Геннадій ВАСИЛЬЄВ,Перший заступник Голови Верховної Ради України

 

Геннадій ВАСИЛЬЄВ,Перший заступник Голови Верховної Ради України,співголова тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з доопрацювання проектів законів про внесення змін до Конституції України

Комісію зобов’язано доопрацювати проекти законів України (реєстраційні № № 0998 та 0999) з урахуванням в установленому порядку поданих до Верховної Ради законопроектів стосовно змін до Конституції України, щодо текстів яких надано висновки Конституційним Судом, а також з урахуванням зауважень та пропозицій суб’єктів права законодавчої ініціативи і внести на розгляд Верховної Ради України.

Проект № 0998 було внесено на розгляд Верховної Ради 1 липня 1999 року і повторно зареєстровано 14 травня 2002 року. Конституційним Судом 14 березня 2001 року ухвалений висновок щодо відповідності положень даного законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України, згідно з яким із 14 текстуальних змін (доповнень) до Конституції, які містяться у проекті, такими, що відповідають вимогам статей 157 та 158 Конституції, визнано лише чотири. З огляду на вимоги статті 159 Конституції Верховна Рада України може здійснити попереднє схвалення лише цих чотирьох положень законопроекту.

16 жовтня 2002 року Конституційний Суд ухвалив висновок щодо відповідності вимогам статей 157 та 158 Конституції України іншого законопроекту про зміни до Конституції (реєстраційний № 0999), положення якого передбачають радикальніші корективи Основного Закону, а в цьому контексті положення проекту № 0998 певною мірою втрачають актуальність. До того ж у законопроекті № 0999 такими, що відповідають вимогам статей 157 та 158 Конституції, визнано майже всі його положення.

З огляду на зазначене, попереднє схвалення законопроекту № 0998 (фактично начальні лише чотири його положення) не є доцільним. Водночас у разі начальної необхідності окремі положення цього законопроекту, що визнано Конституційним Судом як прийнятні, могли б бути приєднані до тексту законопроекту № 0999 і попередньо схвалені разом з цим законопроектом. 23 лютого 2001 року до Верховної Ради було подано проект закону України «Про внесення змін і доповнень до Конституції України». Згідно з вимогами статті 159 Конституції Верховна Рада своєю постановою від 22 березня 2001 року направила згаданий проект Конституційному Суду для надання висновку щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

Висновком від 16 жовтня 2002 року Конституційний Суд України визнав, що проект закону України «Про внесення змін і доповнень до Конституції України» відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції, крім пункту десятого проекту, конституційне провадження щодо якого припинено, оскільки позицію стосовно питання, про яке йдеться у цьому пункті (надання парламентським комітетам права здійснювати контроль), Конституційний Суд України висловив раніше.

Підкреслю, що цим відкрито шлях до реального реформування системи державної влади в Україні, створення владного механізму, характерного для парламентсько-президентської республіки.

Разом з тим і в Рішенні КСУ, і у висновках, які були запропоновані експертними службами парламенту, відзначалося, що прийняття зазначених проектів у незмінному вигляді, без уважного змістовного їх доопрацювання може створити певні колізійні ситуації, уникнути яких у майбутньому можна буде лише за рахунок внесення нових змін до Конституції.

Йдеться про те, що законопроектом № 0999 визначено випадки припинення повноважень Кабінету Міністрів України достроково і з ініціативи Верховної Ради — прийняття нею резолюції недовіри, і внаслідок прийняття відставки Кабінету Міністрів Президентом України. До того ж в обох випадках передбачено, що Кабінет Міністрів, який пішов у відставку, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого, але не довше 60 днів.

