Україна і НАТО: від співробітництва до інтеграції

Все дуже просто пояснюється. Рішення про безпрецедентне розширення, коли в 2004 році відразу 7 країн приєднаються до альянсу, та принципова позиція, що це розширення не останнє, змінюють саму природу НАТО — з органу колективної оборони країн-членів альянс перетворюється в орган колективної безпеки —основу системи загальноєвропейської і трансатлантичної безпеки, зона відповідальності якого тепер не обмежуватиметься територією країн-членів.

Процес глибокої трансформації альянсу розпочався після геополітичних змін в Європі в кінці 80-х років ХХ століття і продовжується нині. Празький саміт став етапним у цьому процесі, так само, як Брюссельський саміт 1994 року, що започаткував Програму «Партнерство заради миру»; Мадридський 1997-го, на якому Польща, Чехія та Угорщина були запрошені до НАТО, а також було підписано Хартію про особливе партнерство з Україною; та Вашингтонський саміт 1999 року, на якому було прийнято нині чинну Стратегічну концепцію альянсу та розроблено критерії для вступу нових членів у вигляді Плану дій щодо членства.

Стратегічна концепція 1999 року — яскравий приклад успішності процесу трансформації. В ній визначаються принципи реагування альянсу на виклики і загрози ХХІ століття. Концепція підкреслює широкий підхід НАТО до стабільності та безпеки в євроатлантичному регіоні, який характеризується наявністю таких елементів, як формування власне європейської системи безпеки і оборони, запобігання конфліктам та врегулювання криз, поглиблення партнерства, співробітництва й діалогу, розширення НАТО, контроль за озброєннями, роззброєнням та непоширенням зброї масового знищення. Концепція підтвердила зникнення загрози загальної війни в Європі (для відповіді на яку і створювався альянс), але визначила нові загрози, боротьба з якими в контексті забезпечення безпеки своїх членів є пріоритетним завданням альянсу. Це тероризм, поширення зброї масового знищення та засобів її доставки, етнічні конфлікти, порушення прав людини, політична нестабільність, економічна вразливість.

Досить часто доводиться чути, мовляв, навіщо Україні членство в НАТО, ми ж маємо відносини особливого партнерства, цього має бути цілком достатньо. Але слід пам’ятати, що відносини особливого партнерства закладалися зовсім в інших геополітичних умовах, коли превалювала думка про необхідність розведення воєнних потенціалів НАТО й Росії, оскільки надмірне зближення полюсів напруженості, користуючись фізичною термінологією, могло викликати «вольтову дугу».

Таке твердження мало сенс чотири роки тому, але тепер, коли деякі натівські функціонери зичать нам досягти такого рівня відносин, який є між тими самими НАТО й Росією, небезпека виникнення «вольтової дуги» зменшується до мінімуму. Крім того, Росія і так буде мати спільний з НАТО кордон у Прибалтиці.

Для України було цілком достатньо підтримувати відносини особливого партнерства з військово-політичним блоком, крім того маючи на Сході єльцинську Росію, яка до НАТО ставилася, м’яко кажучи, прохолодно. Але Україна не може собі дозволити залишатися поза системою загальноєвропейської безпеки, яка будується нині на основі альянсу. Україна має бути активним суб’єктом європейських процесів, а не їх пасивним об’єктом. Тому постає необхідність заміни ідеології співробітництва на ідеологію інтеграції у наших відносинах з альянсом.

Країни Центральної та Південно-Східної Європи давно зрозуміли, що принцип колективної безпеки забезпечує набагато ефективніший захист національних інтересів. Таке розуміння утверджується і в нашій державі.

Підтвердженням цьому стало рішення Ради національної безпеки та оборони України від 23 травня 2002 року про започаткування процесу інтеграції України до НАТО та введення цього рішення в дію відповідним Указом Президента України від 8 липня 2002 року. Логічним продовженням стало створення Державної ради з питань європейської та євроатлантичної інтеграції — для координації заходів та контролю за діяльністю органів влади щодо вступу до ЄС та НАТО, та Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції — консультативно-дорадчого органу при Президентові.

Але, слід сказати, що не лише противники інтеграції України до НАТО, а й досить помітна частина громадськості, яка є нейтральною у своєму ставленні до альянсу, все ще розглядає НАТО як суто військову структуру, входження в яку суперечить позаблоковому статусу України. Тому питання «Що таке НАТО?» досі залишається актуальним для українського суспільства.

Структура альянсу

Слід почати з того, що альянс має три рівні вироблення політики та прийняття рішень.

Політичний рівень — найвищий. Він представлений Північноатлантичною Радою, найважливішим органом, що приймає рішення в НАТО. ПАР складається з постійних представників усіх країн-членів, але може збиратися на рівні глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, оборони, економіки, фінансів і наділена реальною політичною владою і повноваженнями приймати рішення з основних питань діяльності НАТО.

