Зона мовчання

Від села Хрестище Красноградського району Харківської області рукою подати до Полтавщини: по сусідству Карлівський, Чутівський і Новосанжарський райони. Як нещодавно повідав пресі (спершу зарубіжній, а затим і вітчизняній, зокрема «Фактам») академік національної нафтогазової академії Роман Макар, у 60—70-х роках минулого століття за наказом Москви в цьому регіоні проводилися інтенсивні геологорозвідувальні роботи. Площина виявилася напрочуд продуктивною — запаси газоконденсатного родовища становили 300 мільярдів кубометрів газу! На початок 1972 року тут діяли вже 17 свердловин, та їх експлуатація виявилася непростою справою — тиск газу досягав 400 атмосфер. З досі невідомих причин на одній із них на глибині 20 метрів прорвало трубу і на поверхню вирвався палаючий фонтан газоконденсату. Величезний язик полум’я злетів над землею на десятки метрів. Утворився кратер, який поглинув буровий комплекс і все, що прилягало до нього. Застосовуючи найрізноманітніші засоби і методи, вогнеборці намагались приборкати вогняну стихію, але марно — факел все палав. Місяць, другий, півроку... За таких критичних ситуацій зазвичай вдаються до ризикованого, проте простого і перевіреного практикою способу — розкопування аварійної свердловини. Та цього не зробили...

Бо у Москві вирішили піти іншим шляхом, і вдалися до злочинного кроку — використання ядерного вибуху. Ідею висунули вчені, їх пропозицію схвалили в ЦК і Радміні, а спеціальну постанову підписали найвищі посадовці держави. Власне, на ті роки це була хоч і секретна, але поширена практика: під виглядом «мирних» вибухів проводити випробування на оборонку.

 З 29 серпня 1949 року по 31 грудня 1987 року СРСР здійснив 618 ядерних вибухів, з яких 126 було заявлено як «мирні». На замовлення Мінгеології — 39 підземних ядерних вибухів нібито з метою сейсмічного зондування земної кори.

Виконувати завдання доручили спеціальному підрозділу з Білокам’яної. І хоч спеціалісти з України не були посвячені в тонкощі проекту, їх все одно зобов’язували підписуватися про нерозголошення інформації на 15 років... Підготовчі роботи тривали впродовж кількох місяців. До експлуатаційної колони пробурили збоку похилу свердловину на глибину майже 2400 метрів. Відстань між ними у підземеллі становила майже 20 метрів. Там і було вмонтовано ядерний вибуховий пристрій, що мав вигляд довгого циліндра. Всім керував генерал із відомства, де не прийнято називати своє справжнє ім’я. Свердловини родовища заглушили, резервуари стравили, після чого системи заповнили спеціальним розчином. Вимкнули електромережі, водогони. Прилеглу до факела площу розділили на три кільцеві зони радіусами три, п’ять і вісім кілометрів. У кінці кожної розмістили свійських тварин — курей, кіз, а також вулики з бджільми (вибух був непоганим приводом для експерименту). Кільце радіусом 400 метрів від епіцентру обгородили як особливу зону. Її засипали 20-сантиметровим шаром річкового піску. Всім видали спеціальні костюми, що захищають від радіації. Все було готове до експерименту. Найближче до епіцентру село Хрестище — за два кілометри, автотраса Москва—Сімферополь — за вісім. Та ніхто не попередив місцеве населення про те, що відбувається, і люди продовжували свої повсякденні справи...

День «ікс» настав 10 липня 1972 року, в неділю. Стояла сонячна безхмарна погода, несильний вітер дув у бік Нових Санжар, на Полтавщину. Всі «учасники дійства» перебували на заздалегідь визначених місцях, їм було наказано стати навшпиньки (запобіжний захід, аби не зламало хребет від поштовху грунту). Пішов відлік часу, і точно о 10-й ранку все навкруги струсонуло...

