Селище Рибне за адміністративним статусом є територією Києва. Розташоване воно в лісі. Щоправда, не в звичайному, а заповідному. Колись півтори сотні мешканців мали роботу в місцевому радгоспі. Наприкінці 80-х господарство почало лихоманити, а вже на початку 90-х наказало довго жити. Його колишні працівники залишилися посеред глухого лісу, не знаючи навіть, до якого району столиці належить їхнє селище.
Дружино, в якому ти районі?
Лідія Паламарчук та Лідія Бойко живуть у Рибному тридцять років. В одному будинку, в одному під’їзді, в квартирах «через стінку», але... в різних районах. Одна у Ватутінському — інша в Дніпровському. В подружжя Зерко взагалі анекдотична ситуація: мешкаючи в одній квартирі, Олена та Леонід теж представляють різні райони. Інші родини мають «кордони» між маленькими дітьми та їхніми батьками.
Після адміністративно-територіального реформування Ватутінський з карти столиці зник, а плутанини додалося. Тепер не зрозуміло: селище в Дніпровському районі чи в Деснянському. Начебто в Деснянському, проте частина мешканців нещодавно отримала нові паспорти... у Дніпровському.
Аристократизм — свинарство — занепад
Ця місцевість, розповідають, у дореволюційні часи начебто була маєтком графині Рибіної. Звідти й назва — Рибне. В 1944 році тут збудували свиноферму. Тварин годували переважно харчовими відходами з київських їдалень. Величезне місто й споживало м’ясце і сальце. А мешканці Рибного отримували за свою роботу пристойні гроші. Зокрема, свинарки заробляли по 400—500 карбованців на місяць. Вісім років тому господарство остаточно занепало. З 12 тисяч голів свиней не лишилося жодної.
У лісі жити, то від проблем вити
Довідавшись про селище Рибне, я поїхав туди спочатку в «розвідку». Роздивився, поспілкувався з кількома мешканцями й пообіцяв повернутися за кілька днів уже з фотокореспондентом. А наступного дня в Рибному «висадився» зроду тут небачений десант комунальників, який заходився прибирати територію. Мешканці селища такий ентузіазм однозначно пов’язують з візитом журналістів. Сміття поменшало, а проблеми залишилися.
Жителям селища, аби дістатися до «дороги життя», доводиться долати понад два кілометри пішки. Щодня це роблять двадцять місцевих школярів, які навчаються в сусідній Биківні. За півтора кілометра (!) ходять їхні батьки до лісників по воду.
Є проблеми з електроенергією. Напруга слабенька, до того ж постійно «стрибає» — від чого виходять з ладу побутові прилади.
Каналізація «підключена» до закопаних у дворах металевих бочок, вміст яких раніше викачувався спеціальним автомобілем. Нині бочки проржавіли, вщерть заповнилися й нікому до них немає діла. Тож каналізаційні води течуть селищем у ліс.
Ще однією «пам’яткою» Рибного є аварійна квартира на вулиці Береговій, де ніхто не живе, але газ не відключено. Це наводить тихий жах на мешканців сусідніх помешкань.
Зоя Франчук живе в Рибному 27 років, знає всі проблеми і стверджує: «Ми потрібні лише перед виборами. Тоді нам і дорогу обіцяють, і автобуси, і свердловину, і автолавки з товарами...».
Інтереси зійшлися...на болоті
Є біля колишньої свиноферми кілька десятків гектарів болота. Туди роками стікав гній, тож на болоті утворився шар напрочуд родючого грунту. Довідавшись про це, люди почали викорчовувати очерети й садити городи. Аж ось про диво-грунт довідався й «Київзеленбуд». Він почав вивозити його на столичні клумби. Нейтральна смуга між розробками озеленювачів та ділянками мешканців Рибного щодня зменшується, тож власники останніх неабияк занепокоїлися.
Агов, цивілізаціє!
У селищі гостро стоїть проблема телефонізації. Навіть інвалід війни першої групи без обох ніг Іван Шкамарда не має телефону.
Чиновники обох райдержадміністрацій — Деснянської та Дніпровської — чомусь уникають розмов про Рибне. Селище буквально потопає в проблемах і з огляду на адміністративну невизначеність його перспективи видаються доволі сумнівними.
