Минули цьогорічні Шевченкові роковини. Були сказані і написані відповідні до нагоди слова, промовці цитували відомі рядки. Проте щорічний ритуал не міг приховати обмеженість розуміння його спадщини. Дуже часто Шевченко сприймається лише як поет, автор закликів до боротьби. Справжня глибина Шевченка-політика і Шевченка-мислителя ще має бути відкрита. І це потрібно не для того, щоб належно вшанувати генія. Він надто великий, щоб потребувати ще трохи пошани нащадків. Нове прочитання Шевченка потрібне українському суспільству, яке досі важко і повільно шукає відповідей на багато питань про національну ідентичність, про державу, про мову, про культуру. Тим часом Шевченко вже запропонував свої відповіді. Вони є, вони довели свою силу, їх не можна відкинути. Його думка може підтримати українське суспільство в пошуку правильних політичних рішень, від яких залежить майбутнє держави і народу.
Це справді символічно, що весна в Україні починається Шевченком. В березні він народився, в березні 1840 року вийшов у світ перший «Кобзар». Справедливо було б сказати, що нова Україна починається Шевченком. Кажучи сучасними термінами, Україна розпочалася як європейська політична нація після тих березнів. 20 сторінок рукопису, подані до цензурного комітету, вмістили Шевченкову ідею національної ідентичності українців, її перший проект. Він говорив до свого народу, як Єзекіїль до сухих кісток, розсипаних по долині: «Я введу у вас духа — і ви оживете!»
Слово Шевченка глибоке, бо він піднявся до небаченого, граничного для людини, розуміння складності буття. Делез казав, що велика книга завжди є блідим виворотом слів, які пише душа мовчанням і кров’ю. «Кобзар» є прикладом такої книги. Перелік тем у ньому короткий: Бог, жінка, природа, покликання, смерть. «Все, що має значення, ними вичерпується», — казав Пастернак.
Більш як півтора століття Україна вслухається у звучання дзвінких, мов бронза, слів «Кобзаря». Ця книга є музикою, її варто читати вголос, як читалися колись усі тексти в античності. Тепер важко навіть уявити, як поліфонія Шевченка вразила сучасників у часи, коли російська мова була панівною в культурному просторі імперії.
Це панівне становище забезпечувалося політичною й адміністративною підтримкою російської еліти, яка і тоді, і тепер розуміє російську мову як щось набагато більше, ніж засіб комунікації, спілкування.
Це розуміння виникло ще в ХVІ—XVІІ століттях, у часи дискусій навколо мови церковних книг. Дискусії відбувалися під час формування Московського царства і являли собою важливу складову його становлення. Для тогочасного російського політичного класу його книжна мова була єдино можливим засобом виявлення Божого одкровення, символом віросповідання, іконою православ’я. Диякон Феодор заявляв у 1657 році: «Нам всем православным христианам подобает умирати за един аз» (тобто за єдину літеру «а»). І не лише заявляв, а справді помер на вогнищі разом з протопопом Аввакумом. Звідси особливе розуміння праведності російської і єретичності латини, польської і татарської мов. Московських царевичів ніколи не вчили іноземних мов.
Коли в 1589 році Борис Годунов задумав заснувати університет, духовенство різко виступило проти цього. Патріарх Іов заявив, що вивчення інших мов може пошкодити віру. Лише через сто років з’явилась ідея викладати в Слов’яно-греко-латинській академії грецьку, польську і латинську мови. Проте польську мову там узагалі не викладали, навчання латині тривало менше року. Далі воно було припинене, а викладачів відправлено на заслання. Фактично, латину почали викладати в Росії лише після спеціального указу Петра І в 1702 році.
Звертаючись до царя Олексія Михайловича, протопоп Аввакум писав: «Воздохни-тко по-старому, да рцы по рускому языку: «Господи, помилуй мя грешного!». А кирие елейсон оставь: так елленя (греки) говорят. Плюнь на них. Ты ведь, Михайлович, русак, а не грек. Говори своим природным языком. Не уничижай его ни в церкви, ни в дому, ни в пословицах. Любит нас Бог не меньше греков. Передал нам и грамоту нашим языком. Чево же нам еще хочется лутче того? Разве языка ангельского? Да нет, ныне не дадут, до общего воскресения».
