Відійшли в історію майже десять років виконання програми з ліквідації стратегічних наступальних озброєнь в Україні, за цей час перестало існувати колись наймогутніше у світі стратегічне ракетно-ядерне угруповання — 43-я Ракетна армія. Не стало й самої ядерної зброї, і всього, що було з нею пов’язано. Тим часом не припиняються дискусії з приводу того, чи правильно ми зробили, розпрощавшись з ядерним монстром? На жаль, деякі публікації аж ніяк не об’єктивні у висвітленні справжніх умов і обставин становлення й реалізації цієї програми і її значення для України. Так вважають офіцери-ракетники, яким сьогодні газета надає слово. Мета їхнього виступу — розвіяти міфологічні судження, висловлені в таких публікаціях, і висловити власну точку зору.

Перед ким ми капітулювали?

Міф перший — про те, що Україна капітулювала в ракетно-ядерному протистоянні й що цю капітуляцію спричинили самі військові.

Ні перед ким Україна і її дві ракетні дивізії, що входили до складу 43-ї Ракетної армії, не капітулювали й не збиралися цього робити. Нікому ми не погрожували ядерною зброєю, так само, як ніхто не виставляв нам жодних ультиматумів щодо її знищення. В 1991—1994 роках, коли приймалося політичне рішення про ліквідацію ядерної зброї, потрібно було мати політичну волю й далекоглядність, усвідомлювати величезну міру відповідальності за наслідки такого кроку для держави. Третя ракетно-ядерна держава в світі, все-таки у вирішенні ключових питань повинна була мати не амбіції і не ностальгію за минулим, а здоровий глузд. Не варто казати, який клубок політико-економічних і соціальних проблем був пов’язаний з тим рішенням. Насамперед треба було відповісти на запитання: для чого нам ця зброя потрібна, яка до оборонної аж ніяк не належить, як ми збираємося її використовувати і скільки це коштуватимете? Сьогодні навіть важко уявити, що сталося б, якби ліквідації не було, і що сьогодні мали б пересічні українці від ракетно-ядерного потенціалу. Мали б величезний «пороховий погріб», на якому сиділа б уся Україна, і реальну загрозу ще однієї екологічної катастрофи. Ракетно-ядерні комплекси — це насамперед складні технічні системи й обладнання, що потребує висококваліфікованого й дорогого обслуговування й експлуатації. Ракетні системи, установки і комплекси  з ракетним паливом і ядерними боєголовками не могли безпечно існувати в умовах, які склалися. Їх можна було або експлуатувати і обслуговувати за всіма встановленими правилами й вимогами, або... Нас чекали непередбачувані наслідки й реальна загроза надзвичайних ситуацій. Сценарії розвитку подій могли б конкурувати з найжахливішими сценами фільмів про катастрофи. Встановлені терміни безпечної експлуатації ядерних боєзарядів, шахтних пускових установок (ШПУ) та ракет РС-18, РС-22 обмежені. Наприклад, за своїм технічним станом усі 130 ШПУ ракет РС-18 не підлягали подальшій експлуатації, починаючи з 1993 року. Зрозуміло, чому ліквідація СНО в Україні розпочалася саме з цих ШПУ. Такий само технічний стан мали і ШПУ з ракетами РС-22. У 1996—1997 роках необхідно було негайно приймати рішення щодо їх подальшої долі. У реальних передумовах втрати контролю за станом твердого ракетного палива у ступінях МБР РС-22, за браком коштів для доробок та підтримки БРК у безпечному стані альтернативи їх ліквідації не було.

Величезна заслуга офіцерів-ракетників передусім у тому, що в умовах мізерного фінансування або навіть за його відсутності вони зробили все, щоб гарантувати безпеку громадянам України. Власне, те, що за часів Союзу називалось бойовим чергуванням, перетворилося на свій антипод — про жодні пуски й мови не було. Навпаки, думати треба було про те, щоб нічого не запустилося. Ракетна техніка витримала всі можливі й неможливі терміни експлуатації і потребувала або заміни, або капітального ремонту; ракетні комплекси, які створювали всі країни колишнього Союзу, залишилися після його розвалу без обов’язкового технічного супроводження й без ремонтної бази.

