76 сімей, переважно з дітьми, змушені мешкати у вкрай занедбаному будинку на пташиних правах.
День тут розпочинається завжди однаково — з черг до спільних, розташованих у кінці коридорів кожного з п’яти поверхів туалетів. Ці «місця громадського користування» з однією чи двома, даруйте за натуралізм, дірками в кострубатій бетонній підлозі мають не тільки надто малу, з огляду на заселеність кожного поверху більш як трьома десятками осіб різних статей і віку, пропускну спроможність, а й деякі інші «достоїнства», такі, скажімо, як «вулична» температура повітря.
Далі матері, дружини, бабусі готують на спільних кухнях, яких тут по дві на поверх, сніданки для своїх родин. Якщо не вимкнули струм, що нерідко трапляється, то на електроплитах, а якщо вимкнули — на примусах і керогазах. Тоді не тільки на кухнях, а й у коридорах, кімнатах стільки чаду, що багато хто хапається від болю за голову. Тим, хто мешкає на останньому, п’ятому, поверсі, додають клопоту дощ та сніг, що тане, — через попсовану покрівлю вода струменить крізь стелю, стікає по стінах. Втім, нерідко вона сягає й нижчих поверхів, уже через підлогу п’ятого. Висихають стеля і стіни довго чи й зовсім не висихають, адже деякі стояки в будинку забилися, вийшли з ладу — тепло надходить або надто малими порціями, або й не надходить. Окремі кімнати більш-менш умебльовані, облаштовані, а решта — наче їх мешканці тут тимчасово, ось-ось мають кудись перебиратися.
— Хотілося б створити затишок, — зізналася одна з молодиць, — та ми тут на пташиних правах. А що, як витратишся, а завтра тобі скажуть: «Киш звідси!»?
— Уже декому кажуть, — уточнила жінка дещо старшого віку, — щоб поселити зговірливіших...
Так, мешканці гуртожитку по вулиці Академіка Зоболотного, 17, зажили слави незговірливих, таких, що, за висловлюванням одного з чиновників Суворовської райадміністрації, «каламутять воду». А як не каламутити, коли далі терпіти несила? Й оті умови, і повне безправ’я.
...Гуртожиток колись спорудив завод «Реом» як житло для холостяків. Та більшість холостяків зазвичай з часом обзаводиться сім’ями. Так сталося і тут. У доперебудовні часи особливої уваги на це не звертали, мало того, навіть ставили ті сім’ї у чергу на отримання окремого повноцінного житла. Та надії на переселення у власні квартири обірвалися раптово і безповоротно. Залишився лиш отой гуртожиток, общага, як його тут ще називають. Але й у цьому житлі його мешканці почуваються незатишно і у прямому сенсі цього слова, і з огляду на правову непевність, що ось уже кілька років б’ють на сполох, стукають у різні чиновницькі двері, прагнучи якось змінити своє становище. А воно, з опису в колективному листі до редакції «ГУ», з численних доданих до того листа документів, із побаченого і з’ясованого, нарешті, кореспондентом газети безпосередньо на місці, вимальовується доволі сумним, тривожним, непевним і, як на сьогодні, навіть безвихідним. Бо крайнього, хто таки вникнув би в ситуацію, допоміг із неї вийти, бідолашні люди знайти ніяк не можуть.
Майже всі дорослі мешканці общаги, а це 92 особи (дітей тут, зазначимо, 63) — робітники і службовці «Реому». Дехто в результаті скорочень штату підприємства вже потрапив до розряду колишніх, дехто працює і досі. Стаж роботи в кожного різний, однак менше десяти років ні в кого немає. Чимало й таких, хто віддав підприємству 20—30 років життя. Усім їм свого часу було надано житло й прописку в гуртожитку, вручено ордери на вселення. Пізніш, правда, комендант гуртожитку зібрав ті ордери начебто для якихось бюрократичних процедур, та так і не повернув. А в 1996 році виробниче об’єднання «Реом» реорганізувалося у ВАТ під такою самою назвою, однак гуртожиток по вулиці Академіка Заболотного і до статутного фонду товариства, і до переліку об’єктів, що підлягають приватизації, не внесли, він начебто залишається державною власністю, що перебуває, проте, на балансі... видозміненого «Реому». ВАТ, не будучи власником будинку, передає його «в оперативне обслуговування» новоствореному товариству з обмеженою відповідальністю «Реомжитлосервіс».