Північноатлантичну Раду можна назвати багатостороннім форумом, на якому проводять широкомасштабні консультації між урядами держав-учасниць з усіх питань, що торкаються їх безпеки, та приймають рішення, що є виразом колективної волі урядів держав-членів, оскільки приймаються на основі одностайності та спільної згоди. Це дає змогу назвати розробниками політичного курсу, який формується радою, самих країн-членів, які, таким чином, повною мірою зберігають свій національний суверенітет.

Другий рівень — військово-політичний, представлений Комітетом оборонного планування. Він складається з постійних представників, але двічі на рік збирається на рівні міністрів оборони. КОП має ті самі повноваження, як і Північноатлантична Рада в межах своєї компетенції — питання будівництва об’єднаних збройних сил і стратегічного планування, політичного керівництва діяльністю воєнних органів блоку.

Рішення ПАР і КОП мають характер зобов’язань урядів держав-членів перед альянсом і не потребують схвалення їх парламентами.

Необхідність у створенні КОП виникла в 1966 році після виходу Франції з військової структури НАТО. Тому тепер в альянсі є два органи з рівними повноваженнями і чітким розподілом: рада за участю всіх країн-членів вирішує політичні питання, а комітет, в роботі якого не бере участь Франція, займається військово-політичними питаннями. Враховуючи те, що постійні представники країн-членів одні і ті самі в обох органах, трапляються випадки, коли починається засідання Північноатлантичної Ради, а після перерви посол Франції залишає зал, і засідання продовжується у форматі Комітету оборонного планування.

Специфічним органом НАТО є Група ядерного планування, що збирається на тому ж рівні, з тими ж представниками і статусом, що й Комітет оборонного планування. Її основне завдання — узгодження позицій з питань, пов’язаних з роллю ядерної зброї в політиці і планах оборони НАТО.

Нарешті третім рівнем є військовий. Найвищим військовим органом альянсу є Військовий комітет, який працює під загальним політичним керівництвом Північноатлантичної Ради, Комітету оборонного планування та Групи ядерного планування. Він двічі на рік збирається на рівні керівників оборонних відомств та начальників генеральних штабів.

Комітет надає рекомендації та консультації політичному керівництву альянсу щодо заходів, які є необхідними для забезпечення спільної оборони території держав альянсу, він допомагає під час розробки загальних стратегічних концепцій альянсу та щороку готує аналіз військової потужності держав і регіонів, що являють собою загрозу інтересам НАТО. Допоміжним органом Військового комітету є Міжнародний військовий штаб.

Безпосереднє керівництво воєнною діяльністю країн-членів здійснюють Верховні головнокомандування об’єднаними збройними силами НАТО в Європі та Атлантиці, що мають розгалужену мережу підпорядкованих командувань.

Ці органи, а також підпорядковані їм комітети складають цивільну та військову структуру НАТО.

Розвиток відносин між НАТО й Україною розпочався відразу після здобуття нашою країною незалежності. Україна приєдналася до Ради Північноатлантичного співробітництва, яку в травні 1997 року замінила Рада Євроатлантичного партнерства. Україна розглядає цей багатосторонній форум як важливий механізм регулярних консультацій з широкого кола політичних питань та питань загальноєвропейської і регіональної безпеки. РЄАП дає змогу країнам-партнерам брати участь у процесі вироблення та прийняття рішень НАТО, що торкаються їх інтересів.

Більш індивідуалізоване партнерство України з альянсом у сфері оборони, військового співробітництва з 1994 року здійснюється в рамках Програми «Партнерство заради миру». Воно має на меті створити умови для входження України в загальноєвропейську систему безпеки, забезпечення демократичного цивільного контролю над збройними силами, використання досвіду держав—членів НАТО та країн-партнерів у реформуванні та будівництві сучасних збройних сил.

Базовий на сьогодні документ, що регулює відносини з альянсом, — Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО, був підписаний 9 липня 1997 року. Нею, як це видно з назви, були встановлені відносини особливого партнерства України з альянсом у форматі «19+1».

У хартії Україна визнається одним з ключових чинників забезпечення стабільності в Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому, а також відзначається, що держави—члени НАТО продовжуватимуть підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, принцип непорушності кордонів, демократичний розвиток, економічне процвітання та її статус без’ядерної держави як ключові чинники стабільності та безпеки в Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому.

Відповідно до хартії було створено механізми співпраці між Україною та альянсом, що включає Комісію Україна—НАТО, спільні засідання з відповідними комітетами НАТО у форматі «19+1» (регулярні зустрічі на рівні послів, міністрів закордонних справ, міністрів оборони, глав держав та урядів у форматі «19+1», спільні робочі групи, взаємні візити високого рівня та обмін експертами, кризовий консультативний механізм для проведення консультацій у випадку, коли Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці).