Саме рішення про відмову від ядерної зброї Україна приймала довго і з оглядом. Як кажуть, сім разів було відміряно. З 1991 по 1994 рік керівники всіх державних установ, які мали стосунок до цієї проблеми, разом із спеціалістами, безпосередньо на ракетних базах у Хмельницькому регіоні і під Первомайськом Миколаївської області вивчали можливість утримання ракетно-ядерної зброї. Висновок був категоричний —можливості немає. Річ у тому, що Україна не є виробником ядерної зброї. В умовах чинності міжнародної угоди щодо її нерозповсюдження у світі, ми не можемо й думати про те, щоб щось купувати, ремонтувати, модернізувати за рахунок інших країн. То перед ким ми капітулювали? Перед американцями, росіянами чи іншими ядерними державами? Ні, тільки перед самими собою.

Ось коротка історична довідка про шлях України до без’ядерного статусу, який Україна остаточно отримала 5 грудня 1994 року, приєднавшись до міжнародної угоди про нерозповсюдження ядерної зброї. 24 жовтня 1991 року у Заяві Верховної Ради про без’ядерний статус України було проголошено: «Україна проводить політику на повне знищення ядерного озброєння та компонентів його базування, розташованих на території України. Вона має намір виконати це в мінімальні строки, виходячи з правових, технічних, фінансових, організаційних та інших можливостей...». Ця заява та лист Президента України президенту США від 07.05.1992 р., де зазначено, що «Україна забезпечуватиме знищення всієї ядерної зброї, включаючи стратегічні наступальні озброєння, розташовані на її території» стали передумовою розробки, узгодження та підписання Україною 23.05.1992 р. Лісабонського Протоколу до Договору про СНО. Після підписання Тристоронньої заяви Президентів України, США та Росії 14.01.1994 р. та прийняття постанови Верховної Ради від 03.02.1994 р. № 3919-ХІІ, були виконані всі умови України щодо можливості ліквідації усіх СНО на її території і як результат 05.12.1994 р. у Будапешті відбувся обмін ратифікаційними документами між Україною, Білоруссю, Казахстаном, Росією та США. Таким чином, Договір про СНО від 31.07.1991 р., Протокол до нього від 23.05.1992 р. та документи —складові частини договору — набрали чинність з 5 грудня 1994 року, що передбачало початок ліквідації усіх СНО в Україні, в тому числі і стратегічних авіаційних комплексів ТУ-160, ТУ-95МС, протягом семи років, тобто до 5 грудня 2001 року. Тобто рішення щодо ліквідації СНО в Україні приймали не якісь особистості й генерали 43-ї РА, а передбачені Конституцією державні органи.

У далекі вже шістдесяті роки минулого століття переважна більшість держав світу виявила політичну волю й наміри заборонити випробування ядерної зброї, в тому числі гарантовано забезпечити її нерозповсюдження. В результаті укладеної угоди про нерозповсюдження ядерної зброї п’ять держав, які мали ядерну зброю на той час, зберігали право нею володіти, в той час як переважна більшість інших держав добровільно відмовилась від такого права. Згідно зі статтею 9.3 цієї угоди, тільки держава, яка виготовила й випробувала ядерну зброю чи інший ядерний вибуховий пристрій до 1 січня 1967 року, тобто США, СРСР (Росія), Велика Британія, Франція і Китай, могли мати статус держави, що володіє ядерною зброєю. Таким чином Україна як незалежна держава, залишившись із ядерними боєголовками й ракетами, не мала жодної змоги й підстав офіційно отримати статус ядерної держави й бути визнаною міжнародним товариством. Тому добровільна відмова від ядерної зброї шляхом приєднання до міжнародної угоди була для України цілком виправданим кроком і в міжнародному, і в економічному плані. Якби ми залишили ядерну зброю, тішачи свої амбіції, то сьогодні, можливо, ситуація, що склалася навколо Іраку, мала б продовження і в Україні. Важливо також зазначити, що відмовившись від ядерної зброї, Україна отримала міжнародні гарантії безпеки.

Крок до роззброєння був болісним, але неминучим з таких основних причин:

моральне та технічне старіння озброєння та військової техніки (ОВТ);

неможливість забезпечення безпеки експлуатації та зберігання ОВТ;

економічна недоцільність утримання ОВТ;

скорочення ОВТ за міжнародними угодами.

Сьогодні вже немає ще цілої низки інших проблем, пов’язаних з ядерною зброєю. І це надзвичайно важливо для нас, українців, для яких поняття «безпека» міцно засіло у свідомості й повсякденному житті у зв’язку з Чорнобильською катастрофою. Головне досягнення програми ліквідації — стало безпечніше жити в Україні, і не тільки. Цього вже цілком достатньо, щоб визнати мудрість державних мужів, які ініціювали програму і втілювали її в життя.

