Відкриття студентами Дніпропетровської гірничої академії ніфелінового «котячого ока» — подія, яка знаменна з багатьох міркувань. Такого каменю досі ніде в світі не знаходили. Маючи в природі темно-зелені і темно-коричневі відтінки, після обробки він несподівано переливається смолисто-чорним і чистим кольором слонової кістки. Немов за помахом чарівної палички справді стає схожим на око кота, коштовним, отже, цікавим для ювелірів. Ось це і означає, стверджує доктор геологічних наук, професор і директор гемологічного центру Петро Баранов, що Україна мусить загалом зробити сьогодні для себе неабияке відкриття: рідкісне каміння в її надрах — теж неймовірне багатство, яким давно час користуватися і розпоряджатися. А для цього варто, продовжує Петро Миколайович, якомога швидше здійснити бодай перепис-облік усіх тих кам’яних покладів, котрі давно відомі і занесені в реєстри, але не більше.
Хоча краще, звичайно, і розвідувати та вивчати нові, чого в останнє десятиліття ніхто у нас, на жаль, не робить. Адже як удалося відкрити «котяче око»? Це була перша за роки незалежності студентська практика на родовищах мінералів, які нічим наче й не відрізняються від звичних ніфелінів. Тих, що вважалися непривабливими і придатними якщо не винятково як будівельні матеріали, то ще для застосування у склодувній промисловості, і все. А от з’ясувалося, що це не зовсім так.
Що у нас справді вистачає дорогоцінних каменів-самоцвітів, здатних чарувати і вражати, дарувати естетичну насолоду та радість, особисто я переконався давно. Років двадцять тому у Кривому Розі потрапив якось до геологічної зали тодішнього міського Будинку науки і техніки. Боже, чого там лише не побачив! Уперше оглядав кількасот різних за кольорами, відтінками і малюнками каменів та мінералів і не йняв віри, що всіх їх знайдено тут, у покладах залізних руд. Чого варті були зразки димчастого кварцу! Камені неначе не земного, а космічного походження — з інших планет. Їх навіть і називали місячними. Або хай зовсім і земні рожеві граніти, та досі не відомі мені амфіболіти, запаси яких, виявляється, в басейні є чималі, однак і вони схожі на диво, створене загадковою природою. Ще показали геть неповторний мінерал, який виблискував і мінився, здавалося, всіма мислимими і немислимими кольорами — «тигрове око», як його величають ювеліри всього світу.
«Тигрове око», пояснили тоді мені, воістину належить до рідкісних, бо знаходять його лише в Південній Африці та Індії. Але це, що виставлене тут, з гордістю докинули, знайдено в керні геологорозвідників, котрі обстежували підземні залізорудні поля Кривбасу. То в такому разі, думаю тепер я, «котяче око» дніпропетровських студентів й поготів не складе собі ціни, якщо його більше ніде не знаходили...
А тоді у криворізькій геологічній залі я багато цікавого дізнався про коштовні камені. Один з рідкісних на планеті мінералів, що також трапляється в тутешніх надрах, — гематит-кровавик. Зовні він і схожий на згусток запеченої крові. А відомий ще з часів Київської Русі. Одна справа, що густо-червоний кольором, інша — що коли його прикласти до свіжої рани, він зупиняє кровотечу. І, мабуть, не випадково наука, що вивчає коштовні мінерали та камені, зветься гемологією. Вловлюєте співзвучність з такими термінами, як гемоглобін, гемолімфа чи й гематологія? А в давньогрецькій мові не випадково й гем — то кров, а гемма — дорогоцінний камінь. Каміння наші предки вважали кров’ю землі.
І криворізька легенда про неймовірно вродливу дівчину на ім’я Рудана цілком закономірна. Наче жило тут колись роботяще плем’я людей і його спіткало велике лихо — тривала посуха, яка нищила всю пашницю. Голод здавався неминучим. А в найбіднішої жінки підросла донька Рудана. Єдина надія матері Рудана була саме на виданні, і в неї закохався найбагатший юнак. От тепер і заживуть мати з дочкою... Та Рудана дізналася, що коли найгарніша дівчина племені зійде на крутий берег Саксагані, в неї поцілять громи і блискавки, зате проллється дощ. Рудана не вагалася ні хвилини. І справді вдарив грім та почалася злива. А земля на горі раптом розступилася і назавжди поглинула сміливу красуню. Закам’янівши, її кров, кажуть, і стала червоною залізною рудою...
