Тиняння субмарини,або Хроніка оксамитової катастрофи

Друге життя списаної субмарини починалося з надії на спокій, щойно вона отримала київську прописку. Цьому передувало офіційне прохання голови Київської міськдержадміністрації О. Омельченка, голови Ради ветеранів України генерала армії І. Герасимова, голови президії Товариства ветеранів ВМФ України В. Горбунова, адресоване головнокомандувачу ВМФ Росії адміралу В. Куроєдову: віддати списаний підводний човен СС-310 для обладнання музею Військово-морського флоту в Києві (червень 1999 р.).

Субмарина чекала й на реакцію російського президента, до якого звертався наш тодішній прем’єр. Цитую: «Ветерани Великої Вітчизняної війни, колишні військові моряки, котрі мешкають на території України, виступили з ініціативою про створення в місті-герої Києві військово-морського музею та обладнання його експозицій на підводному човні, що відслужив».

Забігаючи вперед, посумуємо разом: потрібно було зовсім небагато часу, щоб човен, занесений із Севастополя у протилежний від столиці бік, опинився в напівзатопленому стані на заводському пірсі...

Це — коротка фабула драми, що розпочалася з розпорядження президента Росії від 19 жовтня 1999 р. Дизельний підводний човен СС-310 проекту 690 було демілітаризовано та подаровано Україні «для організації військово-морського музею в Києві».

Висока мета — вшанування військових моряків, увічнення їх подвигів та виховання молоді на кращих традиціях ВМФ — стала прапором благородної справи. Президент України підтримав ініціативу громадських ветеранських організацій — створити музей: «Кабінету Міністрів України вжити заходів для створення в установленому порядку військово-морського музею, забезпечивши транспортування та ремонт човна, відведення території для музею, та вирішити питання його фінансування» (із розпорядження від 19 вересня 2000 р. №283/2000-рп).

І, нарешті, ще один документ — розпорядження Кабінету Міністрів від 31 січня 2001 р. №23-р, що, власне, й визначив подальшу долю субмарини: «Погодитись з пропозицією громадських організацій ветеранів війни, збройних сил та військово-морського флоту, погоджену з Міністерством оборони України, Міністерством економіки, Міністерством фінансів, Фондом державного майна, Міністерством культури і мистецтв, Міністерством юстиції, Державним комітетом у справах ветеранів, Державним комітетом архівів щодо передачі у власність Міжнародного благодійного фонду «Славутич» підводного човна СС-310».

Нині «втомлений підчовен» — у Херсоні, на акваторії суднобудівного заводу. Він приплив туди невідомо якими степами. І тепер має вигляд випотрошеної гігантської рибини.

Як розповіли газеті в адміністрації заводу, човен було поставлено на пірс на прохання фонду «Славутич» у листопаді 2001 року. «Відповідальність за збереження та непотоплюваність корабля, а також можливі наслідки у разі аварійних ситуацій узяв на себе фонд», — сказано в листі, що його редакція отримала з ХСЗ. Ішлося там і про те, що фонд узяв на себе обов’язки з виведення човна з території заводу до 1 грудня 2001 р. (!).

Заводське керівництво також засвідчило, що човен від початку й донині стоїть на пірсі без оформлення належних документів та нагляду за його збереженням та живучістю (на прохання фонду відстій безоплатний). «Неодноразові звернення до фонду, а також у Дніпровське Бюро судноплавства ні до чого не призвели. Таке ставлення з боку фонду спричинило те, що відсіки човна з невідомих причин наповнилися водою, і він ліг на грунт»...

Адміністрація заводу не раз зверталася до фонду з проханням віднайти кошти для розв’язання питань з підняття та передислокації човна з території заводу. Врешті-решт, 27 листопада 2002 р. на заводі отримали відповідь віце-президента МБФ «Славутич» із запевненнями, мовляв, нині ведуться роботи з підготовки технічних засобів для відкачування води з відсіків човна, і найближчим часом човна буде виведено з території заводу та передислоковано до Києва. А там, як і думалося раніше, він стане музеєм.

Міський голова Херсона В. Сальдо підтвердив уже відомі газеті факти непередбачуваного зіслання субмарини. І додав, що, за розрахунками одеських спеців, для приведення човна у надводне положення необхідно 130 тисяч гривень.

«Транспортування його до Києва з технічних причин неможливо», — стверджує міський голова. А ми ж бо пам’ятаємо (див. вище), що не так давно керівництво фонду обіцяло вивести субмарину з заводської території.

В. Сальдо — за що йому щиро вдячні — надіслав нам пакет документів, які багато чого прояснюють. Серед цих паперів — красномовне листування Херсонського міськвиконкому та заводських керівників з фондом «Славутич».

Великому човну — велике плавання й після виходу на пенсію. Два роки тому підготовка до здійснення грандіозних планів супроводжувалася пафосним висвітленням прожекту у ЗМІ. Преса писала:

«Створення музею не де-небудь, а саме в столиці, має першочергову важливість... Власне ідея створення музею саме на базі підводного човна народилася у колишніх підводників — засновників МБФ «Славутич» — та знайшла широку підтримку у ветеранських організаціях України, серед адміралів та офіцерів флоту в запасі, а також діючих військових... Генеральний курс вивірено. Тривають уточнення обстановки на курсі. Справа не за великим, за часом. Хочеться вірити, що початок нового тисячоліття збіжиться у часі з відкриттям музею. Попутного вітру та сім футів під кілем тобі, наш СС-310. Валерій Смолдирєв, віце-президент МБФ «Славутич».