Сім раз відміряли...

Міф другий — про те, що Міністерство оборони і 43-я Ракетна армія самостійно визначали, як саме ліквідувати ядерну зброю і встановлювали порядок реалізації цього процесу.

Процес ліквідації ядерної зброї є надзвичайно складною й затратною процедурою. Слід зауважити, що для України ядерне роззброєння було безпрецедентною подією. Ракетно-ядерна зброя створювалася в умовах кооперації підприємств всього СРСР, а роззброюватись Україні довелось самій, що привело до значних проблем, передусім у забезпеченні безпеки цього процесу. Протягом 1992—1993 років на підставі розпорядження Президента України «Про заходи щодо реалізації ядерної політики України та ліквідації розташованих на її території ядерних озброєнь» розроблявся сам механізм роззброєння. До цього процесу були залучені провідні фахівці, установи й організації, профільні підприємства, конструкторські бюро й наукові заклади усієї України. В підготовці й погодженні рішень брали участь Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки, Міністерство промислової політики, Міністерство оборони, Міністерство закордонних справ, Міністерство екологічної безпеки, Міністерство праці і соціальної політики, Держкомзем, Міністерство охорони здоров’я, Академія наук України, ВО «Південний машинобудівний завод», ДКБ «Південне» та інші.

Підсумком цієї копіткої роботи стала «Комплексна програма поетапного скорочення та ліквідації ядерної зброї наземного та повітряного базування», затверджена постановою Кабінету Міністрів України 6 листопада 1993 року. Постановою визначалося, що виконання комплексної програми розпочнеться після ратифікації Договору про СНО-1. Верховна Рада України постановами від 18.11.1993 р. № 3624-XІІ та від 03.02.1994 р. № 3919-XІІ ратифікувала Договір про СНО-1, що дало змогу розпочати виконання комплексної програми.

У 1997—1998 роках окремими розпорядженнями Президента України в тому самому порядку було розроблено і прийнято ще дві комплексні програми, які стосувалися ліквідації твердопаливних ракет РС-22 (СС-24) і стратегічних авіаційних комплексів. Програмами було передбачено контроль і встановлено відповідальність за виконання всіх заходів. Проведено більше як сто різних нарад, на яких розглядали пропозиції з удосконалення процесу роззброєння і організовували подальше їх виконання. Сьогодні можна розмірковувати про те, що були й інші, оптимальніші схеми організації процесу ліквідації стратегічних наступальних озброєнь в Україні, але перекладати всю відповідальність лише на Міністерство оборони і 43-ю Ракетну армію неприпустимо.

Казочка про довірливих американців

Міф третій — США виділили Україні кошти на ліквідацію і матеріально-технічну допомогу, якими розпоряджалося Міністерство оборони України і 43-я Ракетна армія.

Це скоріше не міф, а казочка про таких собі довірливих американців, у яких грошей не було куди дівати, то ось, нате вам сотні мільйонів доларів, ми вам віримо й ще дамо. Мабуть, якби так було, то через наші внутрішні проблеми й негаразди сьогодні грошей не стало б, а проблем із ракетно-ядерним роззброєнням мали б ще більше.

Заявивши в 1992 році про свій без’ядерний статус, Україна готова була зробити конкретні кроки на шляху до роззброєння. Але оцінивши кошти, які потрібно було для цього виділити — мільярди доларів, і заглянувши до власної кишені, зрозуміли, що без міжнародної допомоги наші заяви залишаться простими деклараціями. І цю проблему Україні вдалося вирішити. Уряд США прийняв рішення щодо надання допомоги Україні в ліквідації СНО на її території. В жовтні 1993 року між Україною і США укладено рамкову угоду про надання допомоги Україні в ліквідації стратегічної ядерної зброї, а також попередження розповсюдження зброї масового знищення. Угодою також визначено загальні умови й механізм надання допомоги для ліквідації ядерної зброї. З метою реалізації цієї угоди додатково було укладено низку імплементаційних угод, якими визначалися конкретні напрями й механізми співробітництва між Україною і США у сфері ліквідації стратегічної ядерної зброї і надання допомоги під час реалізації цього процесу.