У ході реформ ХVІІІ століття Росія стала більш відкритою світу, але уявлення про особливу роль російської мови збереглося. Ахматова в часи нацистської загрози ніби перегукується з Феодором: «Не страшно под пулями мертвому лечь,//не горько остаться без крова,//Но мы сохраним тебя, русская речь,//Великое русское слово». Росіяни переконані в особливій ролі їхньої мови навіть тепер, коли претензії на роль Третього Риму відійшли в минуле. Вся Росія, держава і народ єдині в розумінні того, що російська мова — це засіб формування і збереження національної культури: смислів, символів, зразків поведінки, знань, способів інтерпретації. А національна культура означає національну державність. Тобто мова через культуру формує націю і національну державу. Звідси спільні зусилля Кремля, уряду і Думи, спрямовані на посилений розвиток саме російської мови. Через це розуміння перша леді Росії очолює Товариство російської мови, до якого входять не лише кращі інтелектуальні та академічні сили, а й промислова та фінансова еліта.
Українці досі можуть лише заздрити такому цілісному розумінню фундаментальної важливості мови. В Україні досі багато хто зводить мовні проблеми лише до питань спілкування чи освіти. Українська влада не може чи не хоче зрозуміти провідну роль мови для існування культури, а через неї —для існування сучасної політичної спільноти і державності. Через те досі в Україні немає виразної культурної політики, розмитою залишається національна ідентичність. До цього часу предметом дискусій є навіть роль української мови порівняно з мовами інших етнічних груп у державі, в офіційних документах, у виступах посадових осіб.
А що ж тоді відбувалося в часи, коли російська мова була основою офіційної доктрини «православия, самодержавия, народности»? Імперія твердо заявила, що поруч з нею української мови «нет, не было и быть не может». Шевченку треба було мати колосальну силу і мужність, щоб спинити потік чужої великої культури, підтримуваної владою. Він це зробив, показавши, що українська мова здатна виражати глибокі смисли.
Ще Платон у «Кратілі» колись поставив головну мовну проблему: чи навколишній світ якось впливає на назви речей і понять, які їм дає людина? Якщо так, то мова говорить далеко не лише змістом її слів. Смисл, який лежить на поверхні, лише приховує основну, глибинну суть сказаного. Така мова не обмежена лише словесною формою. В ній говорять дерева, обличчя, маска в трагедії, гаптована хустина на сідлі, колір китайки.
Геній Шевченка повернув українській мові платонівське, європейське звучання. Мова, створена народом у його тисячолітній історії, була готова до викликів нового часу, готова до формування новочасної української нації. «На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».
Насправді його книга поставила питання не про українську мову, а про українську державність. Тому Шевченкове слово, виросле «із личаків, з курної хати», назвав п р о в і с н и м Василь Стус.
Шевченко звів у своїх текстах національні символи та моделі поведінки, вирізнивши їх в окремому полі, на яке до нього претендували і російська, і польська культури. Мало того, він продемонстрував, що українська культура не обернена в минуле, що вона здатна існувати і приймати виклики сучасності. Найбільший з таких викликів — здатність до формування нації і держави. Тепер ми знаємо, що окреслені ним мова і культура змогли їх створити.
Вражає, що вже у першому виданні «Кобзаря» немає випадкових творів. У кожному з них на українському матеріалі переломлений європейський культурний досвід. Та ж «Катерина» є насправді драмою про долю і пристрасть. Катерина, що в пристрасті порушила обов’язок, має загинути, як загинула Медея. Вона знає це, ще не вийшовши зі свого села. Як герої Есхіла, і вона, і її батьки не можуть побажати собі іншої долі, бо не можуть стати іншими. Сократ сказав би, що їх внутрішній «даймон» визначив шлях кожного. Проте Шевченко долає сліпу долю античності. Івась, на відміну від дітей Медеї, залишається жити, він іде з кобзарем до Києва, до християнських святинь, до віри, що відкриває дорогу до спасіння.
Шевченкові «діди високочолі», протиставлення, боротьба чоловічої стихії вогню і жіночої стихії води є взагалі зверненням до найглибшої символіки образів, які набагато пізніше Юнг назвав архетипами.
«Псалмами Давидовими» Шевченко продемонстрував здатність української мови передати глибини Святого Письма. Як Лютер, він гранив мову біблійним перекладом. Російська влада знала, що робила, коли і у Валуєвському циркулярі, і в Емському указі так категорично виступала проти спроб українських перекладів Біблії («книг духовного содержания»).