Красива легенда, і тільки? Як сказати. Людство почало своє земне існування та сходження до сучасних висот з того, що взяло до рук камінь. Він був першим знаряддям, вчив працювати, забезпечувати себе і боронити, добувати вогонь і тепло, мислити та винаходити наступні знаряддя. Але камінним віком не скінчилося для людей використання твердих мінералів. Якщо хтось думає, наче неповторні коштовні камені служили лише окрасою для жінок, зброї, коней та помешкань, той дуже помиляється. Камені таїли в собі багато загадок, прикмет і вірувань, були талісманами й оберегами, символами, виразниками і гарантами долі. Як і носіями магічних властивостей, підвладних чаклунам. Нарешті, й джерелами довершеної і вічної краси, якої прагнули всі покоління й цивілізації. Не перелічити легенд, пісень, казок та повір’їв, пов’язаних з каменями. Камінною пробою, наріжним каменем точніше, люди перевіряли себе. Одні закликали кидати каміння в них, якщо вони недобрі чи несправедливі, другі — не кидати каменів у таких, як самі, якщо хочуть лишатися людьми. А хто тримав камінь за пазухою, того зневажали. І якщо хтось в гарячці волів каменя на камені не залишити, то більшість прагла іншої впертості для своєї вдачі, згадуючи, що крапля за краплею і камінь довбає та руйнує. Чи не це мав на увазі і наш Каменяр Іван Франко? Адже хоч скільки перечіпалося людство, набиваючи гулі, об камінь спотикання, воно весь час без утоми і спину шукало філософський камінь істини. І коли кажуть, що й камені заволають, якщо уривається терпець або коїться зло і через край хлюпають обурення та емоції, то це так. І камінний гість, чи кам’яний господар — пригадайте лишень нашу Лесю Українку, — страшні тільки тому, що людству випадає постійно боротися зі злими силами та кривдою за добро і правду. А ніхто й ніщо більше від давніх наскельних написів та малюнків, кам’яних скульптур та споруд, котрі збереглися до нинішніх часів, не розповів нам про те, як люди прожили кілька тисячоліть на матінці-планеті.
Як і сьогодні не хтось, а ми з вами можемо жити, теж промовляє і підказує каміння. У згаданій криворізькій експозиції, нагадує мені той-таки професор гемології Петро Баранов, я не міг не бачити і не запам’ятати найбагатшої колекції «Залізисті кварцити». Це ніби і є звичайна та «рядова» залізна руда, яку донедавна навіть обминали і залишали в надрах гірники басейну. Бо кварцити бідні на вміст металу. Хоча на вигляд вони надто візерунчасті, з прожилками найрозмаїтіших кольорів. Так от, насправді візерунчасті кварцити — це криворізька яшма. Джеспіліт, як її називають англійською мовою. Але чи знаєте ви, що яшма надзвичайно ціниться ювелірами всього світу, а криворізька — ще й набагато ювеліроспроможніша, скажімо, від уральської? І це правда. Петро Баранов вважає, що у Дніпропетровську чи Кривому Розі можна створювати «Джеспілітову кімнату», і вона нічим не поступатиметься знаменитим російським «Бурштиновій» та «Малахітовій». Утім, цією своєю ідеєю Петро Миколайович намагається спокусити з цілком практичних і перспективних міркувань. Він аніскільки не сумнівається, що криворізький джеспіліт, запаси якого — сірого, чорного і особливо червоного — майже невичерпні, має всі підстави стати національною гордістю і національним багатством, державною справою. Коштовний камінь з тутешньої яшми «Олександр Поль», що вже виготовлений, за світовими ринковими цінами коштує не менш як тисячу доларів. Отож досит налагодити пошук, відбір та обробку криворізького джеспіліту, щоб справді озолотитися. Є підозри, що в необробленому вигляді його вже тепер підпільно та нелегально за безцінь вивозять за кордон. Дуже жаль, якщо це так. Бо якщо наполегливість Олександра Поля колись обернулася відкриттям унікального Криворізького залізорудного басейну, то наполегливість Петра Баранова має сьогодні шанси обернутися відкриттям не менш унікального, джеспілітового. Якому за потужністю не буде рівних у світі.
І лише задля реалізації цих своїх «амбіційних» надій професор Петро Баранов заснував та очолив у Національній гірничій академії гемологічний центр. Він займається діагностикою дорогоцінних та напівдорогоцінних каменів і напрацюванням технологій їх художньої обробки та виготовлення ювелірних виробів і навіть виробів—витворів мистецтва. Печаток, кулонів, каменів для обручок і медальйонів, брошок, ваз і всіляких міні-панно, скриньок та настільних приладів, фігурок птахів та звірів тощо. Адже в Україні справді вистачає своїх мінералів та самоцвітів. От прокладали у Дніпропетровську метро, то «назбирали» на кілька колекцій. В багатьох інших місцях є гірський кришталь, берил і топаз, кварц і змійовик. Інша річ, і вельми сумна, що їх добутком досі як слід ніхто справді не займався і займатися не квапиться. А це в перспективі ймовірна окрема галузь вітчизняної економіки, яка воістину нестиме золоті яйця. Бо всі прикраси і коштовності з каменя ми традиційно завозили і продовжуємо завозити зовні, хоч власних маємо більше, ніж треба.
Тільки тепер з’явилися суто українські підручники «Прикладна гемологія», «Діагностика дорогоцінного каміння» та «Історія застосування дорогоцінного каміння». Як і цикл лекцій із спецкурсу «Художня обробка каменя». Неважко здогадатися, що автор усіх цих книг Петро Баранов. Нині він завершує роботу ще й над п’ятитомним атласом «Мінерали і самоцвіти України». Бо саме з ініціативи Петра Миколайовича у Дніпропетровській гірничій академії вперше за всю історію України почали готувати фахівців з гемології. Прикро, але цю достоту престижну й поширену у світі спеціальність у нас досі ще й не внесено до реєстру професій і тарифів їх оплати. А вже відбувся перший випуск перших українських гемологів. Це вони, перші випускники і перші наші фахівці з унікальної сфери людської діяльності, і відкрили, до речі, коштовний камінь «котяче око». То невже залишаться незатребувані рідною державою?
Дніпропетровськ.