Обмежена відповідальність — річ, відомо, дуже хитра і підступна. З одного боку, «Реомжитлосервіс» в особі його директора С. Сурменяна вимагає від людей укласти з ним угоди на обслуговування житла, регулярно збирає платню (до того ж без розрахункових книжок і без видачі чеків касових апаратів) за те житло, і за справжні й міражні послуги, подає до судів позови на тих, хто заборгував, і суди ті позови зазвичай задовольняють. А з другого — товариство з обмеженою відповідальністю і не думає піклуватися про занедбану житлову споруду, одержані кошти витрачає на свій розсуд за густою млою туману, й оскільки «...гуртожиток є власністю держави, ні ВАТ «Реом», ні ТОВ «Реомжитлосервіс» не мають права видавати ордери на вселення» (процитовані рядки однієї з відповідей, що її дав мешканцям гуртожитку голова правління ВАТ «Реом» Володимир Гончаренко).
Ви щось уторопали з приводу правового статусу і самого гуртожитку як об’єкта власності, і людей, які в ньому мешкають? Я, чесно кажучи, аж ніяк не все. Не можуть зрозуміти, чиї насправді кімнати в гуртожитку й уся ота будівля, і мешканці общаги. Тому й прагнуть розігнати туман. Для чого пропонують: надати гуртожитку статус сімейного, яким він фактично давно вже є; передати його до комунальної власності Одеської міськради; видати мешканцям гуртожитку ордери на кімнати, в яких вони мешкають, та розрахункові книжки на оплату житла, комунальних послуг і електроенергії; не допустити приватизації об’єкту отим «житлосервісом» (а така акція, за деякими даними, готується).
Здавалося б, усе чітко і ясно. Та не для всіх. Куди вже тільки не зверталися мешканці гуртожитку, щоби домогтися реалізації своїх пропозицій, а все залишається, як і було. Тільки мерові Одеси Руслану Боделану відправили кілька колективних послань. А ще — уже згаданому В. Гончаренку, Суворовській райадміністрації, прокурорам району і міста, навіть Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини... В одних відповідях сказано, що порушені проблеми не в компетенції органу, до якого громадяни звернулися, в других — розтлумачують закони та інструкцію «цінні посади». Як ось, для прикладу, в документі, підписаному в. о. голови Суворовської райадміністрації Іваном Громовим (нині він —заступник голови тієї самої райадміністрації):
«... Для передачі вказаного будинку до комунальної власності міста насамперед необхідно змінити статус цього будинку, для чого:
а) одержати висновок НДІ «Укрпроектреконструкція» щодо можливості переведення гуртожитку в житловий будинок;
б) виконати проект реконструкції, враховуючи рекомендації НДІ, погодивши його з відповідними службами;
в) виконати будівельні роботи, передбачені проектом, і здати будинок після реконструкції за актом державній комісії».
Формально, як писав колись один із класиків і практиків наукового комунізму, тут усе правильно, а по суті — знущання. Бо хто всю оту видану І. Громовим програму виконає? В. Гончаренко? Так він умив руки, передавши гуртожиток «в оперативне безстрокове обслуговування» ТОВ «Реомжитлосервіс». С. Сурменян? Облиште, невже він рубатиме гілку, на якій сидить, себто позбавить себе джерела доходів за ефемерні послуги? Самі мешканці гуртожитку? Але вони, по-перше, для отого НДІ — «ніхто», адже жодних прав ні на замовлення проектів, ні на ремонти не мають; по-друге — де їм узяти на все оте кошти? Коли одні не мають роботи, бо потрапили під скорочення на тому самому «Реомі», другим і на злиденне життя не вистачає, треті — вже пенсіонери.
Одне слово, замкнене коло. Як його розірвати? Невже немає в місті правомочної інстанції, яка примусила б керівництво «Реому» з його житлосервісом дати лад гуртожиткові, кинутому напризволяще, а також подбала б про те, щоб реалізувати, попри все, слушні пропозиції мешканців гуртожитку? Які, нагадаємо, все-таки проживають у державному будинку.
Хоч би як там відбувалися відписками міськвиконком з його управліннями й райадміністраціями, та все сходиться на них. І справді: є міська територіальна громада, яка обрала для управління своїми справами, розв’язання проблем, що постають, міську раду й міського голову, ті створили міськвиконком з його численними структурами. Повноправними членами територіальної громади є й оті 155 мешканців гуртожитку по вулиці Академіка Заболотного, 17. І вони вправі очікувати, вимагати від чиновників, яких, по суті, найняли, щоб ті допомогли їм вибратися з глухого кута. А вже яким чином те зробити — самотужки чи через правоохоронні, судові органи, — то вже справа самих чиновників.
— Якби ми мали хоча б ордери на кімнати, які займаємо, якби прийняли наше житло до міської «комуналки», — казали люди, що зійшлися на імпровізовані збори-зустріч з кореспондентом, — то і діяли б зовсім інакше. Хтось таки власну копійчину знайшов би, а хтось і в борги вліз би, щоб зробити свій внесок в оновлення нашого житла. Та тільки нікому ми, з усього видно, не потрібні...
Невже так і є? То кому тоді Конституція наша гарантує право на житло? І для чого обираємо владу?
Одеса.