А ось і цифри, які завжди переконливіші за красиві слова: «Попередня вартість заходів із створення у Києві музею ВМС України на базі російського дизельного підводного човна становить близько 100 тис. доларів США. Лише одне буксування субмарини із Севастополя до Херсона, де здійснюватиметься його переобладнання під музей, обійшлося у 61 тис. грн., повідомив Микола Сінько, президент громадського фонду «Славутич», на балансі котрого перебуває ця плавуча установа». («ДІНАУ: Бізнес-новини», вересень 2000 р.).

«Голос України» отримав коментарі Кабміну, адміністрації Президента України, міністерств, органів місцевої влади, громадських організацій, так чи інакше причетних до «човнової» епопеї. На неї пролили світло усі потроху. Та, можна здогадатися, що найціннішими, найдовгожданнішими були роз’яснення, які дав президент МБФ «Славутич», член Ради ветеранів України М. Сінько. Отже, цитую вибірково:

«...З ініціативи ветеранських організацій України під керівництвом генерала армії Герасімова І. і Товариства ветеранів ВМФ міста-героя Києва, яке очолює контр-адмірал Горбунов В., розпорядженням Президента України Л. Кучми від 19 вересня 2000 року №283/2000-рп і Кабінету Міністрів України від 31 січня 2001 року №23-р підводний човен СС-310 був переданий у власність Міжнародного благодійного фонду «Славутич» з метою очолити всі роботи із створення музею... На транспортування і охорону підводного човна нашим фондом було витрачено благодійних внесків більше ста тисяч гривень.

Відсутність технічної документації та проблеми облаштування, пошук спонсорських коштів, узгодження питань з підприємствами і недооцінка окремими керівниками тієї благодійної місії, яку виконують ветерани, щодо переобладнання підводного човна не дали змогу швидко провести ці заходи...

За нашим проханням «Центром соціальної адаптації моряків та суднобудівних, судноремонтних підприємств» було обстежено загальний стан човна і намічено заходи з ремонту забортної арматури і відкачування води. Наприкінці 2002 року керівництвом ветеранських організацій та МБФ «Славутич» знайдено організації та благодійні кошти для вирішення цього питання...

З керівництвом заводу «Океан» Миколаєва узгоджено питання про підготовку підводного човна до буксировки та постановки у док для проведення робіт з влаштування музейного комплексу і після чого підводний човен буде доставлено до Києва.

Керівництво Ради ветеранів України, Товариство ветеранів ВМФ міста-героя Києва та МБФ «Славутич» вважають недоцільним змінювати розпорядження Кабінету Міністрів України від 31.01.2001 р. №23-р. МБФ «Славутич» та ветерани розуміють, що фінансування заходів із створення музею в Києві можливо лише за рахунок добровільних внесків, а не за державні кошти».

Тему скасування вищезгадуваного розпорядження Кабміну (нагадаю, де йдеться про передачу човна МБФ «Славутич») порушено і в докладній відповіді адміністрації Президента України на запит нашої газети. Однак точка зору — інша:

«... У листі від 29 листопада 2002 р. за №15-05/4739 до народного депутата України, голови Ради організації ветеранів України генерала армії І. Герасимова було запропоновано ініціювати скасування Розпорядження Кабінету Міністрів України від 31 січня 2001 р. №23-рп, але зазначена пропозиція була відхилена (копія відповіді додається)». Сказано також, що адміністрація Президента все-таки вимушена звернутися до уряду України з пропозицією скасувати назване розпорядження.

Резюмуючи наведені фрагменти, додамо лише, що у згадуваному листі генерала І. Герасимова, написаного в грудні 2002 року, зокрема, запевняється: нині тривають роботи з підготовки підводного човна «до буксировки до заводу «Океан» у Миколаєві. Вирішено питання з підприємствами з реконструкції підводного човна під музей та доставка його до Києва».

Підводний човен — це не голка, не каструля і навіть не автомобіль. Таку махину примудрилися знівечити у стислі строки, і це наштовхує на деякі висновки. Щоб довести країну до ручки, з’ясовується, не треба війн, терористів і повені.

Під час підготовки матеріалу автора з усіх боків переконували в тому, що цей човен був нам дуже потрібний. Що у справі патріотичного виховання без субмарини не обійтись. Упевненість у потрібності такого ярма викликає великий сумнів. Тим паче якщо такі обтяжливі проекти від початку ретельно не обчислювати.

У цій ситуації ніхто не вважає себе винним. Ні ті, хто взяв на себе непосильний тягар з облаштування музею. Ні ті, хто передав човен до недержавної структури. Ні ті, хто не здійснював контроль і не запитував: «А чому, власне?..» Чого ж тоді варте розпорядження Президента країни, якщо два з половиною роки воно залишається порожнім звуком?

Автор свідомо обминала розмови про фінанси, витрачені на гранд-проект. Якось нетактовно афішувати на всю нашу бідняцьку країну викидання на вітер величезних сум. Тим паче що останній причал для СС-310 ще попереду. І на підводний човен, як зазначено вище, чекає новий тур — уже до Миколаєва. Звісно, після операцій в нутрощах субмарини та відкачування води з відсіків. Що знову означає серйозні витрати.

Певне, до втілення таких гіперідей ми ще не доросли. Адже поки що ця бідолашна субмарина — лише макет держави, котра не вміє розпоряджатися тим, що має. Мимоволі пригадується метафора з пісні про жовтий човен, в якому ми всі живемо, а він шкробає по дні. Однак у нашому випадку, повторюю, приводів для зубоскальства немає.