Тепер ми можемо побачити шлях, пройдений нашою мовою за півтора століття, порівнявши переспіви першого псалма, зроблені Тарасом Шевченком і Ліною Костенко.
Шевченко помер за дванадцять років до виходу «Народження трагедії з духу музики», якою Ніцше розпочав у європейській філософії «лінгвістичний поворот». Але у своєму розумінні значення мови він надзвичайно близький постмодерністській думці. «Я на сторожі коло їх//Поставлю слово» означає, що мова творить соціальні практики і культурні традиції, вони можуть бути виражені і збережені лише в ній. Ця думка Шевченка прямо перегукується з хайдеггерівським визначенням мови, як «башти буття». Поетові неперекладні поняття, такі, як «слава», «добро», долають розділення між логосом і міфом, історією і оповіддю, риторикою і поетикою. Тому Шевченко посідає важливе місце серед «філософів мови» від Гете і Гельдерліна до Габермаса і Гадамера, інших сучасних авторів, які після «кінця метафізики» вбачають порятунок філософії у прагматичному використанні нею смислів, створених природними мовами. Сила мови і текстів Шевченка настільки потужна, що здатна змінити речі, світ навколо, створити цілу країну —Україну. Так Шевченко оригінально розпочав тему впливу мови на буття — тему, яка стане однією з головних у філософії ХХ століття.
Глибину Шевченка-політика першими сприйняли не освічені земляки, а фахівці з жандармського ІІІ відділення. Генерал Дубельт правильно розкрив його головну ідею в записці Миколі І, підготовленій у справі Кирило-Мефодіївського товариства. Так розпочалося в Російській імперії українознавство в погонах. Воно і далі безпомилково оцінювало значення поетів, від Шевченка до Стуса. Виняткова жорстокість вироку, заборона писати і малювати, вилучення «Кобзаря» чітко вказали, кого імперія справедливо вважала своїм найнебезпечнішим ворогом.
Все життя він шукав відповідь на питання, яке вперше поставив у «Давидових псалмах»: «Хто ж пошле нам спасеніє, верне добру волю?». Тоді ж він знайшов відповідь: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» І підтвердив її в кінці життєвого шляху. Дорогу до добра знайде лише єдиний народ. «Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли» — визріла його молитва до Бога за рік до смерті.
Шевченко не лише молився про єдність, він творив і беріг її. Він знав хвилини відчаю від безвиході, слабкості друзів, глухоти людей. На Кос-Аралі він писав: «Либонь, уже десяте літо,//Як людям дав я «Кобзаря»,//А їм неначе рот зашито». Але ніколи — ні в засланні, ні повернувшись — він не дозволив собі жодним словом судити тих «братчиків», які виявили слабкість, під диктовку жандармів написали прохання про помилування на «высочайшее имя».
Він добивався правди, а не визнання власних заслуг. І він ніколи не боявся говорити правду: «Серце болить, а розказувать треба».
Примхою монаршої родини він був викуплений на волю, прийнятий до Академії мистецтв. Це було колосальне зростання суспільного становища, попереду була блискуча кар’єра за сприяння самої імператриці. Але він не дав зробити з себе босоногого пастушка, який під царською рукою малює красиву натуру. Для нього не було волі без волі України. «В неволі тяжко, хоча й волі,//сказать по правді, не було», — так він скаже у казематі. Шевченко твердо знав, що він сам творив свою долю. «Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли».
Глибина Шевченка-академіка і мислителя розкривається лише тепер, коли підбивають підсумки ХХ століття. Тепер стали зрозумілішими слова Франка про «нові, світлі шляхи», які Шевченко відкрив світові. Так само, як і те, чому вони так довго не сприймались отими «професорами і книжними вченими». Геній виявився глибшим за багатьох діячів з університетськими дипломами. Нездатність його зрозуміти і визнати його правоту вони приховували народницьким міфом про дядька в шапці і кожусі. Насправді «Кобзар» засвідчує не просто високий академічний рівень автора. Він засвідчує справжню інтелектуальну свободу, здатність не повторювати філософську моду, а бачити суть речей.
