Не люблю базарних походеньок: відбирають стільки часу, а іноді —ще й віру в людство. Однак «ринок життя» збагачує досвідом. Ось бабуся синіми від холоду й порепаними руками кладе на шальку свою морквочку та ще й примовляє: «То — цукрівочка, не дивіться, що маленька, зате така соковита, із своєї грядки». Послухаю і... купую замість кількох морквин — два кілограми, та ще й селеру і склянку квасолі на додачу. Бабуся дякує і я тішуся, що вклала до її бюджету три гривеньки. Так зазвичай буває на найближчому від моєї домівки невеличкому Стрийському базарі.
Та коли холодильник зяє пусткою, я вирушаю на Краківський ринок. Йду поміж рядами і роздивляюся. На таких нерозважливих пантрують кишенькові злодії, я не раз потерпала від них і тепер з гаманцем не ходжу — тримаю гроші в конверті на денці торбинки. Походеньки розпочинаю із другого поверху павільйону, бо там продають каву від «Галки». Купую сто грамів бразильської арабіки і замовляю горнятко, точніше — одноразову скляночку духмяного напою. Мені подобається, що серед десятків сортів я можу назвати каву тої країни, яку мені подобається пити у цей час доби. Привітна дівчина при мені зважує мою порцію, меле зерна і готує в невеликому експрес-автоматі. Направду, коли бачиш увесь процес, — кава дуже сприяє доброму настроєві. Із «зарядом» позитивних емоцій чимчикую до ковбасних рядів.
— Пані, а йдіть-но сюди, у мене є все, що вам потрібно! —запрошує привітна молода жінка.
Щоправда, я мала намір купити домашню курку, однак її ціна — 22 гривні — шокувала. Відтак зачепилася поглядом об куликівську домашню ковбасу по 12 гривень за кілограм. Тут мушу зробити відступ. М’ясних виробів у Львові не бракує, однак звідусіль їдуть люди до крамнички, де продають ковбаси з невеличкого містечка Куликова. Та цього разу через негоду мені не хочеться спеціально їхати до тої крамнички, я уточнюю у продавця, чи справді ковбаса — куликівського виробництва, і прошу зважити невелике кружальце. А жінка пропонує мало не метрове: «Не переживайте, у мене добра вага». Справді, ковбаса заважила всього 800 грамів — на десять гривень. Я фотографую привітну жіночку і обіцяю собі, що наступного разу прийду саме до неї. До слова, справжні львівські господині так і роблять: купують лише у «своїх» продавців, а ті попереджають, якщо той чи інший виріб «не дуже»...
Далі йду до молочних прилавків. Тішуся, що за сир просять уже не сім-вісім гривень, а шість. Весна! М’який сир — це той продукт, який зазвичай купую не без упередженості. Хто зна, в яких умовах його роблять? Ось і зараз, під час епідемії грипу, поліетиленові торбинки — відкриті, довкола них — чхають, кашляють. Що ж, зроблю сирнички, заспокоюю себе й обираю найохайнішу зовні господиню. Та чіпляє обрану мною грудочку на гачок (не люблю я ці «ваги» — нічого на них не бачу) і каже: кілограм триста грамів. Нічого собі, — недовірливо беру до рук пакунок. А інша жінка в білому халаті, що стоїть поруч (уже за межами ринку я здогадалася, що вона, найвірогідніше, — працівниця санітарно-контрольної служби, однак на її вбранні не було «бейджика»), пропонує:
— Зараз зважу на контрольних вагах.
Повертається і каже, що сир потягнув на кілограм 150 грамів. Як же це так? Продавщиця лише знизує плечима у відповідь. Мені б заради принципу не купувати в неї сир, але я змерзла і тому розраховуюся без з’ясування взаємин.
Не люблю цитрусових рядів, бо саме там зазвичай обважують безбожно. Кажуть, що реалізаторам мандаринів і бананів зарплатню не дають і вони... змушені дурити. Не хочу брати гріх на душу й підозрювати знічев’я, однак купівля сиру вже насторожила мене. Кладу на «мандаринові» ваги стограмовий пакетик кави. Ого! Майже 150 грамів!
— Де ви бачили 150? — гнівається круглощока дівчина. — Тут лише 130!
— Але ж я купувала сто, — кажу їй.
— А паперовий пакет? — невгаває реалізаторка. — Не псуйте нерви собі і людям!
І знову можна було б відступитися, але де гарантія, що за сусіднім лотком моя «контрольна» кава не важитиме так само? І я кажу твердо: «Зважте кіло мандарин так, щоб я до вас більше не поверталася». Такій твердості навчив мене колега. Він промовляє цю сакраментальну фразу «щоб я не повертався» з генеральськими нотками в голосі. Результат — неперевершений! Коли він купує кілька кілограмів фруктів, контрольні ваги нерідко показують... на 300 грамів більше. Тоді мій принциповий приятель повертається і просить, щоб з нього взяли гроші за ці 300 грамів. Продавці беруть гроші з таким почуттям, що ліпше б їм... віддавати їх.
На контрольних вагах мої мандарини заважили 980 грамів. Ну, майже по-християнськи! Однак досвід мудрих людей я чомусь згадую вже після того, як нароблю дурниць. Цього разу «купуюся» на так званий розпродаж. На одному лотку привертають увагу светри. Господиня каже, що продавала їх по 40 гривень, а тепер — по 20. Чудово! Зроблю собі подарунок з нагоди весни. Та вже вдома, примірявши светр, згадую, що схожі я давно бачила на прилавках по 15-17 гривень. Справді, де написано, що невовняний светр мав би коштувати 40 гривень?
Походеньки Краківським ринком завершуються тим, що я даю копійки двом незрячим жінкам, які співають релігійні пісні про порятунок душі у кращих світах. Потому огризаюся до циганки з немовлям, яка нахабно смикає мене за рукав і канючить:
— Дай на молочко для дитини...
Пришвидшую ходу й сідаю в марштрутку № 13. На щастя, є вільне сидіння, бо ж у моїх руках — аж чотири торбинки. У маршрутці вдарили по голові децибели: «А на соседних нарах — старый вор, его давно пора кончать», — ридала магнітола.
— Що то за зеківський репертуар? — цікавлюся в молодого водія. Він не звертає на мене уваги.
— А вам хіба не казали керівники, що не можна крутити таку музику в маршрутках? — продовжую допитуватися, згадуючи рішення сесії міської ради кількарічної давності про захист звукового середовища. Водій лиш знизав плечима і на його обличчі можна було прочитати все, що він думає про «зануду».
Вдома виклала покупки і з сумом констатувала: гаманець спорожнів, а холодильник не надто й наповнився. Зате скільки нового досвіду! Може, він стане мені в пригоді?