Але США погодилися надати допомогу тільки на своїх умовах. А саме: американський конгрес виділятиме кошти, які під контролем спеціально створеної американської державної установи освоюватимуть в Україні вибраними на конкурсних умовах американськими ж фірмами (інтегруючими підрядниками). Причому кошти кожній з цих фірм виділяли на виконання конкретних робіт і надання конкретних послуг, які було погоджено українською й американською сторонами. Відповідно до умов закону Нанна-Лугара, який прийнято в США, надання допомоги Україні в ліквідації СНО має відбуватися тільки шляхом постачання потрібних технічних та матеріальних засобів, надання послуг та навчання персоналу. Тобто американська сторона надає не фінансову допомогу, а забезпечує безпосереднє виконання всіх практичних заходів, необхідних для реалізації програми ліквідації. Для того, щоб виконати поставлене завдання, американські інтегруючі підрядники наймали українські підрядні організації для виконання робіт, придбали іноземну будівельну і спеціальну техніку, яку надавали українським підрядникам і забезпечували організацію проведення робіт безпосередньо на об’єктах. Американці згідно з міждержавними угодами не повинні оплачувати в Україні жодні статті витрат, прямо чи опосередковано пов’язані з бюджетом чи відрахуваннями до нього, в тому числі і податки. Отож українські підрядні організації були звільнені від сплати податків і не враховували їх під час розрахунків з американцями. Тому жодного долара американські інтегруючі підрядники не виплатили і не перерахували українським державним установам і організаціям, оскільки США не збиралися фінансувати бюджет України. Мало того, вся матеріально-технічна допомога, включаючи техніку й обладнання, яку поставляли американські підрядники, могла використовуватися винятково для ліквідаційних заходів до повного завершення програми. 43-я Ракетна армія не отримали жодного долара з американської допомоги, як і не використала жодної одиниці американської техніки чи обладнання без письмової згоди американців. А якщо отримали і не мали (і не могли мати), то чим тоді вони розпоряджалися? Це відомо винятково доморощеним міфологам.

Як американці взаємодіяли з нашим Міноборони

Міф четвертий — 43-я Ракетна армія виконувала роботи з ліквідації ракетних комплексів і сама визначала їх обсяги, вартість і виконавців.

Хоч як парадоксально це звучить, але до практичної ліквідації ракетних комплексів ракетники не мали жодного стосунку. Роль 43-ї Ракетної армії у процесі ліквідації зводилася до трьох завдань — зняття ядерних боєголовок, вилучення компонентів ракетного палива й вилучення самих ракет з шахтних пускових установок. Усе інше — тобто перетворення самих пускових установок і всієї ракетної інфраструктури на зелені поля або лісові галявини — забезпечували і виконували американські інтегруючі підрядники. Шахтні пускові установки передавались американцям, як кажуть, в повному бойовому спорядженні, але без ракет і, звісно, без обладнання.

На американців навіть переклали демонтаж так званого «чутливого» обладнання, який виконували для них кваліфіковані українські фірми. А як взаємодіяли американські фірми з Міністерством оборони і 43-ю Ракетною армією? Для цього в Міністерстві оборони було створено спеціальний орган — центр забезпечення реалізації договору (ЦЗРД), який і виконував функції координації. Крім інших завдань, ЦЗРД виконував для американських фірм перевірку вибраних ними українських підрядників на предмет наявності в них необхідних ліцензій і дозволів на виконання робіт, а також надавав українським підрядним організаціям довідки про їх участь у програмі ліквідації згідно з відповідними рішеннями уряду України. Оце і все. Не думаємо, що в цьому порядку важко було розібратися творцям міфу, але це і не входило в їхні плани. Їм потрібна була фальсифікація реального стану справ для фабрикації звинувачень на адресу командування 43-ї РА. Як американські інтегруючі підрядники визначали обсяги робіт, забезпечували їх фінансування і як проводився відбір українських супідрядних організацій для виконання цих робіт?

