Правильно кажуть мудреці: оглядаючися на своє минуле, ми можемо отримати досить корисні життєві уроки. До того ж інколи не варто й далеко заглядати — все майже на поверхні. Лише півроку минуло відтоді, як в одній із своїх публікацій я запитав: а чи не час нам усією країною, послуговуючися Книгою книг, почати збирати каміння? Розкидали ми його дуже старанно, намагаючися, до речі, влучити прямо в лоба ближньому. Таке загальне протистояння всіх проти всіх стало чи не національним видом навіть не спорту, а проведенням часу. Життям таке існування в постійному політичному конфлікті й не назвеш...

Час збирати каміння, був упевнений я восени, час очищати землю під майбутні ниви, що дадуть урожай і нагодують голодних, забезпечать добробут і повагу їхньому власникові. Час збирати каміння передує періоду активного будівництва. З такого матеріалу змурувати стіни будинку, де з’являться на світ діти й онуки-правнуки. Вони обов’язково згадають тебе добрим словом, якщо ти був мудрий і працелюбний, продовжать і прославлять твій рід.

Приводом для сподівань стало серпневе звернення до народу Президента Леоніда Кучми. І насміху оптимізм спричинив чимало. Пригадуєте, тоді опозиція погрожувала змести «антинародний режим» чи не одним своїм подихом? І в запалі ідеї гаранта української Конституції називала кон’юнктурними, спекулятивними і, звичайно, такими, що не мають підгрунтя. А вже в те, що всі думки матимуть подальший розвиток, вона дуже старанно і дуже публічно не вірила. І ось новий рішучий крок верховної влади — очікуваний багатьма, але чітко виважений і своєю послідовністю, і цілісністю пропонованої ідеології державного та суспільного облаштування.

Робити то робити!

Навіщо країні реформи

Теоретично питання це можна й не ставити, з огляду на те, що краще — ворог хорошого, а будь-який організм, що перестав розвиватися, починає йти до свого занепаду. Однак у нашому разі у точки зору «давайте все залишимо, як є» чимало прихильників, і на самій горі владного олімпу, і на місцях. Якщо низи елементарно настраждалися від різного роду шарахань за останні півтора десятка років і мріють просто хоч трохи пожити спокійно, без економічних потрясінь та соціальних бур, то верхні ешелони чиновництва усвідомлено і вже досить давно гальмують усілякі зміни. Ну хто за наших умов добровільно відмовиться хоч від часточки влади, яка дає змогу щось ділити, когось контролювати і ухвалювати рішення? Особливо, якщо в кінцевому підсумку за все це ще й відповідати не доводиться? Чесно зізнаюся: я особисто знаю лише одну людину, яка готова поділитися своїми необмеженими повноваженнями. До того ж добровільно, а не підштовхувана в спину різного роду обставинами. Це — наш Президент Леонід Кучма, який продемонстрував це, проголосивши перехід від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської зі значними перерозподілом при цьому повноважень глави держави.

Зрозуміло, що лише наївний (а таких після всіх, що ми пережили, перипетій залишилося не так і багато!) може думати, що «від переставляння слів» нічого не змінюється. Насправді ж намітився дуже істотний перерозподіл повноважень між різними гілками влади. І лише такий само наївний може бути переконаним, що все, що відбувається, — суто внутрішньоукраїнська справа, яка в світі нікого не стосується.

Самоізоляція — це безвихідь

Власне, звітувати ми справді нікому не зобов’язані. Є суверенітет, є кордони держави і право народу самому обирати свій шлях. Однак є й закони людського співжиття, за якими доводиться враховувати думку тих, з ким збираєшся підтримувати пристойні взаємини. Україна не приховувала і не приховує — вона має намір іти до великої Європи для того, щоб стати повноцінним і поважним мешканцем загальноєвропейського дому, учасником ринкових процесів. Самоізоляції країни не побажають навіть найтвердолобіші політики — це безвихідь не лише політична, а й економічна.

