Чому ми не стали португалами?

Ольга й Микола не вірять в те, що підписана 13 лютого ц. р. угода між нашими державами про тимчасову міграцію українських громадян для працевлаштування в Португалії сприятиме тим, хто в пошуках заробітку їде до цієї країни. Річ у тім, пояснюють вони, що тамтешні роботодавці неохоче йдуть на укладання контрактів з емігрантами з країн колишнього Союзу (крім українців, найчастіше тут можна зустріти ще молдован, білорусів і росіян). По-перше, наявність такого документа змушує їх сплачувати податки за використання найманої робочої сили. По-друге, коли виникає трудовий спір, без контракту в найманця —жодних шансів довести свою правоту: за розгляд справи у такому випадку не візьметься жоден юрист.

Тому більшість заробітчан залишається, як мовиться, на пташиних правах. Зате трудяться наші співвітчизники на найважчих роботах. «Ми робимо те, чого цураються португали», — кажуть вони. Хоча португальці також їздять на заробітки. Крім Європи, уточнюють співрозмовники, облюбували Південну Африку. Кажуть, що наші туди теж уже проклали стежку...

Відкритий у другій половині минулого року новий авіарейс Лісабон — Київ наші емігранти одразу охрестили дорогою життя. Нема чого гріха таїти, кажуть мої співрозмовники, ми особисто, як, мабуть, більшість тих, хто гне спину в Португалії, потрапили туди, скориставшись туристичною візою.

Подружжя вінничан їхало через Німеччину. Термін візи до цієї країни, зрозуміло, давно закінчився. Порушення правил в’їзду й виїзду — очевидне. Тепер під час появи в Німеччині їм не вдалося б уникнути відмітки в паспортах про депортацію. А це, уточню, позбавляє права в’їзду в країну не менш як на п’ять років.

Таких порушників митних кордонів, як Ольга й Микола, в Португалії дуже багато. Новий авіарейс для них, як рятівна соломинка: «Тепер над Німеччиною пролітаємо з легким серцем. Якби добиралися наземним транспортом, мали б багато проблем...»

Першим у Португалії опинився Микола. Що характерно, у Вінниці він не сидів без діла: мав роботу, до того ж у непоганій організації, де платню видавали без затримки. Невелику, щоправда, та все-таки на хліб і до хліба вистачало. Жили, як мовиться, від зарплати до зарплати. Але подружжя не один рік поневірялося чужими квартирами. А так хотілося мати власний куток! Як вийти з ситуації? Розмірковували на всі боки і врешті-решт вирішили позичити суму, якої не вистачало на придбання житла. А позичальник невдовзі взяв та й змінив умови позички. Одне слово, гроші треба було повертати якомога швидше. На Португалії зупинили вибір лише тому, що добратися туди було найпростіше.

— Ви навіть не можете уявити, як каторжно довелося працювати перші сім місяців, — каже Микола. —Приїхав, як мовиться, навмання. Ніхто мене там не чекав і знайомих серед заробітчан не було. Тим, хто самотужки шукає роботу, доводиться найважче.

Разом з трьома українцями і одним молдованином влаштувався на будівництві. Завантажували пісок і цемент у бетономішалку. До роботи треба було ставати рано-вранці і працювати дві зміни поспіль. Такі умови виставив хазяїн. Вибору не було. Бо в кишенях свистів вітер, а кишки грали марш: грошей ледве вистачило на дорогу. Перші два тижні, поки отримали гроші,— каже Микола, не повірите, сиділи на одній лише... моркві: кілограм на п’ятьох і ще пачка цигарок — це все, що могли собі дозволити купити у складчину. Ночували де приходилося: то в закинутому свинарнику, а бувало, й на вулиці. Стали такі худющі, що своїм виглядом нагадували в’язнів Бухенвальда чи Освенціма. З хазяїном спілкувалися, як німі, бо не знали жодного слова на їхній мові. Скільки платив —по 400 євро за місяць — те мовчки клали до кишені.

Як тільки вінничанин опанував трохи розмовну мову, одразу знайшов іншу роботу. Таку саму, на будівництві, але з вищими, аж на 100 євро, заробітками. До того ж платили їх за роботу в одну зміну. Нині він працює електриком за 700 євро у місяць. Час від часу ще й підробляє на будівництві в нічну зміну.

Приблизно через рік приїхала дружина. До того часу чоловік підшукав для неї місце на фабриці (майже всі підприємства у цій країні називають фабриками) з виготовлення сантехнічного обладнання. Робота монотонно важка: знімати з конвеєра готові вироби. Щоб відлучитися бодай на кілька хвилин, треба довго умовляти кого-небудь з робітників, аби на цей час підмінили тебе. «У них, — каже Ольга, — не заведено допомагати одне одному. Кожен сам за себе. Якось Микола, у той день він мав вихідний, заглянув на фабрику, щоб допомогти мені. Дивиться, молода дівчина що є сили тягне навантажену вагонетку. А чоловіки, які проходили поруч, навіть гадки не мали допомогти їй. Микола, хоч про наших чоловіків кажуть, що їм далеко до джентльменів, упрягся у того возика й дотягнув його до місця. Замість того, щоб подякувати за допомогу, португалка раптом... розплакалася. Ми ніяк не могли зрозуміти, в чому завинили перед нею. Аж поки робітниці, що стояли біля сусіднього конвеєра, не пояснили причину її сліз: молода робітниця побачила в українцеві конкурента, подумала, що він претендує на її місце, тому взявся показати на очах у всіх, що вправніше може виконувати цю роботу».

