Скринька відчиняється просто, якщо вкладати капітали не лише в бензозаправки,вважає професор, ректор Національного фармацевтичного університету Валентин ЧЕРНИХ

— Саме добре підготовлені професіональні кадри, подобається нам цей вислів чи ні, справді вирішують усе. Тому наш університет сьогодні виконує, можливо, не так освітню роль, як, говорячи казенною мовою, державне завдання щодо забезпечення галузей фармації кваліфікованими кадрами, до того ж лише вищого рангу.

Якщо раніше провізорів готували лише в Харкові, Львові і Запоріжжі, то сьогодні ми поставили завдання забезпечити всю фармацію фахівцями вищої ланки. До того ж кадри мають готувати при всіх вищих навчальних закладах медичного профілю країни.

— Цілком. Тим паче, наголошую, ідеться про медичні вузи, де вже закладено міцні підвалини медичної освіти. Але є й інша проблема. Колись міністр охорони здоров’я наполіг на тому, щоб у Харкові, де один з кращих вузів країни, готували не менш як 1000 провізорів за рік. А в підсумку розподіляти по областях доводилося пару сотень, не більше. Дівчата, звісно, виходили заміж і не дуже прагнули повернутися в рідні місця. Тому ми відкрили десять факультетів, вісім регіональних представництв у різних куточках країни, де й готуємо кадри. І фахівці залишаються там, як мовиться, в рідних пенатах. І освіта не страждає, оскільки навчання здійснюється за нашими підручниками й програмами, за допомогою наших же викладачів.

— З одного боку, професія фармацевта нині справді у великій ціні. Навчатися в нашому вузі прагнуть не лише вихідці з України, а й з багатьох інших країн, як кажуть, близького й далекого зарубіжжя. Приваблює, вочевидь, наш високий науковий потенціал — 60 докторів наук, більше 300 кандидатів. За роки існування НФАУ підготував понад 20 тисяч провізорів, більше трьох тисяч фахівців для 75 країн світу.

Та є й інший бік медалі. Зрозуміло, відкриваючи свої філіали в інших регіонах, ми таким чином делегуємо їм і так звані бюджетні місця і, безперечно, втрачаємо свої. Проте скажіть, що мені робити, як ректору вузу, коли молоді люди хочуть здобути нашу освіту? Відмовляти їм, позбавляти можливості наших викладачів передавати молоді багатий досвід і знання? Адже це абсурд! Особливо в той час, коли розвинені країни до 2010 року мають намір у сфері виробництва збільшити кількість співробітників з вищою освітою до 90 відсотків і одержати внаслідок цього разючий ефект.

А чому Україна не повинна прагнути таких показників? Та й кому буде погано, якщо в аптеках працюватимуть люди з вищою освітою, яким довіряють своє життя й здоров’я мільйони людей? Сьогодні у світі — десятки тисяч ліків. А лікар практикує з кількома десятками. Хто ж йому, хворому, надасть консультативну послугу, як не провізор?

Далі — більше. Факультет промислової фармації до 1992 року був лише в Ленінграді. А в нас десятки заводів, які «задихаються» через брак фахівців. Ми запропонували Міністерству освіти: давайте спільними зусиллями розв’язувати цю проблему. Нам ввічливо відмовили. Тоді ми її розв’язали самі. І тепер наші «промисловці» бажані скрізь, одержують добрі гроші за свою кваліфікацію. Біда лишень, що їх на фармзаводах зовсім мало — три проценти від усіх працюючих. А хто зайнятий на виробництві ліків? У кращому разі фармацевти, хіміки, інженери політехнічних вузів, та є й музиканти, і художники.

Я був нещодавно в Китаї. Тамтешні професори згадують, що теж недавно, як і наші, ходили з сапкою по полях. Тепер вони багато часу проводять в кращих європейських країнах, у провідних наукових центрах світу. Тому й країна стає доволі швидко освіченою й нагодованою.

Хто заперечує, що кожна людина має право на безплатну освіту й гідне життя? Та якщо держава не в змозі сьогодні надати всім без винятку задекларовані Конституцією права, не забезпечує їх матеріально, тоді треба давати освіту хоча б тим, хто може й готовий за неї заплатити. Врешті-решт, важливо, не хто і яким чином здобув освіту, важливіше, яка від цього буде користь, чи стане краще від цього жити народ. А освічені люди завжди живуть краще й щасливіше, ніж неосвічені й темні.

— Кажуть, що в 1961 році, коли полетів у космос Юрій Гагарін, зібрався конгрес США і президент сказав: якщо ми не хочемо всіх навчати російської мови, давайте «підтягувати» фундаментальні дисципліни.