Насамперед під час підготовки до виконання конкретної програми — наприклад, ліквідації бойових ракетних комплексів РС-18 або РС-22, міністерство оборони США із залученням американських фахівців і за підтримки української сторони проводило обстеження об’єктів, складання детального опису, переліку видів робіт. На основі зроблених оцінок, керуючись власними нормами і правилами, конгрес США виділяв певні кошти на реалізацію програми. Скільки коштів треба виділити і як цими коштами розпорядитися, вирішувала винятково американська сторона й жодних погоджень цього питання з українською стороною не проводилось. Потім американська сторона вибирала американську фірму —інтегруючого підрядника, який давав найобгрунтованішу цінову й технічну пропозицію з виконанню робіт. І вже інтегруючий підрядник мав забезпечити виконання всього комплексу робіт, включаючи розробку технологій, проведення обстежень об’єктів і безпосередньо виконання робіт на об’єктах. Для цього залучали українські підрядні організації, вибирали які відповідно до встановленого самими американцями порядку.

Цей порядок чітко визначається в основному контракті між міністерством оборони США і американським інтегруючим підрядником. Основні положення з вибору учасників тендерів і укладання контрактів є такими:

1. Американський інтегруючий підрядник самостійно проводить відбір кваліфікованих учасників тендеру. Затверджений ним список учасників тендеру не може бути змінено і не потребує затвердження жодною українською установою, в тому числі МО України.

2. Американський інтегруючий підрядник є єдиною організацією, яка офіційно має право вибирати українських підрядників і підписувати з ними контракт.

3. Під час визначення переможця тендеру американський інтегруючий підрядник розглядає і бере до уваги якість і рівень проробки технічної (технологічної) сторони пропозиції, ціни, вимоги до виконання графіку робіт.

Під час вибору підрядника ніколи і ні за яких умов не використовувались такі критерії, як розмір фірми, форма власності, час існування підприємства... Крім того, український підрядник не обмежувався в можливості залучення до виконання робіт і послуг інших підприємств на умовах супідряду за винятком того, що кандидатуру кожного з цих супідрядників погоджували з американською стороною. Навіть такий показник, як наявність у супідрядника власної чи орендованої техніки, не мав важливого значення, бо під час виконання робіт із ліквідації шахтних пускових установок український підрядник використовував американську техніку й обладнання (крани, бульдозери, екскаватори, грейдери, компресори і навіть житлові вагончики й кухні-їдальні), все це надавалося, як і пальне. Американці вміють і рахувати гроші, і ефективно їх витрачати, це вони довели на роботах із ліквідації СНО в Україні. А нам треба ще цього вчитися і не звинувачувати американців в тому, що вони вибирали не того українського підрядника, як комусь хотілося б, і що замало або забагато йому платили.

Доморощені міфологи зображали схему вибору американськими інтегруючими підрядниками так: командування 43-ї Ракетної армії начебто зверталося до американського підрядника, мовляв, укладіть контракт з такою-то українською фірмою і заплатіть їм добренько, а ті спішили завзято виконати їх розпорядження. Американські підрядники ні фінансово, ні організаційно від військових не залежали. І кому в Україні вигідно з солідних американських фірм робити таких собі маріонеток, підриваючи їх репутацію і завдаючи шкоди відносинам між українською й американською сторонами? Таких фактів насправді не було, це і підтверджено чисельними перевірками компетентних органів.

Щодо намагання кинути тінь на окремі українські підприємства, то наведемо хоча б такий приклад. Одне з провідних українських підприємств, яке зробило значний внесок у виконання програми ліквідації СНО в Україні і заслужило високу ділову репутацію в американських фірм — Вінницьке НВІП «Струм» — ніколи не займало монопольного становища в цій програмі і не мало жодних пільг в американських підрядників. Нарівні з іншими це підприємство брало участь у тендерах і складало їм гостру конкуренцію, бо намагалося щонайбільше відповідати тим критеріям, які встановлювали американці. І це допомогло, вони перемогли. Як кажуть самі «струмівці», у школі бізнесу, де викладали американці, вони сиділи на першій парті і вчилися краще за інших. Не випадково, що саме «Струм» сьогодні єдине українське підприємство, яке бере участь у програмі ліквідації СНО в Росії, і що саме «Струм», перемігши в міжнародному тендері, виконало у рамках контракту з НАТО роботи з утилізації відходів ракетного палива в Молдові. Але «Струм» аж ніяк не завжди перемагало у тендерах, що проводилися американськими підрядниками. Так, у наймасштабнішому проекті з ліквідації шахтних пускових установок ракет СС-24 НВІП «Струм» виграло тендер і виконувало роботи тільки на дев’яти ШПУ з 46. А ліквідацію ще 37 ШПУ виконували три інші фірми, які виграли відповідні тендери та уклали контракти з американською фірмою. Для міфологів повідомляємо, що жоден з генералів 43-ї РА, а також їхні родичі жодного стосунку до засновників НВІП «Струм», так само, як і до структурних підрозділів цього підприємства, не мають, і що все, що з цього приводу написано, є відвертою фальсифікацією.