Більшість наших нелегалів, про це вже згадували мої співрозмовники, працює без контрактів: роботодавці знають, чому не спішать юридично оформляти стосунки з найманими робітниками. Чим це для останніх може закінчитися, подружжя вінничан відчуло на собі.

Ольга, хоч як важко працювала на фабриці, підробляла ще домробітницею в сім’ї. Одного разу хазяйка ні сіло, ні впало звинуватила українку у крадіжці... черпака з кухні. «Хоч як божилася, — каже Ольга, — як клялася, що не робила цього, дарма». Її виставили за двері, не заплативши при цьому за роботу. Був би на руках контракт, могла б домагатися зароблених коштів, а так...

Пізніше у дещо схожій ситуації їй таки вдалося домогтися свого. Власник ресторану, де Ольга підробляла офіціанткою, не повністю сплатив обумовлену в контракті суму. А наші українці порадили їй звернутися до... осередку Компартії. «Саме Компартія Португалії, — кажуть Ольга й Микола, — найчастіше допомагає нашим. До того ж безплатно. Це не вигадка —правда. Вони вбачають у кожному з нас колишніх комуністів. А ще коли пустити сльозу й вигадати легенду, що тебе переслідують за відстоювання інтересів Компартії...» Їй дали юриста, який домігся виплати всієї суми, що вона заробила, не вимагаючи при цьому винагороди за виконану роботу.

Інколи українці використовують й інші важелі впливу на недобросовісних роботодавців. «Португали надзвичайно налякані нашою мафією, — каже Микола. — Коли мене одного разу залишили без важко зароблених на будові грошей, готовий був лікті гризти, бо знав, що без контракту нікому нічого не доведу. Залишалося вжити останній аргумент. Чув від декого, що він спрацьовує безвідмовно. Хоча при цьому міг нарватися на велику неприємність...»

Микола підстеріг хазяїна, коли той один повертався з будівництва. Зупинивши його, сказав відверто: якщо не виплатить зароблене, матиме справу з нашими мафіозі. На його велике здивування, наступного дня з ним розрахувалися.

Заробивши грошей, Ольга й Микола повернулися до Вінниці. Залишатися надовше в Португалії, в один голос заявляють вони, нізащо не хотіли б. «Зверніть увагу, ми приїхали майже на рік раніше — маємо на руках невикористану робочу візу». Найбільше їм не сподобався, як тепер кажуть, менталітет португалів. Ніколи не могли б подумати, що у тамтешніх дітей такий низький освітній рівень. Нехай вони нічого не знають про Україну, ми, зрештою, для багатьох залишаємося терра інкогніта. А дівча-семикласниця, дочка хазяйки, в якої квартирували вінничани, вгадуючи назву нашої столиці, називала навіть Париж і Лондон.

Дехто з дітей заробітчан навчається у португальських школах. Мову вивчають, як кажуть, у процесі занять. Важко їм, звичайно, але ж не сидіти неуками вдома. Коли одну нашу дівчинку, щоб перевірити її знання з математики, запитали, скільки буде два плюс два, клас зайшовся реготом. Та вона не розгубилася. Взяла з рук учителя крейду, і вивела таку формулу, що в класі запанувала тиша. А старий вчитель від здивування навіть окуляри зняв.

Португали, такий висновок зробили для себе мої земляки, дуже вульгарні у спілкуванні. Мова — у малих і старих — засмічена нецензурними словами (у нас, щоправда, можна уже констатувати те саме). Заглянути у пазуху чи під спідницю жінки або дівчини — у них це, схоже, звичне явище. Так само, як вранці дорогою на роботу або й на роботі обговорити нічні пригоди в ліжку. Крім сексу, у них є ще дві улюблені теми — телесеріали й футбол.

Дивними видалися їхні смаки. Найулюбленішою рибою, скажімо, є засолена в діжках тріска. Коштує вона дорожче усіх інших видів риби, включаючи лосось, минтай і т. ін. Картопля чомусь має зовсім інший смак, ніж у нас. Ще в меню майже щодня страви з рису —супи, каші, запіканки. За нашими харчами, щоправда, уже сумувати не доводиться. Відома фірма «Довгань» відкрила мережу продуктових магазинів. У них пропонують все — від консервованого борщу до квашених огірків.

Клімат у Португалії відрізняється підвищеною вологістю. «Наш одяг, здається, ніколи не висохне, так просяк цвіллю». Сирість у будинках, частина з яких не має опалення. У кращому разі можна погрітися біля каміна. Тільки у сучасних будівлях є централізоване опалення. «Ще трохи, — каже Микола, — і я міг би клопотати про надання дозволу на проживання у цій країні. Це можна робити, коли відпрацюєш п’ять років. Маючи такий документ, без проблем перебираються в будь-яку іншу країну Європи: Португалія, як відомо, входить до Євросоюзу. Але ми, як бачите, повернулися додому». «Треба хоч один раз вивалятися в чужому лайні, — доповнює чоловіка Ольга, — щоб по-справжньому пройнятися любов’ю до рідної землі».

Вінниця.

P. S. Днями зустрів родича Ольги й Миколи, це він мене познайомив з ними. Запитав, чи вже знайшли вони роботу. «Робота нині, самі знаєте, нікого не чекає, — відповів чоловік. — Хіба що там, за бугром». І додав: поїхали вони знову мозолі натирати. Передзвонили до хазяїна. Йому такі працівники, схоже, потрібні, бо навіть пообіцяв всі витрати на дорогу оплатити. Але збиралися з важким серцем. Сказали, закінчиться трудова віза — повернуться назад. Не лежить у них душа до цієї країни. Можливо, за цей час у нас щось зміниться на краще...