Крім того, законопроектом передбачено, що повноваження Кабінету Міністрів припиняються і внаслідок складення ним повноважень перед новообраною Верховною Радою України в день її першого сесійного засідання. Проте зазначеної норми стосовно продовження в цьому випадку виконання попереднім складом Кабінету Міністрів своїх повноважень до початку роботи новосформованого в законопроекті немає. За таких умов на практиці виникне ситуація, коли з дня складення Кабінетом Міністрів повноважень перед новообраною Верховною Радою і до дня початку роботи його нового складу Кабінет Міністрів, на який згідно зі статтею 116 Конституції України покладено, зокрема, повноваження щодо забезпечення державного суверенітету, виконання Конституції та вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, фактично буде відсутній, оскільки продовження виконання повноважень попереднім складом Кабінету Міністрів стає неконституційним.

Отже, текст законопроекту не усуває істотну прогалину, на що, зокрема, і звернув увагу КСУ. Не виключено, що в майбутньому наявність саме таких прогалин і колізій може стати приводом для чергової конституційної кризи, усунути яку можна буде лише шляхом внесення змін до Конституції України. Саме щоб не опинитися у стані безупинного перекроювання конституційних положень, було прийнято рішення взятися за доопрацювання зазначених законопроектів з тим, щоб уже найближчим часом повторно внести їх до КСУ в максимально опрацьованому та погодженому вигляді.

Було запропоновано об’єднати в один законопроект положення проектів законів про внесення змін і доповнень до Конституції України (реєстраційні № № 0999 і 0998), які Конституційним Судом визнано такими, що відповідають вимогам статей 157 і 158 Конституції, і попередньо схвалити його, як це передбачено статтею 155 Конституції України. Зазначений проект, в якому викладено положення щодо внесення змін і доповнень до Конституції, можливість прийняття яких випливає з висновку Конституційного Суду від 16 жовтня 2002 року та пропозицій суб’єктів законодавчої ініціативи, потрібно буде направити до Конституційного Суду для надання висновку щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України та просити Конституційний Суд розглянути законопроект за процедурою невідкладного провадження.

Ми усвідомлюємо всю небезпеку довільних експериментів з Конституцією, розуміємо доцільність внесення лише тих змін, яких настійливо вимагає життя, зокрема проголошений курс на створення демократичної моделі державної влади європейського взірця.

Нарешті, ситуація з розглядом конституційних законопроектів принципово змінилася після того, як Президент України 6 березня цього року вніс до Верховної Ради для попереднього вивчення і обговорення свій законопроект про внесення змін до Конституції та оприлюднив свій указ про всенародне обговорення зазначеного законопроекту.

Глава держави виходив з того, що оскільки цим законопроектом передбачаються істотні зміни Основного Закону, його положення стосуються засад конституційного ладу держави, зачіпають інтереси всіх верств українського суспільства, проект виноситься також на всенародне обговорення, яке має тривати до 15 травня цього року.

Це зайвий раз підтверджує те, що питання конституційної реформи є не внутрішньою проблемою влади, а проблемою всього громадянського суспільства. Його позиція вирішальним чином має вплинути на суть майбутніх конституційних змін.

І лише після того, як всі пропозиції і зауваження до президентського законопроекту буде вивчено, узагальнено, а ті, які заслуговують на увагу і підтримку, включено до доопрацьованого тексту законопроекту, його буде подано Президентом на розгляд Верховної Ради України в установленому Конституцією порядку.

При цьому з розгляду не знято законопроект про внесення змін до Конституції України, який вже пройшов перевірку в КСУ. Отже, вималювалося два шляхи опрацювання конституційних змін: 1) парламентський; 2) запропонований Президентом — всенародне обговорення проекту і лише після того — його безпосередній розгляд і прийняття парламентом, після чого — винесення на Всеукраїнський референдум (законопроект передбачає внесення змін до розділу третього Конституції України, що й зумовлює необхідність проведення референдуму). У зв’язку з цим виникає питання, чи повинні зазначені процеси рухатися паралельно, чи їх слід комбінувати.

Вочевидь, що в разі паралельного розгляду і опрацювання законопроектів може виникнути ситуація, коли пропонуватимуться фактично різнотипові моделі змін державної влади, в результаті чого жоден з них не отримає необхідної підтримки в сесійній залі.