Доречно зазначити, що сума коштів, виділених конгресом США, набагато більша від суми вартості контрактів, укладених американськими фірмами з українськими підрядниками. Не всі доморощені критики програми знають і розуміють ще й такий факт: витрати американських фірм на придбання матеріально-технічних засобів для програми, їх підтримки під час експлуатації, всі представницькі витрати, пов’язані з переговорами, візитами американських спеціалістів для перевірки результатів роботи і раціонального використання виділених коштів і засобів і навіть утримання самих американських чиновників, діяльність яких пов’язана з виконанням програми, здійснювали за рахунок коштів, виділених конгресом США для ліквідації стратегічних наступальних озброєнь в Україні.

Кому не подобаються такі умови надання допомоги Україні з боку США, може критикувати або не погоджуватись, але від цього нічого не зміниться. Такі умови виставили США під час підписання рамкової угоди в жовтні 1993 року і вибору в нас не було, як немає його і нині. Або треба ліквідувати СНО за бюджетні кошти України, або приймати умови американського спонсора — або щось, або нічого.

Ось він, прояв особливостей національного характеру: ви нам допомогли, виконали задарма роботи — ну і добре, а тепер віддайте нам ще гроші, які ви зекономили й витратили на власні потреби. Як вам сподобається таке прохання? Чим більше ми будемо так «критикувати» тих, хто нам допомагає, тим менше у них буде бажання допомагати в майбутньому, а у нас —шансів таку допомогу отримати. А про те, що ця допомога ефективна, свідчить той факт, що Україна цілком виконала зобов’язання з ліквідації СНО в зазначені терміни в основному за рахунок допомоги США.

Шкільна абетка про податки

Міф п’ятий — 43-я Ракетна армія самочинно звільняла від оподаткування українські супідрядні організації, що призвело до несплати податків і завдало державі значних збитків.

Цей міф був створений, треба думати, не через необізнаність або хибність поглядів, а свідомо, з метою дискредитації і переслідування командування 43-ї Ракетної армії і українських підрядників. Комусь це було вигідно. І зробили все без зайвих зусиль, просто підкинули цю нісенітницю офіційними каналами компетентним державним органам як установлений факт. А далі вже пішли чисельні перевірки різними органами — загалом з цього питання 43-я Ракетна армія витримала більш як півсотні перевірок, а окремі українські підрядники — більш як двадцять протягом майже трьох років. І що у результаті?

Жодних порушень не виявлено, як і збитків державі. Багатьох перевіряльників, які десятки разів обстежували одне і те саме, вражало, з якою наполегливістю їх примушували виявляти порушення там, де їх не було і бути не могло. А ще більше — безглуздя завдань перевірки і рівень компетентності тих чиновників, які це завдання формулювали. В цьому легко пересвідчитись, ознайомившись з нормативними документами, які регулюють питання пільгового оподаткування робіт з ліквідації СНО в Україні.

Право українських підрядних організацій на пільгове оподаткування робіт з ліквідації СНО закріплено в рамковій угоді між Україною і США від 25.10.1993 р., де сказано:

«Сполучені штати Америки, їх персонал, підрядники і персонал підрядників звільняються від відповідальності за сплату будь-яких податків»;

«Матеріально-технічні засоби і послуги, придбання яких Сполученими Штатами в Україні здійснюється для виконання цієї угоди, на території України не оподатковуються, з них не стягуються мито, збори та аналогічні платежі, й такі податки, мито, платежі і збори не переносяться для виплати на Сполучені Штати Америки будь-якою особою, яка придбає матеріально-технічні засоби або послуги для Сполучених Штатів Америки в Україні».

Нормативними актами України передбачено звільнення українських підрядників і їхніх супідрядників від сплати будь-яких податків і зборів (обов’язкових платежів), крім відрахувань до Пенсійного фонду і Фонду соціального страхування (постанова КМУ від 31.10.1999 р. № 2185). У тих самих нормативних актах визначено процедуру, за якою українські підрядники можуть скористатися цими пільгами. Згідно з цією процедурою МО України, на підставі встановленого переліку документів, надає довідки, якими підтверджується участь підрядника або його супідрядника в конкретних роботах з ліквідації СНО в Україні. До речі, під час перевірок не виявлено жодної неправомірно виданої довідки.