Однак щоб бути поважним членом суспільства, треба жити за законами цього самого суспільства, прислуховуючися до думки тих, хто тут має вагу. У нашому разі — це Рада Європи, яка не перший рік уважно придивляється до наших внутрішньонаціональних процесів і має свою думку з приводу того, що відбувається.

Нагадаю, вступаючи до РЄ і бажаючи бути рівною серед рівних, наша країна взяла на себе певні зобов’язання. Підписала і ратифікувала, приміром, Європейську хартію місцевого самоврядування. Серйозний документ, виконання якого виявилося не під силу ( чи — не до бажання?) навіть деяким країнам з розвиненою демократією. Франція, наприклад, так і не ратифікувала хартію, лише підписавши її. Тим самим ніби дається зрозуміти: ми беремо все до уваги, схвалюємо і підтримуємо, але точно дотримуватися букви написаного поки що не можемо... Утримаємося! Наша держава виявилася радикальнішою у своїх вчинках.

Створено в країні і Фонд підтримки розвитку місцевого самоврядування при Президенті України, глава держави видав кілька указів, спрямованих на розширення повноважень місцевої влади, є й постанова уряду «в тему».

Будучи членом національної делегації України в Конгресі місцевої та регіональної влади Європи, дуже добре знаю, з якою увагою ця організація ставиться до проблем місцевого самоврядування та децентралізації влади в нашій країні. Вона вітає кожний крок на шляху розвитку та зміцнення демократії. Саме тому з таким захватом — не побоюся цього слова! — в грудні минулого року Рада Європи сприйняла створення Конгресу місцевої і регіональної влади України. В його появі заслуга й Леоніда Кучми, який чудово розуміє, як керівник держави, що означає ця громадська організація для створення сучасного обличчя держави на міжнародній арені.

Мало того: візьму на себе сміливість стверджувати, що Президент, якого політичні суперники звинувачують майже в диктаторських посяганнях, весь час свого правління найтісніше співробітничав з тими, хто відстоював і відстоює інтереси місцевого самоврядування.

Союз лідерів місцевої і регіональної влади, який став одним із передвісників появи вже згадуваного Конгресу місцевої і регіональної влади України, приміром, також з’явився з благословення Президента. Його й було створено як своєрідний прототип тих структур місцевого самоврядування, які мають з’явитися потім. «Беручи до уваги, що практика державного будівництва свідчить про потребу участі місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування в розв’язанні загальнодержавних проблем, розвитку міжнародного співробітництва... Президент України і Союз лідерів місцевої і регіональної влади підписали Декларацію» — це цитата з документа, який з’явився ще 1998 року. Мету й завдання тут викладено достатньо чітко.

До речі, союз із часу своєї появи найактивніше вів мову і брав участь у подоланні структурної кризи загальної системи влади, пропонуючи також і запровадження справжнього двопалатного парламенту європейського зразка з формуванням Палати регіонів.

Як актуальна нині ця тема!

Наступний хід

Хочу, щоб мене правильно зрозуміли: все викладене раніше є констатацією фактів, а не розсипанням компліментів вищій посадовій особі держави. Після того кроку, який днями зробив Леонід Данилович, він, слід зізнатися, їх не потребує. Президент укотре публічно і яскраво переграв своїх політичних супротивників, вибив у них із рук зброю демагогії. Нею багато опозиціонерів активно послуговуються. Варто пригадати їхні осінні волання з приводу «Кучма списав свої ініціативи з наших програм» і «він більше нічого не зробить, оскільки все це — димова завіса справжніх інтересів». Виявилося, що зробить?! Та ще й як...

Чи треба докоряти серйозному державному діячеві в тому, що він хоче ввійти в історію? Нормальна людина завжди прагне робити свою справу так, щоб результат влаштовував за можливості не лише сучасників, а й нащадків. Якщо, звичайно, пощастить! Те, що роль президента-реформатора справа клопітка — зрозуміло. Як зрозуміло і те, що непросто обрати правильний шлях для цілої країни і не просто потеоретизувати на цю тему, а й почати обраним шляхом іти.