На виконання положення хартії про те, що Україна та НАТО «беруть на себе зобов’язання, на основі цієї хартії, у подальшому розширити та посилити своє співробітництво та розвивати особливе та ефективне партнерство» та «розглядають свої відносини як динамічний процес, що розвивається», на саміті НАТО у Празі було схвалено План дій Україна—НАТО та Цільовий план Україна—НАТО на 2003 рік (цільові плани розроблятимуться щорічно в рамках плану дій).

План дій та цільовий план є кроком вперед порівняно з хартією, оскільки за форматом, змістом, процедурами підготовки і оцінки виконання ці документи близькі до плану дій щодо членства. З огляду на це, робота над цими документами розпочинає процес практичної підготовки держави до вступу до альянсу.

План дій визначає стратегічні й середньострокові цілі і пріоритети України на шляху євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є членство в НАТО. В плані дій визначаються основні принципи, на яких базуватиметься політика України та цілі, які мають бути досягнуті з метою наближення держави до стандартів країн—членів альянсу в політичній і економічній галузі, царині безпеки і оборони, інформації та правовій галузі.

Цільовий план містить перелік конкретних заходів і внутрішнього характеру, і спільних з НАТО, запланованих на 2003 рік для досягнення визначених в плані дій цілей.

Україна сприймає погодження плану дій і цільового плану як свідчення реальної підтримки альянсом курсу України на євроатлантичну інтеграцію.

Практичне співробітництво України з НАТО відбувається в рамках Програми «Партнерство заради миру» та на основі відносин особливого партнерства згідно з хартією. Сфери практичного співробітництва визначені у Рамковому документі ПЗМ.

Військове співробітництво має на меті використання досвіду й допомоги НАТО, держав-членів і країн—партнерів альянсу для реформування і розвитку Збройних Сил України, вдосконалення механізмів соціального захисту військовослужбовців, підготовку військових контингентів і відповідної інфраструктури України для взаємодії з НАТО під час проведення спільних миротворчих, пошукових і рятувальних операцій. Українські військові щорічно беруть участь у засіданнях Комісії Україна—НАТО та РЄАП на рівні міністрів оборони, Військового комітету Україна—НАТО та РЄАП на рівні начальників штабів, засіданнях у рамках Спільної робочої групи з питань воєнної реформи.

З 1994 року представники Збройних Сил України взяли участь у більш як 90 військових навчань. В рамках відносин Україна—НАТО велика увага приділяється розвитку регіонального співробітництва, зокрема у рамках україно-польського миротворчого батальйону, україно-румунсько-угорсько-словацького інженерного батальйону та спільного військово-морського з’єднання на Чорному морі «БЛЕКСІФОР».

Україна бере участь у операціях з підтримки миру під проводом НАТО у Косові, де в складі сил KFOR з липня 2000 року перебуває україно-польський миротворчий батальйон.

Важливе місце в механізмі військового співробітництва посідає Спільна робоча група з питань воєнної реформи, що передбачає проведення консультацій між Україною і НАТО у форматі «19+1» з таких проблемних питань, як перехід Збройних Сил України на професійну основу, подальший розвиток системи військової освіти та підготовка миротворчих контингентів Збройних Сил України.

Одним з важливих проектів групи є використання механізмів Процесу планування та оцінки сил (ППОС) для сприяння імплементації Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року. Участь України у ППОС допомагає нашій державі досягти якомога вищого рівня взаємосумісності з державами—членами НАТО і країнами-партнерами в рамках визначених напрямів під час участі в операціях з підтримки миру та пошуково-рятувальних операціях, доопрацювати вітчизняні стандарти з урахуванням досвіду співробітництва з НАТО тощо.

Співробітництво України з НАТО не обмежується військовою сферою. Невійськові сфери співробітництва з альянсом є не менш важливі. Так, в рамках співробітництва у військово-технічній галузі проводяться спільні дослідження з питань, що стосуються воєнної науки та військових технологій.

Окремо слід зупинитися на співробітництві в галузі Все дуже просто пояснюється. Рішення про безпрецедентне розширення, коли в 2004 році відразу 7 країн приєднаються до альянсу, та принципова позиція, що це розширення не останнє, змінюють саму природу НАТО — з органу колективної оборони країн-членів альянс перетворюється в орган колективної безпеки —основу системи загальноєвропейської і трансатлантичної безпеки, зона відповідальності якого тепер не обмежуватиметься територією країн-членів.