Цілком зрозуміло, що якщо український підрядник залучив до виконання робіт супідрядника передаючи йому виконання частини робіт або послуг, то підрядник звітуватиме перед американською фірмою за виконання всього обсягу робіт, який відображено в його актах (сертифікатах) виконання робіт, а супідрядник відображав у своїх актах тільки ту частину із всього обсягу, яку передавав йому підрядник. Звісно, що в довідках відображали інформацію з актів виконання робіт — для підрядника на весь обсяг виконаних робіт, а для супідрядника — частини цього обсягу.

Ви запитаєте — це все шкільна абетка, а де тут кримінал, в якому звинувачувалося командування 43-ї РА? А звинувачували їх не мало не багато — у створенні механізму ухиляння від сплати податків.

І звинувачення фабрикувалося без зайвих зусиль: знаходили суму виконаних підрядником робіт за контрактом з американською фірмою, що було зазначено у виданих цьому підряднику довідках. Ця сума, звісно, мала дорівнювати сумі контракту — назвемо цю суму першим доданком. Знаходили суму робіт, виконаних супідрядниками, залученими підрядником до виконання окремих робіт за тим самим контрактом, яку було зазначено в довідках, виданих супідрядникам, — назвемо її другим доданком. Зрозуміло, що роботи, виконані супідрядниками, включалися до обсягів, виконаних підрядником, тобто другий доданок був складовою частиною першого. Так от, порушення, з’ясовується, було в тому, що загальна сума обсягів виконаних робіт за контрактом, зазначена в довідках, виданих підряднику і його супідрядникам (тобто сума першого і другого доданків), була більше від суми контракту (тобто першого доданку).

В таке важко повірити, але тому ми все це так детально і розтлумачуємо, щоб показати, до якого абсурду можна дійти і заставити його перевіряти контролюючі органи, якщо є змога це організувати. Власне, командування 43-ї Ракетної армії звинувачували в наявності однієї з аксіом арифметики.

146 перевірок — і жодного порушення

Міф шостий — про зловживання і порушення чинного законодавства з боку командування 43-ї Ракетної армії під час виконання програми ліквідації СНО в Україні.

Усі звинувачення на адресу командування 43-ї Ракетної армії, про які йдеться, — це саме ті міфи, з першого по п’ятий. Загалом за неповні два роки було проведено 146 перевірок різних рівнів діяльності 43-ї Ракетної армії у програмі ліквідації, в тому числі і згаданих міфів. І за всіма цими міфами компетентними установами дано категоричну й однозначну відповідь —порушень чинного законодавства і порядку проведення робіт з ліквідації СНО з боку командування 43-ї Ракетної армії немає.

Хотілося б в цю бочку дьогтю влити хоч ложку меду. Всупереч розповсюдженій думці, що програма з ліквідації СНО в Україні пов’язана тільки з руйнуванням, наведемо деякі дані про те, що зроблено американською стороною в рамках програми з ліквідації СНО в Україні за межами ракетних майданчиків. Відремонтовано: магістральних залізничних шляхів — 64,8 км, під’їзних залізничних колій — 20,54 км, автошляхів —581 км, мостів —182; вилучено та зпакетовано: металобрухту — 55 378,8 т; утилізовано: парафіну — 1 700,8 т, кабелю — 4 613,0738 км; побудовано та закуплено квартир для військовослужбовців 43-ї Ракетної армії: в Хмельницькому —682, Первомайську — 350, Вінниці — 215; отримано медичного обладнання військовими медичними закладами на суму 16 млн. дол.

Офіцери-ракетники — полковники у запасі:Ігор АРСЕНЬЄВ, Микола АСТАХОВ,Олександр БЕРЕЗЕНКО, Олександр ПОЛЄВОЙ, Іван СОСЄДКО, Олександр ГАВРИЛОВ, Юрій РУЗАКОВ, Євген КОЗЛОВ, Владислав ФІЛАТОВ, Вілен  ТИМОЩУК, Віталій КУЧИНСЬКИЙ, Євген ШЕВЧЕНКО; підполковники у запасі: Олександр ЄМЕЛЬЯНОВ,Олександр КАЗНАЧЕЄВ, Володимир КОВАЛЬОВ,Микола МАРИНІН, Володимир ЧЕРЕПАНОВ.