Мабуть, навіть прихильники Президента можуть закинути йому, що такий важливий для країни процес просувається не надто швидко. Все-таки місяці — великий термін для країни, в якій стільки проблем. Хоча є й розуміння, що штучно форсувати події навряд чи варто — можна, як то кажуть, і різьбу зірвати! Процес має визріти, суспільство — осмислити реалії — і лише тоді, коли воно вже морально буде готове, можна робити наступний крок. А для поквапливих готувати втіху на кшталт прислів’я: «Довго запрягає, зате швидко їде»...

Президент дав два місяці на обговорення його ідей, конкретизувавши в такий спосіб терміни обговорення в національному парламенті питань змін у Конституції. Зізнаюся, що дуже цікаво дивитися на реакцію «записних демократів», котрі самі себе призначили «захисниками народного щастя», «месіями» і «рятівниками Вітчизни» і тепер стараються, намагаючись очорнити все, що пропонує така нелюбима ними особа — Президент Кучма. Найбільший зубний скрегіт спричиняє перспектива створення в країні двопалатного парламенту. Тільки дуже хочеться запитати: чи ви забули, панове, що найвищим проявом демократизму в світі вважається не опитування серед «своїх», а всенародний референдум? Його ж було проведено, і громадяни України однозначно висловилися і щодо кількості палат, і щодо кількості депутатів... Адже має рацію Президент, коли каже, що пряма воля народу не потребує вашого персонального схвалення. А на практиці що зроблено?

Верховна Рада і минулого, і нинішнього скликань лише напускає туману в питаннях утвердження результатів референдуму, вочевидь не бажаючи рубати сук, на якому багато хто уже так зручно вмостився. Людям давно зрозуміло, хто справді хоче політичних реформ і позитивних змін у країні, а хто лише заробляє і захищає свій капітал. Переважна більшість тих, хто нині заходиться в критиці і шукає за державними кордонами захисників своїх «прав», і тоді були при владі, і нині її мають. Лише користуються нею на своє, а не на народне благо.

Кут атаки

Отже, президентсько-парламентська республіка поступається місцем парламентсько-президентській, підкреслюючи: жорстка і мало чим обмежена влада однієї людини в країні себе вичерпала і з’явилися умови для змін. Перша мета, яку намічає Леонід Кучма, усунення вічного кофлікту між парламентом і урядом. «Вічного» — це тому, що я, наприклад, не пам’ятаю часу, коли ці гілки влади співіснували б мирно, поважаючи одне одного. Зате випадків, коли парламент відверто знущався над Кабміном, а міністри всі разом і поодинці вставляли палиці в колеса Верховної Ради і народних депутатів — скільки завгодно. Це кожний знає!

Добре, якби це були особисті розваги для втіхи невибагливої публіки та задля «роботи над власним іміджем». Але обидві структури тісно пов’язані на прийняття дуже важливих рішень, які часто відіграють вирішальну роль у долі всієї країни. Тож «на зло бабусі обморожу вуха...»? Хочеться вірити, що в державі вже з’явився пласт управлінців, яким невигідно гратися в усі ці навколополітичні ігри, бо той практицизм, котрий живе в них, підказує заняття цікавіші. Але, не розрубавши вузла суперечностей, важко сподіватися на зміни найближчим часом... Саме тому Президент достатньо далекоглядно і об’єднує колишніх ворогів спільною відповідальністю за кінцевий результат. Призначаючи прем’єра і формуючи уряд, парламент, бажаючи того чи ні, перебирає на себе повноту зобов’язань за стан справ в економіці держави. Це, в свою чергу, позначається на рівні життя людей, яким на виборчих дільницях і робити вибір між політичними партіями, що б’ються за мандати депутатів. Тут не зажируєш!