Процес глибокої трансформації альянсу розпочався після геополітичних змін в Європі в кінці 80-х років ХХ століття і продовжується нині. Празький саміт став етапним у цьому процесі, так само, як Брюссельський саміт 1994 року, що започаткував Програму «Партнерство заради миру»; Мадридський 1997-го, на якому Польща, Чехія та Угорщина були запрошені до НАТО, а також було підписано Хартію про особливе партнерство з Україною; та Вашингтонський саміт 1999 року, на якому було прийнято нині чинну Стратегічну концепцію альянсу та розроблено критерії для вступу нових членів у вигляді Плану дій щодо членства.

Стратегічна концепція 1999 року — яскравий приклад успішності процесу трансформації. В ній визначаються принципи реагування альянсу на виклики і загрози ХХІ століття. Концепція підкреслює широкий підхід НАТО до стабільності та безпеки в євроатлантичному регіоні, який характеризується наявністю таких елементів, як формування власне європейської системи безпеки і оборони, запобігання конфліктам та врегулювання криз, поглиблення партнерства, співробітництва й діалогу, розширення НАТО, контроль за озброєннями, роззброєнням та непоширенням зброї масового знищення. Концепція підтвердила зникнення загрози загальної війни в Європі (для відповіді на яку і створювався альянс), але визначила нові загрози, боротьба з якими в контексті забезпечення безпеки своїх членів є пріоритетним завданням альянсу. Це тероризм, поширення зброї масового знищення та засобів її доставки, етнічні конфлікти, порушення прав людини, політична нестабільність, економічна вразливість.

Досить часто доводиться чути, мовляв, навіщо Україні членство в НАТО, ми ж маємо відносини особливого партнерства, цього має бути цілком достатньо. Але слід пам’ятати, що відносини особливого партнерства закладалися зовсім в інших геополітичних умовах, коли превалювала думка про необхідність розведення воєнних потенціалів НАТО й Росії, оскільки надмірне зближення полюсів напруженості, користуючись фізичною термінологією, могло викликати «вольтову дугу».

Таке твердження мало сенс чотири роки тому, але тепер, коли деякі натівські функціонери зичать нам досягти такого рівня відносин, який є між тими самими НАТО й Росією, небезпека виникнення «вольтової дуги» зменшується до мінімуму. Крім того, Росія і так буде мати спільний з НАТО кордон у Прибалтиці.

Для України було цілком достатньо підтримувати відносини особливого партнерства з військово-політичним блоком, крім того маючи на Сході єльцинську Росію, яка до НАТО ставилася, м’яко кажучи, прохолодно. Але Україна не може собі дозволити залишатися поза системою загальноєвропейської безпеки, яка будується нині на основі альянсу. Україна має бути активним суб’єктом європейських процесів, а не їх пасивним об’єктом. Тому постає необхідність заміни ідеології співробітництва на ідеологію інтеграції у наших відносинах з альянсом.

Країни Центральної та Південно-Східної Європи давно зрозуміли, що принцип колективної безпеки забезпечує набагато ефективніший захист національних інтересів. Таке розуміння утверджується і в нашій державі.

Підтвердженням цьому стало рішення Ради національної безпеки та оборони України від 23 травня 2002 року про започаткування процесу інтеграції України до НАТО та введення цього рішення в дію відповідним Указом Президента України від 8 липня 2002 року. Логічним продовженням стало створення Державної ради з питань європейської та євроатлантичної інтеграції — для координації заходів та контролю за діяльністю органів влади щодо вступу до ЄС та НАТО, та Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції — консультативно-дорадчого органу при Президентові.

Але, слід сказати, що не лише противники інтеграції України до НАТО, а й досить помітна частина громадськості, яка є нейтральною у своєму ставленні до альянсу, все ще розглядає НАТО як суто військову структуру, входження в яку суперечить позаблоковому статусу України. Тому питання «Що таке НАТО?» досі залишається актуальним для українського суспільства.

Слід почати з того, що альянс має три рівні вироблення політики та прийняття рішень.

Політичний рівень — найвищий. Він представлений Північноатлантичною Радою, найважливішим органом, що приймає рішення в НАТО. ПАР складається з постійних представників усіх країн-членів, але може збиратися на рівні глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, оборони, економіки, фінансів і наділена реальною політичною владою і повноваженнями приймати рішення з основних питань діяльності НАТО.

Північноатлантичну Раду можна назвати багатостороннім форумом, на якому проводять широкомасштабні консультації між урядами держав-учасниць з усіх питань, що торкаються їх безпеки, та приймають рішення, що є виразом колективної волі урядів держав-членів, оскільки приймаються на основі одностайності та спільної згоди. Це дає змогу назвати розробниками політичного курсу, який формується радою, самих країн-членів, які, таким чином, повною мірою зберігають свій національний суверенітет.