У часи обкомів мені якось доручили зробити доповідь, як запроваджується наука в фармацевтичну промисловість, і запитали, скільки часу мені потрібно для цього повідомлення. Я попросив хвилину і сказав лише, що «відповідно до виділених коштів». Можна було б, звичайно, багато байок розповідати, пил пускати, але що від цього змінилося б? Сьогодні стан справ, на жаль, ще гірший.

Для створення і «розкрутки» оригінального лікарського препарату, так званого бренду, потрібно не менш як мільярд доларів. Створюється він років п’ятнадцять, не менше. Вибудовуються зовсім нові хімічні формули, такі препарати, котрі наші «хитрі» віруси не відразу можуть побороти. Тобто це величезна, копітка робота, яка до снаги лиш провідним країнам в цій галузі, великим фірмам. І в світі створюється за рік близько 20 брендів. Щоправда, препарати ці «живуть» 20 років, а потім переходять у так звані жинерики, які можуть бути використані в інших країнах.

Звичайно, про такі підходи і масштаби в умовах нашої теперішньої економіки не може бути й мови. Та все-таки оцінювати ситуацію тільки в песимістичних тонах було б неправильно. Вітчизняна наука розвивається, хоча не такими темпами, як би ми того хотіли. Є такі центри, як ДНЦЛС, національні університети, є інститути фармакології, токсикології. Є й інші НДІ фармакологічного й медичного профілю, які, хоч і зрідка, «народжують» препарати, що не є брендами, але належать до нових лікарських форм.

— З восьми тисяч лікарських препаратів, зареєстрованих у Міністерстві охорони здоров’я України, майже половина виробляється на наших заводах. Це вже само собою добре. Проте погано те, що багато заводів дублюють випуск лікарських препаратів, заважають один одному, розуміючи ринок як необмежену економічну свободу. Замість того, щоб займати на ньому свою нішу, своє місце під сонцем. І за такого підходу могли б випускати всю основну номенклатуру ліків, які сьогодні використовуються в країні.

У зв’язку з цим виникає питання про захист вітчизняного виробника. Ідея не нова. Свого часу, згадується, США теж хотіли заборонити ввезення японських машин, але були покарані світовою спільнотою. Тому заборонити ввезення неможливо. Наші препарати мають бути доброякісніші, оригінальніші, менш токсичні, дешевші і т. д. А для цього повинна працювати наука, проводитися відповідна економічна політика.

Сьогодні поставлено завдання всім працювати за GMP. Це, як відомо, належна практика виробництва за світовими стандартами. Але все це потребує величезних коштів. А де їх взяти, якщо наша фарміндустрія за світовими мірками злиденна, якщо дельта від продаж —  мізер, за який можна придбати лише якесь обладнання, відремонтувати якийсь цех і не більше, а державна політика, про що ми говорили вже, зовсім не проглядається.

— Але світовий досвід засвідчує інше: виробництво ліків — досить прибутковий бізнес, який поступається хіба що виробництву зброї.

— Звичайно, вихід є. Він простий, і шукати його далеко не треба. Те, про що кажете ви, і мають усвідомити наші доморослі мільйонери. А усвідомлять вони це тоді, коли для галузі буде створено не тепличні умови, а чіткі і взаємовигідні правила гри з державою. Адже не все у світі стоїть на автозаправних станціях, куди сьогодні прагнуть вкласти свої вільні капітали. Наші корпорації й акціонерні товариства, наші приватні підприємства повинні отримати гроші багатих людей і розвивати галузь. Це єдиний шлях, я так собі уявляю.

Звичайно, у нас складний менталітет. Ми цікава країна. Ми можемо померти з голоду, але не поступимося своїми принципами чи нікчемними інтересами. Світ давно вже так не живе і тому, мабуть, процвітає. Та і в нас таких прикладів чимало.

Ось, наприклад, у Донецькій області багаті люди вклали гроші в аптечний склад. Це серце всієї аптечної мережі. Вони витратили кілька мільйонів, але зробили європейський склад. Продано упаковку в аптеці — і вже формується замовлення на підприємство для її надходження. До того ж робиться це кожного дня. А за кордоном — через кожні дві години. Ось і все. Скринька відкривається просто.

— Скажу відверто: до сьогодні галуззю на державному рівні серйозно ніхто не займався. Точніше, багато хто робив вигляд, що це його непокоїть, що він розв’язує проблеми і завдання, але насправді державної плідної роботи не було. А треба було б високим посадовцям у цій справі засукати рукави, тоді можна було б сподіватися на високі дивіденди.

Та чи означає це, що час збіг і все втрачено? Гадаю, що ні. Крига, здається, скресла. І Президент країни, і Прем’єр-міністр звернули на фармацію увагу, заговорили про її проблеми. Та й новому молодому Міністру охорони здоров’я, як видно, енергії не позичати.

Харків.