Шевченко творив у час, коли в Європі переважали ідеї Просвітництва, уявлення про єдність людської цивілізації, в якій етнічні і релігійні відмінності не мають значення порівняно з загальнолюдськими цінностями. Віра, на думку філософів, була потрібна лише для обґрунтування моралі. Для Шевченка неприйнятним було гегельянство, яке панувало в його часи в європейській філософії. «Німець скаже: «Ви моголи», — це пряма полеміка з Гегелем, з його «Духом християнства та його долею». Це Гегель пропонує розрізняти «диких моголів», які підвладні сліпій зовнішній силі, і розумних дітей Просвітництва, які підкоряються внутрішньому принципу, що диктує їм певні норми поведінки. Для Шевченка зведення Бога до якогось принципу є чужим і фальшивим.
Для нього Бог — це особистість. Йому він вірить, з Ним він усюди, в Петербурзі чи на Кос-Аралі, веде розмову у віршах. «Тарасова ніч», «Гайдамаки» — гнів Божий, що знищив Вавилон, нищив і знищить неправду в Україні. У вірші, який пізніше був названий «Заповітом», варто замислитися саме над викликом: «А до того я не знаю Бога». В ньому лінія розподілу. Це не відчуття відсутності Бога, «ночі Божого усамітнення». Навпаки, це суперечка з Творцем, подібна до розпачливих слів Іова. Шевченко вірить, твердо знає, що у Нього є відповідь, якийсь задум, тому вимагає пояснення. Він відчуває Бога поруч, готовий з Ним боротися, як боровся перед досвітньою зорею Яків. Про таку боротьбу геніально сказав Рільке в рядках, перекладених Миколою Бажаном: «Кого цей ангел грізноликий// в тяжкій борні здолати зміг, —// хай гордо йде: він став великий,// пізнавши силу рук отих». Та сама думка у Стуса: «Господи, гніву пречистого//благаю — не май за зле.// Де не стоятиму — вистою». Віра Шевченка — це віра патріархів і пророків, у якій колись побачив порятунок людини Паскаль. Його порівняння людей з «мислячим очеретом» теж, до речі, цитував Шевченко: «Люде гнуться як ті лози, куди вітер віє».
Спираючись на віру, поет відкинув ідею Просвітництва про благо, що його принесе людству прогрес, втілення кимсь придуманої конструкції суспільства. В його часи модною була гегелівська конструкція про втілення «абсолютного духу» в історії, що має наслідком зникнення відсталих «неісторичних» народів. Шевченко її так само відкинув. «Не всякому духу вірте», — сказано в Євангелії. Він це пам’ятав. «Кавказом» поет заперечив «прогрес», який різноманіття світу, звичаїв і народів розглядає як темноту та відсталість. Не менш чужою була йому ще одна ідея — про підкорення природи як шляху до культури.
Це тепер ми бачимо, наскільки він був правий, викриваючи тих, хто «Просвітити, кажуть, хочуть//Материні очі// Современними огнями». Ми вже знаємо, скільки біди Україні і світові принесло втілення тих ідей. Побачивши ГУЛАГи, голодомор і голокост, світ починає розуміти, що багато ідей Просвітництва не можуть сприйматися беззастережно, що в ньому приховане насіння тоталітаризму і фашизму. Але за життя він, як мислитель, був дуже самотній серед тодішньої «освіченої публіки».
Його мета історії інша. Це гармонія людини з іншою людиною і природою: «Поставлю хату і кімнату». Головні слова його ідеалу — «сім’я» і «братолюбіє». Тут він перегукується з іншими великими, з Гете, Філемоном і Бавкідою у «Фаусті», з заповітом Пушкіна російській літературі: «Мой идеал теперь хозяйка,// Да щей горшок,// Да сам большой».
Раціоналісти вважають, що море, яке розступилося, і гори, якими рухає віра, є лише поетичними образами. Вони ніколи не зрозуміють, що це віра поета створила незалежність України. Хоча це відбулося через багато років після смерті академіка Шевченка, що прийшла до нього теж у березні. Спасибі йому за те, що він мав таку віру, дав нам її зразок.
Але крім віри Шевченко сильний своїм розумом, силою думки, «що у вогні не спопеліє». Його ідеї дуже глибокі, Шевченко різними шляхами перехрещується з іншими європейськими мислителями. За кілька ювілейних днів, добираючи цитати до виступів, ці ідеї і їх зв’язок можна не зрозуміти. Читаймо Шевченка щодня. Роковини його варті того, щоб стати державним святом. До цього свята нам треба щороку приходити з новим прочитанням його текстів. Піднявшись до вершин його думки, ми зможемо багато зрозуміти і побачити.
Віктор Ющенко,народний депутат України.