Другий рівень — військово-політичний, представлений Комітетом оборонного планування. Він складається з постійних представників, але двічі на рік збирається на рівні міністрів оборони. КОП має ті самі повноваження, як і Північноатлантична Рада в межах своєї компетенції — питання будівництва об’єднаних збройних сил і стратегічного планування, політичного керівництва діяльністю воєнних органів блоку.

Рішення ПАР і КОП мають характер зобов’язань урядів держав-членів перед альянсом і не потребують схвалення їх парламентами.

Необхідність у створенні КОП виникла в 1966 році після виходу Франції з військової структури НАТО. Тому тепер в альянсі є два органи з рівними повноваженнями і чітким розподілом: рада за участю всіх країн-членів вирішує політичні питання, а комітет, в роботі якого не бере участь Франція, займається військово-політичними питаннями. Враховуючи те, що постійні представники країн-членів одні і ті самі в обох органах, трапляються випадки, коли починається засідання Північноатлантичної Ради, а після перерви посол Франції залишає зал, і засідання продовжується у форматі Комітету оборонного планування.

Специфічним органом НАТО є Група ядерного планування, що збирається на тому ж рівні, з тими ж представниками і статусом, що й Комітет оборонного планування. Її основне завдання — узгодження позицій з питань, пов’язаних з роллю ядерної зброї в політиці і планах оборони НАТО.

Нарешті третім рівнем є військовий. Найвищим військовим органом альянсу є Військовий комітет, який працює під загальним політичним керівництвом Північноатлантичної Ради, Комітету оборонного планування та Групи ядерного планування. Він двічі на рік збирається на рівні керівників оборонних відомств та начальників генеральних штабів.

Комітет надає рекомендації та консультації політичному керівництву альянсу щодо заходів, які є необхідними для забезпечення спільної оборони території держав альянсу, він допомагає під час розробки загальних стратегічних концепцій альянсу та щороку готує аналіз військової потужності держав і регіонів, що являють собою загрозу інтересам НАТО. Допоміжним органом Військового комітету є Міжнародний військовий штаб.

Безпосереднє керівництво воєнною діяльністю країн-членів здійснюють Верховні головнокомандування об’єднаними збройними силами НАТО в Європі та Атлантиці, що мають розгалужену мережу підпорядкованих командувань.

Ці органи, а також підпорядковані їм комітети складають цивільну та військову структуру НАТО.

Розвиток відносин між НАТО й Україною розпочався відразу після здобуття нашою країною незалежності. Україна приєдналася до Ради Північноатлантичного співробітництва, яку в травні 1997 року замінила Рада Євроатлантичного партнерства. Україна розглядає цей багатосторонній форум як важливий механізм регулярних консультацій з широкого кола політичних питань та питань загальноєвропейської і регіональної безпеки. РЄАП дає змогу країнам-партнерам брати участь у процесі вироблення та прийняття рішень НАТО, що торкаються їх інтересів.

Більш індивідуалізоване партнерство України з альянсом у сфері оборони, військового співробітництва з 1994 року здійснюється в рамках Програми «Партнерство заради миру». Воно має на меті створити умови для входження України в загальноєвропейську систему безпеки, забезпечення демократичного цивільного контролю над збройними силами, використання досвіду держав—членів НАТО та країн-партнерів у реформуванні та будівництві сучасних збройних сил.

Базовий на сьогодні документ, що регулює відносини з альянсом, — Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО, був підписаний 9 липня 1997 року. Нею, як це видно з назви, були встановлені відносини особливого партнерства України з альянсом у форматі «19+1».

У хартії Україна визнається одним з ключових чинників забезпечення стабільності в Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому, а також відзначається, що держави—члени НАТО продовжуватимуть підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, принцип непорушності кордонів, демократичний розвиток, економічне процвітання та її статус без’ядерної держави як ключові чинники стабільності та безпеки в Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому.

Відповідно до хартії було створено механізми співпраці між Україною та альянсом, що включає Комісію Україна—НАТО, спільні засідання з відповідними комітетами НАТО у форматі «19+1» (регулярні зустрічі на рівні послів, міністрів закордонних справ, міністрів оборони, глав держав та урядів у форматі «19+1», спільні робочі групи, взаємні візити високого рівня та обмін експертами, кризовий консультативний механізм для проведення консультацій у випадку, коли Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці).

На виконання положення хартії про те, що Україна та НАТО «беруть на себе зобов’язання, на основі цієї хартії, у подальшому розширити та посилити своє співробітництво та розвивати особливе та ефективне партнерство» та «розглядають свої відносини як динамічний процес, що розвивається», на саміті НАТО у Празі було схвалено План дій Україна—НАТО та Цільовий план Україна—НАТО на 2003 рік (цільові плани розроблятимуться щорічно в рамках плану дій).