Далі спогади очевидця, молодого інженера-бурильника, а нині поважного керівника, який наполіг, щоб не розголошували його ім’я:

— Я тоді працював на сусідній буровій і знав усі перипетії аварії. У згаданий день ми перебували на робочих місцях... Раптом земля заревла і загула. Здавалося, що настав кінець світу. Навколо нічого не можна було пізнати. Що раніше стояло вертикально, впало. Від руху землі мене кілька разів підкинуло в повітря. Настала мертва тиша. Ми всі полегшено зітхнули, впевнені, що спроба збити оплавлену породою газову свердловину вдалася. Але за якусь мить все раптом загуло і затріщало — кратер газового вулкана несподівано ожив на повну силу. З нього вирвався вгору могутній газовий потік, змішаний з породою. Його висота сягала більш як кілометр! А через якусь хвилину в безмежній блакиті виріс гігантський ядерний гриб, який повільно потягло на межу Полтавської, Харківської та Дніпропетровської областей. Зловісна тінь упала на землю, мені стало не по собі...

Піддослідні тварини лежали, мов неживі. Кури повалилися на бік, а півні — догори ногами. Бджоли вилетіли з вуликів і попадали неподалік від них. У хатах вибуховою хвилею повибивало шибки, завалилися димарі і печі, на стінах утворилися тріщини. Вода в колодязях з глибини 15—20 метрів піднялася до одного метра від поверхні! В буянні мирного літа безлюдні руїни мали жахливо неприродний вигляд...

Стало зрозуміло, що газова стихія виявилася сильнішою за атомний вибух, і треба було все починати спочатку. Тим часом жорстокий і безглуздий експеримент одразу дався взнаки. У всіх боліла голова, «ламало» кістки і хребет. Але поскаржитися не було кому: навіть лікарям і рідним суворо заборонялося говорити про причину недуги. Щоб уникнути ще страшнішої катастрофи на газовому промислі, нічого не лишилося, як вдатися до старого методу — розкопування. Кілька місяців рили кільцевий кар’єр завширшки 400 метрів і глибиною 20 метрів. Від полум’я стояла неймовірна спека, люди працювали в спеціальних костюмах і касках, їм на голову падали шматки... криги, які утворювалися від дифузії. Техніку і людей постійно поливали водою. Але ніхто не сказав, що всі перебували в епіцентрі радіоактивної зони. Нарешті попід землею вдалося дістатися кратера і поставити заглушку на жерло. Майже рік тривала ця битва. Згоріло понад мільярд кубометрів газу... Протягом року відновлювали житло селянам. Вони так і не дізналися правди про те, що сталося...

Спливли роки, а згадка про той страшний вибух не стерлася в пам’яті очевидців, нащадків. Ніяк не можу забути відвертий і принциповий виступ голови Карлівської райдержадміністрації, депутата облради Володимира Слєпцова на грудневій сесії минулого року, в якому він нагадав про цю трагедію. Нагадав за наказом своїх виборців, за що одразу... отримав прочуханки від голови облдержадміністрації, теж, до речі, депутата. Зрештою, все звелося до смішків. Ніхто так і не забажав докопатися до суті й фактів, хоча запитань залишилося більше, ніж відповідей. Для чого було зроблено вибух, адже до цього не раз робили спроби ліквідувати пожежі в такий спосіб на газових родовищах, але все марно. Чому вирішили московські можновладці з Кремля висадити атомну бомбу в такому місці України, де зосереджений генофонд нації? Як відомо, ніхто не здійснював радіаційних досліджень після ядерного вибуху (його потужність була чимала), ніхто не робив застережень населенню щодо висівання овочів, фруктів, споживання м’яса, молока тощо. А наслідки того вибуху даються взнаки й сьогодні. І про це навів численні факти голова райдержадміністрації: збільшення захворювань, смертності, загалом тривожна і непевна екологічна ситуація. Щоправда, тепер все можна списати на Чорнобиль. Пригадаймо, як після квітня 1986-го Полтавщину оголосили мало не земним «раєм». Але чому саме тут виростають такі радіаційно забруднені продукти, і саме тут десятиліттями один з найвищих показників по країні на онкологічні захворювання? Чи не тому, що за 14 років до Чорнобильської катастрофи ми всі вже побували в ядерній зоні? Зрештою, як нерідко засвідчує історичний досвід, наша земля і народ постійно перебували під гнітом експериментів — політичних, економічних, наукових... Проте мали ми всі від того самі проблеми.