганим настроєм. Став згадувати, чому, і згадав: учора вичитав у газетах, що різко зменшились шанси на життя на Марсі...»
А тут шанси були не більші: «18.03.1966. Розправа не забарилась... Від сьогодні я вже не член ЦК. Виступом проти репресій накликав репресії на себе. Що ж, в наших умовах інакше, здається, й бути не могло... Звичайно, це змінить докорінно моє громадське становище... Але ж іншого виходу в мене не було. Хай уже — аніж жити з розтоптаним сумлінням. Хочу дивитися чистими очима в вічі дітям своїм і друзям.
...Може, це якраз і наблизить мене до того, що є найдорожчим — до становища вільного художника?»
А за два місяці перед тим йому «давали зрозуміти, що ... як далі стоятиму на своєму, то втрачено буде багато: і цеківство, і депутатство. Який тупий і жалюгідний шантаж! Та плювати мені на всі чини, якщо їх треба здобувати ціною... свободи художника!»
А не всі ж такі. Ось запис 25.05.1967. На з’їзді письменників у Москві Шолохов (у кулуарах) поспівчував Гончарові й пішов на трибуну: «А потім він виступив. Гидко. Вигороджував цензуру, намагався довести, що свобода творчості письменникам не потрібна. Оганьбив себе».
Цей самий Шолохов справді любив Гончара, вночі дзвонив йому аж з Дону, говорив по-українському, плакав.
Це — 1967 рік, коли Гончар писав «Собор».
15.04.1967. «Ті, що керують мистецтвом, мусять бути закохані в мистецтво, а не тільки в балерин.
Кинув хтось із них фразу:
— Захочемо — зробимо завтра двадцять Павличків!
Помиляються. Навіть Павличків їм не зробити. Можуть зробити 20 Левчуків, але це інший матеріал.
Не можна робити еталоном примітив. Це, як свідчить практика, згубно для мистецтва».
Гончар мав гріх — гріх доброти. Тому сам себе переконував: «ті, що керують», мусять порозумнішати. Гончара вже нема. А «ті, що керують», зробили еталоном життя те, чого він найбільше боявся.
Підготував Віталій ЖЕЖЕРА.