План дій та цільовий план є кроком вперед порівняно з хартією, оскільки за форматом, змістом, процедурами підготовки і оцінки виконання ці документи близькі до плану дій щодо членства. З огляду на це, робота над цими документами розпочинає процес практичної підготовки держави до вступу до альянсу.

План дій визначає стратегічні й середньострокові цілі і пріоритети України на шляху євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є членство в НАТО. В плані дій визначаються основні принципи, на яких базуватиметься політика України та цілі, які мають бути досягнуті з метою наближення держави до стандартів країн—членів альянсу в політичній і економічній галузі, царині безпеки і оборони, інформації та правовій галузі.

Цільовий план містить перелік конкретних заходів і внутрішнього характеру, і спільних з НАТО, запланованих на 2003 рік для досягнення визначених в плані дій цілей.

Україна сприймає погодження плану дій і цільового плану як свідчення реальної підтримки альянсом курсу України на євроатлантичну інтеграцію.

Практичне співробітництво України з НАТО відбувається в рамках Програми «Партнерство заради миру» та на основі відносин особливого партнерства згідно з хартією. Сфери практичного співробітництва визначені у Рамковому документі ПЗМ.

Військове співробітництво має на меті використання досвіду й допомоги НАТО, держав-членів і країн—партнерів альянсу для реформування і розвитку Збройних Сил України, вдосконалення механізмів соціального захисту військовослужбовців, підготовку військових контингентів і відповідної інфраструктури України для взаємодії з НАТО під час проведення спільних миротворчих, пошукових і рятувальних операцій. Українські військові щорічно беруть участь у засіданнях Комісії Україна—НАТО та РЄАП на рівні міністрів оборони, Військового комітету Україна—НАТО та РЄАП на рівні начальників штабів, засіданнях у рамках Спільної робочої групи з питань воєнної реформи.

З 1994 року представники Збройних Сил України взяли участь у більш як 90 військових навчань. В рамках відносин Україна—НАТО велика увага приділяється розвитку регіонального співробітництва, зокрема у рамках україно-польського миротворчого батальйону, україно-румунсько-угорсько-словацького інженерного батальйону та спільного військово-морського з’єднання на Чорному морі «БЛЕКСІФОР».

Україна бере участь у операціях з підтримки миру під проводом НАТО у Косові, де в складі сил KFOR з липня 2000 року перебуває україно-польський миротворчий батальйон.

Важливе місце в механізмі військового співробітництва посідає Спільна робоча група з питань воєнної реформи, що передбачає проведення консультацій між Україною і НАТО у форматі «19+1» з таких проблемних питань, як перехід Збройних Сил України на професійну основу, подальший розвиток системи військової освіти та підготовка миротворчих контингентів Збройних Сил України.

Одним з важливих проектів групи є використання механізмів Процесу планування та оцінки сил (ППОС) для сприяння імплементації Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року. Участь України у ППОС допомагає нашій державі досягти якомога вищого рівня взаємосумісності з державами—членами НАТО і країнами-партнерами в рамках визначених напрямів під час участі в операціях з підтримки миру та пошуково-рятувальних операціях, доопрацювати вітчизняні стандарти з урахуванням досвіду співробітництва з НАТО тощо.

Співробітництво України з НАТО не обмежується військовою сферою. Невійськові сфери співробітництва з альянсом є не менш важливі. Так, в рамках співробітництва у військово-технічній галузі проводяться спільні дослідження з питань, що стосуються воєнної науки та військових технологій.

Окремо слід зупинитися на співробітництві в галузі планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру, в рамках якого діє відповідна Спільна робоча група. Україна активно використовує механізми створеного у 1998 році Євроатлантичного координаційного центру з реагування на катастрофи, що дало змогу отримувати конкретну допомогу з боку країн— членів та партнерів НАТО під час ліквідації надзвичайних ситуацій та природних катастроф, зокрема, наслідків повеней на Закарпатті у 1998 та 2001 роках.

Слід виділити підготовку пілотного Проекту Україна—НАТО щодо скоординованого запобігання повеням та реагування на їх наслідки у Карпатському регіоні за участю НАТО, яким передбачається здійснення комплексного аналізу ризиків небезпечних природних явищ на Закарпатті, налагодження регіональних систем оповіщення про повені. Під час засідання Головного комітету НАТО з надзвичайного цивільного планування в червні 2002 року керівнику проекту від України були передані результати першої оціночної фази проекту.

У рамках економічного співробітництва з альянсом реалізується низка програм. Так, з жовтня 1999 року в Україні здійснюється спільний проект Україна—НАТО з мовної перепідготовки військовослужбовців, звільнених у запас або відставку. Важливою складовою економічного співробітництва є діяльність Робочої групи відкритого складу з питань економічної безпеки.

