На адресу Ірини Кравчук, що проживає по вулиці Карпатській у Львові, надійшов лист за підписом начальника відділу збуту міського комунального підприємства «Львівводоканал»: «Вам необхідно терміново пройти державну метрологічну повірку лічильника води, в зв’язку із закінченням міжповірочного терміну. В разі непроходження держповірки до 20.01.03 розрахунок за спожиту воду буде проводитися згідно нормативного нарахування...»
До листа була прикріплена така цидулка:
«Шановний абонент Сервісний центр «Камелот» Запрошуємо ВАС пройти планову метрологічну повірку водяного лічильника за адресою: м. Львів, вул. Фредра, 6».
Перечитавши кілька разів обидва послання, пані Ірина дійшла висновку, що вони ображають і її гідність, і українську мову. Відтак вирушила за вказаною адресою на вулицю Фредра і запросила туди кореспондента «Голосу України». Передусім впали в око добротні двері до офісу «Камелота» — вони разюче відрізнялися від обшарпаних дверей служби субсидій і дільничного інспектора міліції (всі установи — в одному коридорі). Дівчина з приймальні ніяк не могла зрозуміти, чим так схвильована пані Кравчук, яка допитувалася:
— Поясніть, будь ласка, чому я маю пройти повірку. Чи той лічильник вмонтований у моїх грудях? Чому повірка має відбутися в приватній структурі за 20 гривень? Ще до січня це робили у «Львівводоканалі» за 7,5 грн. Чи залишилася державна альтернатива послугам приватного «Камелоту» і що врешті означає це слово?
Пані Ірині пояснили, що «Камелот» — назва старовинного лицарського ордену. Виходить, у лицарстві його працівників ми можемо не сумніватися? Та хіба ж це по-лицарськи брати з львів’ян кожних два роки по 20 гривень за повірку?
— Ви думаєте, що без нас повірка обійдеться дешевше? Вам треба буде покликати сусіда, щоб зняв лічильник, виставити йому каву і до кави, потім заплатити за маршрутку туди й назад. Тоді знову кликати сусіда, знову виставляти каву...
Діставши «вичерпну» інформацію, пані Ірина вирушила до обласного управління у справах захисту прав споживачів. У 9-у кабінеті, де розташований відділ контролю за якістю обслуговування, чоловіки «послали» нас раніше, аніж ми встигли сказати «добридень»:
— Чого вам треба? Йдіть у громадську приймальню! Там вам пояснять, як написати скаргу.
У громадській приймальні нас зустріла провідний інспектор Надія Бригінець. Вона була першою, хто щиро розсміявся із незграбного листа до львів’ян: «Вам необхідно пройти повірку лічильника». Вона слухала пані Ірину з таким непідробним співчуттям, що ми одразу зрозуміли: керівники управління зробили «правильний» вибір —кинули жінку в перехресний вогонь. Вона приймає щодня 60-80 скаржників. Найбільше нарікань — на комунальні послуги. Неважко здогадатися, з яким роздратуванням приходять сюди як до останньої інстанції мешканці міста. А вона усміхається. Останнім часом число відвідувачів зросло, бо Надія Бригінець почала роз’яснювати на сторінках ЗМІ права споживачів. І хто забажає, може, озброївшись відповідними знаннями, стати на прю з доморощеними бонапартами від комунальної сфери. Пані Ірина так і зробила. Написала на адресу управління лист про послуги Львівводоканалу та їхню мовну безграмотність. Звернулася письмово до начальника ЖЕКу № 502 й поцікавилася, з чого складається платня за приватизоване помешкання, котре ніхто і ніяк не обслуговує? І чому касир ЖЕКу без її відома вже кілька років поспіль нараховує платню за колективну телеантену в будинку, котрою пані Ірина не користується? Щоразу її розмова з касиром завершується риторичним запитанням: «А хіба у вас нема телевізора?»
Тепер пані Ірина чекає на відповіді лицарів від «комуналки».