Чи не тому опозиція так люто й не хоче президентських реформ, зазначу ще раз, до речі, за найпрогресивнішим і найдемократичнішим європейським зразком, що закінчується час нестримної балаканини і красивих гасел і потрібно буде елементарно засукати рукави для практичної роботи? А тут у багатьох ні навичок, ні бажання, ні фахової підготовки. Це нині легко кричати «Дайте владу!», а увійшовши до Кабміну, треба вміти щось робити так, щоб не зганьбити одразу ні себе, ні однопартійців. Є підозра, що дуже велика кількість самозваних авторитетів просто виявляться «мильними бульбашками» з усіма наслідками, що випливають із цього, і їх викинуть із активної політики їхні ж соратники. Хто терпітиме нероб, якщо вони компрометують партію?

Є і ще одна причина, за якою у відповідь на нормальну пропозицію чути лайку, а не схвалення. Леонід Данилович мудра людина, яка пройшла через горнило державної влади і пізнала всю вагу відповідальності. Тому він не ставить за мету покласти на свої плечі якомога більше, на відміну від своїх супротивників, які так наполегливо рвуться «поцарювати» з найменшим обмеженням своїх повноважень. Ну навіщо їм сильна фігура-противага в особі прем’єр-міністра?

Створюючи два практично рівнопотужні політичні центри, нинішній Президент залишається силою, з якою рахуватиметься і країна, і закордон. Він не стає і не буде декларативною фігурою, але, водночас, позбавляється можливості напряму втручатися в економіку. Зароджуваний «владний трикутник» — Президент—парламент—прем’єр — цілком може стати гарантом і розвитку виробництва, і дотримання прав особистості.

Здається, цього ми всі й хотіли?

Заперечення за формою

Утім, казати, що я цілком у всьому погоджуюся з пропонованою Президентом реформою — погрішити проти істини. Так, дух починання цілком підтримую, а от за формою — є заперечення. Повне відчуття, що столиця знову живе своїми проблемами, відсуваючи справи регіонів на другий план. Спочатку, мовляв, у Києві, зокрема і з вашою допомогою, розберемося, а потім уже... Не впевнений, що тут треба робити розрізнення. Згадані європейські хартії, які ми підписали, мається на увазі наявність у місцевих органів виконавчої влади на місцях реальних важелів, які впливають на всі процеси в регіонах. Нині вони — в державних адміністрацій, що спричиняє нарікання європейської спільноти. Рано чи пізно, але нам все одно доведеться вживати заходів для усунення наявних перекосів.

Чому б водночас із кардинальними змінами державного масштабу не здійснити і реконструкцію регіональної влади? Повністю «на київський манер». За призначеними главою облдержадміністрації (губернатором, префектом, представником Президента —варіантів безліч!), як і за Президентом у столиці, залишаються всі силові відомства, нагляд за дотриманням законності, прав людини і представницькі функції в столиці. Це величезний пласт роботи, особливо, якщо врахувати, що нині силовики реально обласній владі зовсім не підпорядковуються і працювати з ними доводиться «за будь ласка», хоча відповідальність за соціально-політичну і навіть криміногенну обстановку цілком покладено на керівників регіонів. Економічні питання йдуть «під обласну раду», голову якої обирають депутати і вони й контролюють.

Така система настільки незвична для нашого менталітету, що, ймовірніше за все, моя пропозиція викличе докори за спробу «федералізації» країни, а то й «феодалізації». У нас, що вже підкреслювалося, багато спеціалістів грати словами. Насправді ж — це цілком європейський шлях розвитку, яким іде більшість країн, що, до речі, знаходять у розв’язанні цих проблем ключ і до економічного успіху. Щоб не влазити в хащі часів, звернуся лише до досвіду поляків і прибалтів, які встигли вже зробити те, про що ми лише мріємо.

Нині матінка-історія дає нам реальний шанс мирного переоблаштування всього нашого життя. Чи скористаємося ми ним? Чи зрозуміємо, що зібрані камені, які ми раніше самі й розкидали, не мають лежати безсистемною купою в очікуванні хіба що чергової сварки. Нехай вони справді стануть стінами, що захищають від усіх злих вітрів.

Віднині й довіку...

Віктор ТИХОНОВ,голова Луганської обласної ради, співголова Конгресу місцевої та регіональної влади України.