У разі комбінування законопроектних ініціатив неодмінно виникне питання щодо доцільності об’єднання законопроектів в один з метою уникнення неузгодженостей і прогалин, а також для заощадження часу парламенту на розгляд відповідних конституційних змін. Очевидно, як з погляду економії часу і прискорення процесу опрацювання документів, так і з погляду законодавчої техніки саме другий підхід здається оптимальнішим. Водночас він вимагає концептуальної визначеності щодо того, який із законопроектів має бути покладено в основу узгодженого варіанта конституційних змін —парламентський чи президентський.

Курс до парламентсько-президентської республіки: альтернативи змін

Тож саме парламент має визначитися стосовно того, які ідеї слід закласти в тексті конституційних змін, якою буде модель парламентсько-президентської республіки.

Звісно, так само, як і в тексті чинної Конституції, у пропонованих змінах до неї не буде безпосередньо зазначено, якою саме — президентсько-парламентською чи парламентсько-президентською республікою має стати Україна. Та й зарубіжний досвід вказує на те, що така система зазвичай не позначається в текстах основних законів. У тих же випадках, коли вона безпосередньо зазначається в тексті конституції, існують, як правило, вагомі розходження між конституційно закріпленою та реально існуючою моделлю державного правління.

Усе це вказує на те, що та чи інша модель республіканського правління складається і працює як рівнодіюча двох чинників — відповідних конституційних норм і реально існуючої практики організації та здійснення державної влади. Саме поєднання цих двох елементів дає змогу говорити про ту чи ту модель, до того ж в аспекті її реальної динаміки. Адже практика здійснення державної влади є надзвичайно рухливим елементом політичної системи і, в свою чергу, залежить від багатьох чинників.

Виникає у зв’язку з цим інше питання: які конституційні норми ми мусимо брати до уваги, визначаючи моделі державного правління?

До останнього часу прийнято було вважати, що основою такого визначення має бути специфіка відносин між президентом, парламентом і урядом, змодельована у відповідних конституційних положеннях. На наш погляд, тут має враховуватися вся сума чинників, що в сукупності становлять систему стримувань і противаг у державі, а також особливості її реального функціонування. Не враховуючи останній чинник, не можна буде підійти до чіткої відповіді на питання, яка саме модель парламентсько-президентської республіки нам потрібна.

Адже якщо ми аналізуватимемо наявні напівпрезидентські форми правління, то побачимо, що жодна з них не відповідає тим типам, які зазвичай аналізують на теоретичному рівні. Тобто практика конституційної творчості та державного будівництва більш багата, аніж ті теоретичні узагальнення, на які ми так часто бездумно спираємося і якими послуговуємося під час розв’язання конкретних питань державного устрою.

Якщо вести розмову про ширший і, як мені здається, більш адекватний підхід, то тут мусимо враховувати не лише відносини в трикутнику президент — парламент — уряд, але також вагу судової влади, прокуратури, їх специфіку у поділі державної влади. Адже вони виступають певними обмежувачами повноважень відповідних владних гілок. Без цього неможливо уявити реальний баланс влади, а відтак і реальний механізм функціонування держави за тієї чи іншої моделі правління.

Положення, що їх містять проекти № 0999 і пропозиції Президента України, мають багато в чому альтернативний характер. І парламентаріям доведеться чимало попрацювати над тим, щоб знайти прийнятний для обох сторін компроміс.

Актуальним у плані посилення відповідальності парламенту є питання про характер і ступінь впливу парламенту на формування і діяльність уряду України. Прийняття норм, що допускають функціонування лише відповідального парламенту з діючою парламентською більшістю, неминуче викликає таке запитання: в який спосіб можна забезпечити ефективне функціонування державного механізму, якщо погляди, думки, наміри і програмні засади парламентської більшості, а відтак і всього парламенту, не збігатимуться з поглядами та намірами уряду?

