До Київської Спілки журналістів потрапив документ, який спричинив неоднозначну реакцію журналістів, що працюють у різних педагогічних виданнях. Ідеться про документ (за підписом заступника держсекретаря Г. Науменка, 1/9-11, від 14.01.03 р.), який називається «Про надання грифів Міністерства освіти та науки України науково-методичним журналам». Далі читаємо: «З метою більш широкої популяризації новітніх педагогічних технологій навчання, досвіду роботи закладів освіти України з питань ефективних форм і методів організації навчально-виховного процесу та їх впровадження в практику загальноосвітніх навчальних закладів надати гриф «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України» наступним фаховим науково-методичним журналам»... І йде перелік 42 видань, які отримали це «благословіння», значна частина яких має засновником... Міносвіти України.
Безумовно, можна лише вітати спробу Міністерства освіти покласти край безладдю, яким вирізняється освітянська (і не тільки вона!) література, де поряд зі справді новаторськими, сучасними виховними технологіями пропагуються «досягнення», після яких можна просто забути про такі поняття, як освіта та культура. Згоден: сучасному вчителю часто-густо важко зорієнтуватися в розбурханому морі новацій, і першочергове завдання Міносвіти — допомогти йому. Чи не станеться так, що одного разу отримавши «гриф», той чи інший журнал вважатиме себе незаперечним законодавцем моди, істиною в останній інстанції? Така небезпека існує насправді, особливо в перехідний період, який нині переживає і народна освіта. Але ж це просто може завести нашу освітянську науку та практику на помилковий шлях. Хотіли автори документа чи ні, але таким чином «гриф» відвертає увагу від інших журналів та газет, які вже користуються повагою серед вчительства і де працюють фахові журналісти, які шукають та знаходять шляхи до вчителів та батьків школярів. А якщо згадати все ще непереборене поважне ставлення до будь-яких документів від «начальства», що збереглося з радянських часів, то результат від цієї акції легко передбачити наперед.
Постає принаймні кілька запитань, на які журналісти хотіли б отримати відповідь:
1. Чи взагалі доцільно надавати грифи не книжкам чи посібнику, а періодичному виданню? Чи є в Міносвіти спеціальна Рада, яка буде (і зможе!) рецензувати кожне число журналів?
2. Чи не є такий документ НАКАЗОМ для освітян, які видання слід читати та передплачувати, а які — ні?
3. Чи не є такий документ ЛОБІЮВАННЯМ інтересів видань, які не в змозі самостійно пробитися до кишені освітян?
Ігор ЗАСЄДА,голова Київської Спілки журналістів.