Організовуються курси та семінари з питань економічної безпеки, формування та виконання військового бюджету, реструктуризації оборонної промисловості, планування і управління національними оборонними програмами, правової оцінки оборонних бюджетів.

По лінії СБУ здійснюється співробітництво у сфері боротьби з міжнародним тероризмом, нелегальним переміщенням зброї, технологій подвійного призначення та радіоактивних речовин.

У науковій сфері під егідою НАТО здійснюється низка програм у сфері науки й охорони довкілля, в яких беруть активну участь українські науковці. Приємно, що в 2002 році одним з трьох лауреатів нагороди за наукове співробітництво НАТО, яка вручалася вперше, став український вчений А. Халатов.

За сприяння НАТО в 2000 році в Україні розпочала роботу інформаційна академічна мережа «Уран», за допомогою якої українські науково-дослідні інститути та університети можуть отримати доступ до мережі Інтернет або покращити якість цього доступу.

Співробітництво з альянсом у інформаційній сфері включає взаємні візити делегацій різних рівнів. Створений і діє Центр інформації і документації НАТО, який проводить семінари та «круглі столи», розповсюджує україномовну літературу, присвячену діяльності альянсу. Зі свого боку, Україна у штаб-квартирі НАТО регулярно розповсюджує відповідні прес-релізи, проводяться виставки, інтерв’ю та прес-конференції з офіційними делегаціями нашої країни.

Парламентський вимір співробітництва України з НАТО

 

Парламентський вимір діяльності НАТО, в тому числі й парламентський вимір співробітництва між НАТО і Україною, органічно вписується в загальний контекст діяльності Організації Північноатлантичного договору — альянсу парламентських демократій.

Парламентарії країн—членів та партнерів альянсу працюють у рамках Парламентської асамблеї НАТО, яка виконує важливу функцію сполучної ланки між НАТО, урядами країн-членів та національними парламентами. Мало того, вона забезпечує зв’язок між альянсом та парламентами країн-партнерів.

Парламентська асамблея НАТО являє собою форум, на якому парламентарії зустрічаються для розгляду питань, що становлять спільний інтерес. Вона складається з 214 парламентаріїв, яких призначають національні парламенти відповідно до власних процедур та на основі партійних квот.

Асамблея цілком незалежна від НАТО, проте забезпечує зв’язок між альянсом та національними парламентами, які внаслідок цього мають можливість брати до уваги інтереси альянсу при визначенні національного законодавства. З іншого боку, і альянс цікавиться позицією асамблеї, оскільки міжурядові рішення, ухвалені в його рамках, мають бути належним чином політично схвалені відповідно до власних національних процедур у парламентах держав-членів.

Просвітницька та інформаційна діяльність асамблеї сприяє досягненню консенсусу та дозволяє законодавцям країн—членів та партнерів альянсу доводити до відома урядів та органів альянсу, які приймають рішення, те, що непокоїть ту чи іншу країну, а також інформувати одне одного щодо різних національних та регіональних підходів до багатьох ключових питань, що становлять взаємний інтерес. Так само члени асамблеї використовують той досвід та інформацію, що вони отримали завдяки участі в діяльності асамблеї, під час роботи своїх парламентів. Це сприяє забезпеченню якнайбільшої уваги до інтересів та міркувань альянсу в обговоренні питань у різних країнах. Асамблея дає чітке уявлення стосовно поглядів громадськості та парламентаріїв на політику альянсу. В цьому сенсі асамблея відіграє не пряму, але важливу роль у формуванні політики. Рекомендації та рішення асамблеї передають урядам та парламентам країн, іншим організаціям, а також Генеральному секретарю НАТО, який формулює відповіді на основі обговорень, що відбувались у Північноатлантичній Раді.

Відносини з країнами Центральної та Східної Європи координуються в рамках ініціативи Роуза-Рота, яка передбачає три аспекти діяльності:

активна участь парламентаріїв Центральної та Східної Європи у пленарних засіданнях асамблеї, що відбуваються двічі на рік;

організація регулярних спеціальних семінарів «Роуза-Рота» з питань, що конкретно цікавлять парламентаріїв з країн ЦСЄ;

підвищення кваліфікації штатних працівників парламентів шляхом організації навчальних програм та стажувань.

Україна, поряд з 16 іншими державами—партнерами альянсу, має в ПА НАТО статус асоційованого члена. Це дає змогу українським парламентаріям брати участь у роботі асамблеї та в дебатах, що відбуваються в ній.

Постійна делегація Верховної Ради України в ПА НАТО складається з шести народних депутатів України. Українські парламентарії планують максимально використовувати можливості цього міжпарламентського форуму для здобуття прихильників євроатлантичної інтеграції нашої держави серед парламентських кіл країн—членів альянсу. Зокрема, асоційований статус дає змогу працювати в комітетах асамблеї та виступати на сесіях як доповідачам від комітетів. А це означатиме те, що Україна певною мірою впливає на формування політики ПА НАТО, а отже, й самого альянсу.