Вочевидь, що коли вже Конституція вимагатиме від парламентаріїв обов’язкового формування більшості і передбачатиме певні санкції у разі її відсутності, то необхідним є і подальше узгодження роботи державних інституцій. Зокрема, виключення ситуації, за якої уряд не користується підтримкою більшості і діє на власний розсуд, без узгодження своїх кроків з парламентом.

Чинна Конституція не дає парламенту достатніх важелів впливу на формування та діяльність уряду. Можливо, для сьогоднішньої ситуації це і виправдано. Проте політично структурований і відповідальний парламент, звичайно, повинен мати такі важелі. Їх створення і відображення у Конституції також є важливим завданням конституційної реформи.

З другого боку, надання парламентові права формувати уряд передбачатиме істотні зміни в його діяльності. Зокрема, обов’язкову наявність стабільної парламентської більшості, відповідальної за формування і діяльність уряду. Це також допоможе реалізувати ідею коаліційного уряду, яку нині активно дискутують.

Вартим обговорення в цьому контексті є запровадження конституційної моделі постійно діючої парламентської більшості. В усіх зарубіжних країнах, де уряд формується парламентом, таке поняття є, але в жодній з них воно не міститься в тексті конституції. Рішення ж більшості стають офіційними рішеннями державної влади лише тоді, коли вони відповідно до встановленої процедури ухвалені парламентом як органом державної влади. З огляду на це жодної потреби вводити до Конституції України поняття більшості, що в певних аспектах може підмінити собою парламент, немає. Організаційні аспекти утворення і діяльності більшості можна врегулювати в звичайних законах, передусім у законі про Регламент Верховної Ради.

У зв’язку з цим треба критично оцінити і додаткові підстави для розпуску Державних зборів, зокрема, якщо протягом одного місяця у них не сформовано постійно діючу парламентську більшість. Очевидно, що коли ми покладаємо відповідальність за формування уряду на Державні збори, то підставою розпуску має бути неcпроможність цієї палати парламенту протягом певного терміну сформувати уряд, але аж ніяк не несформування більшості. Мабуть, варто в самій же Конституції записати імперативну норму, яка зобов’язувала б Президента України вносити на розгляд парламенту ту кандидатуру прем’єр-міністра, котру буде запропоновано найчисленнішою парламентською фракцією, та визначити термін, протягом якого фракції можуть визначатися з кандидатурою прем’єр-міністра.

Водночас право парламенту на формування уряду має супроводжуватися переданням деяких інших кадрових повноважень від Президента Верховній Раді України.

Гадаю, що істотного реформування потребує також здійснення законодавчого процесу, зокрема усунення недоліків, пов’язаних з процедурою вето. Комісія пропонує, скажімо, зменшити кількість депутатів, голоси яких потрібні для подолання президентського вето. А пропозиції Президента містять доволі ускладнену процедуру подолання вето: двома третинами кожної з палат парламенту.

Зміцнення позицій виконавчої влади передбачає як обов’язкову умову вплив уряду на формування та діяльність місцевих державних адміністрацій. Це сприятиме більшій відповідальності нижчих органів виконавчої влади перед вищими та надасть додаткового стимулу проведенню адміністративної реформи. Натомість у проекті Президента України подано пропозицію залишити за главою держави право призначати голів місцевих адміністрацій.

Як переконана комісія, варто всебічно вивчити і питання безпосереднього закріплення в Конституції України моделі виборчої системи. Адже пропонується безпосередньо на рівні Основного Закону зафіксувати пропорційну виборчу систему при виборах народних депутатів (у варіанті, поданому Президентом України, вноситься пропозиція зафіксувати пропорційну виборчу систему як спосіб обрання лише депутатів нижньої палати парламенту — Державних зборів). На сьогодні жодної практичної потреби фіксувати сам тип виборчої системи на рівні Конституції нема. Мало того, проти цього заперечує й зарубіжна конституційна практика: як правило, в текстах конституцій тип виборчої системи не зазначається.

