Кому потрібне державне майно

...і Фонд державного майна України (ФДМУ)

У середині березня почалися розмови про те, що ФДМУ ініціював законопроект про приватизацію Укрзалізниці. Комусь це здалося прямим наслідком тих самих слухань: покритикували фонд за погану роботу — ось і перші результати. Інші, особливо залізничники, хапаються за голову: навіщо продавати прибуткове підприємство? Вже останню сорочку з держави стягують, момент просто дуже підходящий: голова ФДМУ Бондар у відставку зібрався, заяву Президентові подав, мовляв, я в казну за час приватизації 1992—2002 років 6,5 млрд. грн. вніс — і на заслужений відпочинок, після мене навіть нехай груші на яблуні родять. Власне кажучи, і при ньому не те що груші — нічого не родило: фахівці стверджують, що названа сума доходів, м’яко кажучи, ганебна. Про іншу роботу фонду красномовно свідчить таке: парламент (зауважте, лютий 2003 року) рекомендував цьому відомству запровадити реєстр державного і комунального майна. Це означає, що досі такого реєстру немає (?!!).

Україна не єдина в світі держава, яка переживає процес приватизації. Колеги по колишньому соціалістичному табору її вже пройшли і навіть мають з цього економічний зиск. Досвід цих держав свідчить, що період стихійної приватизації неминучий (перші 2—3 роки), однак, усі вони вчасно схаменулись, перейшли на цивілізовані правила гри, і, як результат, ми їх бачимо серед кандидатів на приєднання до ЄС — Угорщина, Польща, Чехія тощо. Як приклад можна навести досвід Угорщини.

Тут за порівняно короткий термін (1987—1995 рр.) пройшло три етапи приватизації. Коли на першому етапі так званої спонтанної приватизації було визнано, що неуособлений власник не є добрим господарем, і він не має зацікавленості, то сама держава прийняла рішення втрутитися в процес приватизації і припинити розтринькування державної власності. З цією метою був прийнятий закон про захист державного майна й утворено Державну майнову агенцію, що означало перехід до другого етапу — централізованої приватизації. Тільки після цього, коли процес приватизації був врегульований, підкреслюю, саме державою, вона дозволила перейти до наступного, третього етапу, коли з метою прискорення процесу було знято всі ліміти на приватизацію об’єктів. Таким чином було прискорено процес приватизації й одночасно посилено контроль з боку держави, з’явився не просто власник, а новий прошарок власників. Заради цього держава відмовилась від хибної практики за рахунок приватизації поповнювати бюджет і погашати державний борг.

Україна продовжує борсатися в стихійному розтринькуванні державного майна. Тим паче, що чиновники профільних відомств неначе навмисне потурають уже давно не секретним схемам напівзаконного розкрадання: на підставі процедур застави, досудової санації, банкрутства. Мало того, спродані за безцінь підприємства інколи опиняються у власності іноземців. А тим державам конкуренція з боку українських підприємств невигідна і вони живцем ховають наші заводи і фабрики. От і виходить, що в інших державах заговорили про закінчення приватизації, коли гроші пішли в казну, а в нас — коли так і не інвентаризоване державне майно майже закінчилось.

І тут поряд з риторичним «хто винен?» кожен свідомий громадянин ставить інше, не менш класичне питання: «Що робити?». Зі свого боку, використовуючи профільний метод — законотворчість, я подав законопроект про внесення змін та доповнень до щойно підписаного Президентом нового Цивільного кодексу України (реєстраційний номер законопроекту 3226). Пропонується внести статтю такого змісту:

«Витребування неправомірно відчуженого державного і громадського майна

Державне майно або комунальне майно, яке безоплатно передано державою у комунальну власність, неправомірно відчужене будь-яким способом, може бути витребуване відповідними державними установами та органами місцевого самоврядування від будь-якого набувача».

Взагалі ця стаття була колись у старому Цивільному кодексі під номером 146, але після прийняття Закону України «Про власність» її було вилучено як таку, що суперечить законові. Наслідком стало те, що значна частина незаконно приватизованих або проданих будівель та споруд перепродаються іноземним підприємствам, які не є резидентами України. Крім того, більшість іноземних фірм розташована в офшорних зонах інших держав, з якими відсутні відповідні угоди про правову допомогу. Отже, ці фірми не є суб’єктами правовідносин в Україні, що ускладнює питання про повернення незаконно відчуженого майна державі.

Якщо брати правовий аспект, то внаслідок числених змін і доповнень, яких зазнав Закон України «Про власність», внесення такої норми не буде суперечити цій редакції закону, як і новоспеченому Цивільному кодексу. Ця норма повинна діяти хоча б на час приватизації, тому що аргументів від виборців — аж стіл угинається.

Наостанок один приклад із життя: з метою заволодіння державною власністю і протистояння її поверненню державі україно-панамським товариством «Агропостачзбут» було продано нежитлове приміщення корпорації «Wіlnorth» (Панама), яка, у свою чергу, 06. 08. 1998 року продала цей об’єкт корпорації «Dagsberry Іnc.» (США). Відчуження державного майна мало місце незважаючи на те, що спірне приміщення у 1997 році Вищим Арбітражним Судом було визнано державною власністю. Аналогічно перейшла до власності корпорації «Wіlnorth Іnc.», а згодом — до корпорації «Dagsberry Іnc.» нежитлова двоповерхова будівля. Таким чином іноземним підприємствам у Дніпропетровській області перепродано майже півсотні об’єктів загальнодержавної і комунальної власності, стратегічно важливі пакети акцій гірничо-збагачувальних комбінатів тощо.

Це за умов, що статистика лише по Дніпропетровській області свідчить, що протягом останніх п’яти років до обласної прокуратури надійшло 400 позовів з приводу приватизації.