Приємно, що український парламент змінює своє ставлення до ідеї євроатлантичної інтеграції та позбувається консерватизму, яким він відрізнявся від органів виконавчої влади протягом попередніх скликань. Досить згадати хоча б прийняття постанови Верховної Ради України «Щодо відносин України з Організацією Північно-Атлантичного договору» від 23 квітня 1999 року, де альянс названо «агресивним військовим блоком», розширення якого «у багатьох громадян викликає глибоке занепокоєння», а входження в який буде суперечити позаблоковому статусу України.

А сьогодні створено всі передумови, щоб парламент ефективно працював над реалізацією стратегії євроатлантичної інтеграції. Її законодавче забезпечення здійснює створений у червні 2002 року Комітет з питань європейської інтеграції.

Вже згадувалося проведення парламентських слухань «Про взаємовідносини та співробітництво України з НАТО». За результатами слухань було прийнято постанову ВР, в якій вперше на законодавчому рівні євроатлантичну інтеграцію було визнано такою, що «відповідає життєво важливим інтересам українського народу». За це проголосували 263 народних депутати України.

Як вже було сказано, продуктивно працює Постійна делегація Верховної Ради України в Парламентській асамблеї НАТО. Крім того, співробітництво з асамблеєю здійснюється і по лінії роботи Спільної моніторингової групи «Верховна Рада України — Парламентська асамблея НАТО». Тут також можна говорити про значне поглиблення співпраці.

На останньому засіданні групи, що відбулося 3—4 березня 2003 року, і українська, і натівська сторони прийшли до висновку, що після Праги завдання групи мають бути значно поглиблені та актуалізовані відповідно до нових умов. Простого спостереження за виконанням положень хартії сьогодні недостатньо. Є обопільна підтримка ідеї про підвищення статусу групи до Міжпарламентської ради, завданням якої стане забезпечення дійового контролю за виконанням Плану дій Україна—НАТО та щорічних цільових планів.

Український парламент підкреслив необхідність ефективного контролю за виконанням Плану дій, створивши Тимчасову спеціальну комісію, яка здійснюватиме моніторинг виконання рекомендацій парламентських слухань «Про взаємовідносини та співробітництво України та НАТО» та Плану дій Україна—НАТО. Варто відзначити, що до її складу ввійшли представники всіх без винятку фракцій та груп Верховної Ради, а також позафракційні.

Ще одним свідченням підтримки парламентом курсу на євроатлантичну інтеграцію є створення міжфракційної парламентської групи «Україна—НАТО: компонент загальноєвропейської системи безпеки». Групу створено з метою активного сприяння співробітництву між Україною та НАТО та всіма державами—членами альянсу в реалізації спільних завдань.

Інтеграція до НАТО — процес складний. Наш рух до альянсу буде складнішим, ніж він є для теперішніх країн-кандидатів, і значно складнішим, ніж він був для Польщі, Чехії та Угорщини. Вашингтонські критерії, розроблені для 10 країн другої хвилі, розширено та формалізовано у Плані дій щодо членства. Вони належать не тільки до сфери безпеки та оборони, вони стосуються політичних, економічних, правових питань. Особливу увагу НАТО приділяє побудові ефективного громадянського суспільства.

Потрібно пам’ятати, що вступ до НАТО — це питання не Президента, Кабінету Міністрів або Верховної Ради. Це питання українського народу та країни в цілому. Тому всі євроатлантичні ініціативи української влади, не підтримувані суспільною думкою, альянсом серйозно не сприйматимуться.

Крім політичної волі, головними передумовами вступу України до НАТО є відкритість цього процесу для суспільства, належний рівень інформаційно-просвітницької роботи, а також скоординована робота всіх інституцій громадянського суспільства — органів державної влади, неурядових громадських організацій, засобів масової інформації.

Потрібно пам’ятати, що насамперед успіх залежатиме від України, від нашої роботи з приведення всіх сфер внутрішнього життя у відповідність до тих критеріїв, які виробили для себе та для всіх охочих приєднатися країни—учасники НАТО.

Альянс не реагуватиме на декларації та обіцянки, не підкріплені ефективною роботою — це організація, що передбачає не тільки вигоди, але й відповідальність для своїх членів.

НАТО не посягає на національний суверенітет своїх членів, навпаки, це механізм досягнення домовленості між країнами-членами, який вони використовують для узгодження та забезпечення своїх національних інтересів. І це дійовий та ефективний механізм, який дав змогу альянсу з військового блоку стати основою нової системи загальноєвропейської і трансатлантичної безпеки. В інтересах України посісти там своє місце.