Можна, звичайно, зрозуміти прагнення певних політичних сил до «проштовхування» саме пропорційної системи. Проте навряд чи в цьому випадку слід вдаватися до крайніх заходів —робити жорсткими відповідні норми, підносячи правове регулювання згаданого питання безпосередньо на конституційний рівень. Та й із суто правової точки зору, як переконують дослідження авторитетних фахівців, пропорційна система не має незаперечних переваг, принаймні за нинішніх умов. Мало того, навіть прибічники її запровадження вбачають у ній недосконалий виборчий механізм, який на перше місце ставить не виборця, а партії.

Ідея бікармелізму в контексті конституційної реформи

Члени комісії вважають, що окремо слід розглянути й ідею запровадження двопалатності українського парламенту. Питання про засади створення і функціонування другої парламентської палати надзвичайно складне і потребує насамперед прискіпливого науково-правового осмислення. Нагадаємо, що аналогічну ініціативу Президент України виявляв у 2000 році за результатами Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, що відбувся 16 квітня 2000 року.

Можна також відзначити, що хоча ми вже сьогодні маємо законопроект, внесений Президентом України, з формулюваннями конкретних положень, які описують склад, порядок формування та компетенцію другої палати парламенту, поспішність у цьому питанні навряд чи доречна. Крім того, як зазначив і сам глава держави, висловлені в його проекті пропозиції попередні й вноситимуться як законопроект в установленому Конституцією порядку лише після їх всенародного обговорення. Тож і це питання як одне з вагомих і принципових у проекті відкрите для обговорення та всебічного осмислення.

Очевидно, що основна, хоч і не єдина, функція верхньої палати, за задумом глави держави, має полягати в тому, щоб повторно розглядалися проекти, прийняті нижньою палатою, і створювалися доцільні перепони на шляху надмірно імпульсивної, емоційної і невиваженої законотворчості, чимало прикладів якої ми маємо за всі роки роботи однопалатного парламенту.

З огляду на це, в основу президентських пропозицій щодо запровадження бікамеральної структури українського парламенту було покладено декілька принципів, які, з точки зору глави держави, можуть стати визначальними в законодавчій роботі над конституційними нормами про другу палату. По-перше, ця палата (Палата регіонів) буде верхньою палатою, і за чисельністю має бути значно менша, аніж нижня палата (Державні збори). По-друге, члени цієї палати мають обиратися всенародно, так само як і депутати нижньої палати. По-третє, від кожного регіону має обиратися однакова кількість членів верхньої палати, бо інакше вона стане простим повтором нижньої палати і тоді її існування буде позбавлене і політичного, і правового сенсу. По-четверте, депутати і верхньої, і нижньої палати мають обиратися на один і той самий термін, що даватиме змогу говорити про цілісність парламенту як органу державної влади. По-п’яте, повноваження Верховної Ради України слід буде розподілити на три групи:

1) повноваження ВР України як цілісного державного органу (тобто сферу сумісної компетенції обох палат);

2) повноваження верхньої палати;

3) повноваження нижньої палати.

Думається, розв’язуючи порушену проблему, слід виходити насамперед із того, наскільки вагомі аргументи на користь бікамералізму, зокрема треба дати відповідь на питання, чи підвищиться у разі запровадження двопалатного парламенту ефективність законодавчої роботи, роботи парламенту в цілому, чи здатний він буде більшою мірою відповідати суспільним очікуванням. При цьому, звичайно, слід буде враховувати і сучасний стан розвитку парламентаризму та президентства, і перспективи їх еволюції.

Передусім варто нагадати, що бікамералізм притаманний державам, по-перше, переважно федеративним, по-друге, тим, які мають відповідні традиції бікамералізму, хоча самі є унітарними (Велика Британія, Франція, Італія, Іспанія). На підтвердження тези про відповідність федеративним державам саме бікамеральної структури можна навести такі цифри: лише у 26 відсотків унітарних держав діють двопалатні парламенти, тоді як 82 відсотка федерацій мають парламент з двома палатами. Отже, унітарність гірше сумісна з бікамералізмом, хоча цілком така можливість і не виключається конституційною практикою зарубіжних країн.

Прикметна і така деталь: переважна більшість держав, що виникли протягом останніх 20 років, обрали однопалатну модель. Це також певною мірою може свідчити про тенденцію конструювати саме однопалатні парламенти в процесі сучасного етапу державного будівництва в зарубіжних країнах. Проте це лише тенденція, не враховувати яку ми не маємо права, хоча також не маємо права й заперечувати альтернативний підхід.

Розгляньмо аргументи на користь бікамералізму та спробуймо відповісти на запитання, наскільки вони справді вагомі й заслуговують на увагу та прийняття.

В унітарних державах, до яких належить і Україна, доцільність двопалатного парламенту здебільшого доводять такими аргументами:

1) верхня палата потрібна як додатковий важіль рівноваги під час прийняття рішень парламенту;

2) запобігання монополізації законодавчого процесу представниками популістськи налаштованої нижньої палати, уникнення необгрунтованих, невиважених рішень, продиктованих кон’юнктурними міркуваннями, такими, що мають тимчасовий характер;

3) потреба забезпечення представництва територіальних структур країни (територіальних колективів), надання регіоналізації держави певного законодавчого і представницького оформлення;

4) звичність, усталеність другої палати за консерватизму конституційної системи і політичної практики, що не дає підстав для відмови від бікамералізму.

Запропоновані докази, окрім третього, негативні й до того ж такі, що вкрай залежать від політичного процесу та його традицій. За українських умов політичний процес дуже складний, динамічний, мінливий, і той вибір, який, здавалося, був правильним учора, може виявитися хибним завтра. Принаймні у цій сфері.

Україна, якщо виходити з нашого історичного досвіду, вільна від традицій бікамералізму. Очевидно також, що четвертий аргумент стосується саме збереження бікамеральної парламентської структури, а не її запровадження. Тому його не можна вважати доцільним в українських умовах.

А стосовно забезпечення прав регіонів, то в Україні вони не такі різні, щоб для цього спеціально створювати другу палату в парламенті. Їх права значно ефективніше захищати за допомогою економічних важелів, бюджетної та податкової політики, аніж специфічними конституційними засобами, які можуть лише політизувати діяльність парламенту та сприяти відцентровим тенденціям.

І тепер щодо аргументів проти бікамералізму.

По-перше, ще класики парламентаризму (зокрема, І. Бентам) вказували на те, що двопалатна структура парламенту корисна там і тоді, де і коли вона зберігає існуюче, а не там, де потрібен швидкий рух до нового. Тобто вона доцільна за умов порівняно стабільного суспільного і державного життя, за відсутності потреби проводити великомасштабні реформи у тих чи тих сферах. Тому очевидно, що Україну сучасну і Україну найближчого майбутнього з великими сумнівами можна віднести до таких держав.

По-друге, створенням другої палати і наданням їй права ветувати закони, прийняті нижньою палатою за умови збереження права вето і за Президентом (а саме така модель законодавчого процесу передбачена президентським проектом) — виникне ситуація, коли законодавчий процес істотно ускладнюється і сповільнюється. Звичайно, за українських умов є багато нарікань щодо кількості та якості прийнятих законів. Проте навряд чи з аргументом подвійного вето можна погодитися безапеляційно. Принаймні це питання потребує окремого дослідження, урахування закономірностей зарубіжної конституційної практики.

По-третє, за бікамеральної структури — за різних умов обрання представників верхньої і нижньої палат — може виникнути ситуація, коли більшості у нижній палаті протистоятиме меншість, репрезентована верхньою палатою. Знову-таки виникає можливість блокування рішень більшості меншістю. Тому постає закономірне запитання: чи повинен парламент іти на таке розширення прав меншості, які у вирішальні моменти законодавчого процесу перевищували б права більшості? Навряд чи в цьому є потреба —принаймні за нестабільної партійної системи і неструктурованого суспільства. А ще зазначене, у сукупності з правом вето щодо законів, прийнятих нижньою палатою, ускладнить і без того непрості відносини з главою держави та виконавчою владою.

І, зрештою, четверте — суто організаційне питання. Відповідно до чинної Конституції Верховна Рада України має діяти на підставі закону про Регламент ВР. Проте з 1996 року цього документа так і не було прийнято. Чинним залишається схвалений постановою ВР Регламент від 27 липня 1994 року, який, щоправда, має силу закону. Парламент України протягом 1996—2003 років не раз повертався до проблеми належного, згідно з Конституцією, унормування організації своєї власної роботи. Адже проблем у цій сфері так багато, що їх навіть важко перелічити. Але зрушити справу з мертвої точки дотепер так і не вдалося. Натомість за умов існування двопалатного парламенту фактично має йтися про створення трьох регламентів — регламенту діяльності верхньої палати, регламенту діяльності нижньої палати і прийняття закону про Регламент ВР як цілісного державного органу.

Важко збагнути, чому ВР, яка в однопалатному складі не спромоглася розв’язати проблему закону про Регламент, у двопалатному складі зможе швидко і безболісно розв’язати проблему належної організації своєї роботи і у межах окремих палат, і в межах всього парламенту. Адже не виключена і така ситуація, коли одна з новообраних палат прийняла Регламент, інша також, а ось закону про Регламент ВР їм ухвалити не вдалося. Діяльність Верховної Ради за таких умов буде паралізовано: вона просто не зможе виконувати низку важливих функцій, і насамперед —законодавчу. Як за таких умов діяти Президенту України? Якщо базуватися на положеннях внесеного главою держави проекту, то питання залишається відкритим.

Аналіз аргументів «за» і «проти» запровадження двопалатного парламенту в Україні, з урахуванням наявного конституційного досвіду та відповідних законопроектних ініціатив народних депутатів і Президента України, дає змогу зробити попередній висновок щодо недоцільності створення другої палати в парламенті принаймні найближчим часом.

Утім, остаточні висновки можна буде зробити лише після грунтовнішого опрацювання відповідних законопроектів, а також після вивчення всіх пропозицій, які надійдуть за результатами всенародного обговорення. Час покаже, який вибір моделі державної влади буде здійснено і народом, і парламентом. Важливо тільки пам’ятати, що тут ми маємо бути вкрай обережні й максимально зважені, маємо діяти за принципом: «не зашкодь». Адже йдеться про питання величезної державної ваги. Маємо всебічно врахувати власний досвід, багато в чому драматичний і надзвичайно повчальний.

Добре прислужитися цій меті можуть підсумки проведених у Верховній Раді на початку квітня парламентських слухань «Реформа політичної системи в Україні: мета і концептуальні засади конституційних змін». Нині думки, оприлюднені з трибуни слухань, вивчаються, аналізуються, узагальнюються.

Телефонуйте, пишіть, заходьте

І насамкінець хотілося б від тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради з доопрацювання законопроектів про внесення змін до Конституції України сказати таке. Ми діємо з цілковитою відкритістю. Розширюємо й поглиблюємо роботу в міру наближення намічуваних етапних періодів реалізації політичної реформи. Добре було б, аби в комісію ще активніше зверталися з пропозиціями й намірами всі, кому не байдуже, яким має стати в Україні державна управлінська система через п’ять чи десять років.

Слід виходити з того, що будь-які зміни до Основного Закону мають поліпшувати ситуацію в державі, працювати на добробут наших співгромадян, нинішнього і прийдешніх поколінь. Лише за такої умови конституційна реформа відбудеться, а всі позитивні напрацювання буде втілено у добротному документі, який з повним правом стане органічною частиною Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року.