За прапор волі пішли в неволю

... Рік 1966.

Двоє молодих хлопців, Георгій Москаленко та Віктор Кукса, жили в одній кімнаті у робітничому гуртожитку.

Георгій народився в Одесі. Від переселенців-галичан чув про боротьбу УПА, з літератури знав про Українську Народну Республіку, переможену більшовиками.

Віктор народився на Київщині в Богуславському районі. Так склалося, що вчителі виховували своїх учнів українцями. Вчитель музики Дмитро Євдокимович Чалий 25 років сидів на Колимі. Тут викладав репресований академік Кравчук.

Працювали будівельниками. Георгій вступив до Київського інституту народного господарства і був уже на четвертому курсі. Попереду було все життя, і безліч життєвих доріг лежала перед ними — обирай!

І вони обрали. Одну, для них — найкращу.

Це була доба національно-визвольних змагань і руйнації світової колоніальної системи.

— А що ж наша Україна — велика, економічно потужна, має такі ресурси? Вона повинна бути самостійною державою!

Спочатку розмови на цю тему точилися між двома друзями. Згодом почали з’являтись і однодумці. Мало-помалу гурток уже складало з десяток чоловік. То були люди з різною вдачею, з різною мірою готовності до боротьби. Не з усіма про все говорилося відверто, але найактивніших чоловік п’ять уже працювали цілеспрямовано — вони створювали Демократичну партію України.

Та дискусії у своєму колі не задовольняли сміливців. Їхні думки, їхні руки рвались до дій. І визрів план.

Почали шукати синьої та жовтої тканини. Чи то за збігом обставин, чи то потурбувалася радянська ідеологічна машина, але тканини не знайшли. Довелося купити два шарфи — синій та оранжевий, їх ізшили по довжині — національний прапор вийшов гарний.

Та має бути тризуб!..

А який він був на вигляд?..

Рука самої матінки долі вела хлопців до великого вчинку — до рук їм потрапила грошова купюра УНР, на якій і був для них зразок...

Переді мною на столі лежать два судові документи: вирок нашим героям та постанова про зміни й доповнення до звинувачення, надані мені Службою безпеки України.

«... Будучи националистически настроенными, Москаленко и Кукса в беседах между собою и с другими лицами высказывали суждения националистического характера и клеветнически отзывались о положении советских граждан.

В конце апреля 1966 г. Москаленко предложил, Кукса согласился, с целью подрыва и ослабления Советской власти, изготовить и вывесить в гор. Киеве, в день Международного праздника трудящихся 1 мая флаг украинских буржуазных националистов.

В целях осуществления этого преступного замысла, Москаленко совместно с Куксой в последних числах апреля 1966 года купили в Октябрьском универмаге г. Киева два шарфа голубого и оранжевого цветов, с использованием которых они 30 апреля 1966 года, соблюдая меры конспирации, у себя в общежитии в комнате № 20 по пер. Виноградарскому, № 3, изготовили флаг украинских буржуазных националистов.

При этом лично Москаленко вырезал из черной ткани два националистических знака «тризуба» и предпринял попытку приклеить их с обеих сторон полотнища флага.

Затем, желая усилить подрывные последствия своей враждебной акции, Москаленко от имени вымышленной им антисоветской организации «Демократическая партия Украины» учинил на этом флаге националистическую надпись: «Ще не вмерла Україна — ще її не вбито! ДПУ».

Коли до акції все було підготовлено, стали міркувати, визначати місце, де вивісити прапор. Виникла пропозиція — залізничний вокзал, але цю ідею відкинули: схоплять — не встигнеш і з даху спуститись. Прапор і десять хвилин не провисить.

Тоді й з’явилася думка вивісити прапор на даху Київського інституту народного господарства. Тут, біля заводу «Більшовик», шикувалися колони — робітники, студенти, щоб потім рухатися на Хрещатик на демонстрацію. Кращого місця годі й шукати: прапор побачить величезна кількість людей.

Дії спланували до дрібниць. Запаслися пляшкою чи то бензину, чи то гасу, шкарпетками, ножем і самопалом.

Напередодні Першого травня останнім трамваєм дісталися рогу вулиці Гарматної та Брест-Литовського проспекту (нині проспект Перемоги). Ось і інститут. Згідно з планом, один мав лишитися внизу, щоб у разі небезпеки попередити пострілом із самопала того, хто на даху встановлюватиме прапор.

Віктор Кукса, пославшися на те, що не вміє стріляти з самопала, зголосився лізти на дах.

По пожежній драбині заліз нагору, далі, пригинаючись, підібрався до червоного прапора, підвівся на весь зріст. Перед обличчям майоріло вже приречене червоне полотнище. Ножем зрізав його при самому древку. Витягнув синьо-жовте полотнище і чим скоріш приладнав до древка. І чув лише, як калатало у грудях серце.

Георгій Москаленко чекав друга внизу. Все було тихо. Самопал, набитий головками сірників та обрубками цвяхів, використовувати не довелося. Щойно спустившись на землю, Віктор Кукса зняв з рук шкарпетки (надівав, щоб не залишити слідів), а Георгій Москаленко полив під драбиною бензином із пляшки, щоб запобігти переслідуванню з собакою.

Коротка, але велика робота зроблена. Друзі, стримуючи ходу, щоб не привернути до себе увагу, відійшли трохи від будинку і зупинились подивитися на видовище. Серця сповнились хвилюванням: цю нечувану досі справу зробили вони. «Ото завтра буде!»

На ранок усе КДБ в Києві стояло, що називається, на вухах...

Та минув день, другий, третій — оперативно-слідчі заходи нічого не давали, і КДБ залучало нові й нові сили. Почали пропрацьовувати студентів денного відділення — жодних зачіпок; професорсько-викладацький склад — нічого.

Дев’ять місяців шукали. Г. Москаленка та В. Куксу було заарештовано 21 лютого 1967 року.

Перед цим їх викликали, давали писати на папері друкованими літерами, якими було написано на прапорі, їх оточили «друзями»-інформаторами, за ними стежили і таки зачинили тюремні ворота за їхніми плечима.

Це були часи брежнєвської відлиги, і тому хлопці отримали порівняно невеликі терміни ув’язнення: Москаленко — 3 роки, Кукса — 2.

Їм спочатку інкримінували статтю 62 ч. 3 КК УРСР. Потім згадали про самопал та ніж. То це ж 222-га: виготовлення та носіння холодної і вогнепальної зброї! Так у справі наших героїв з’явився ще й цей доважок.

Хлопці відбували ув’язнення в Мордовії в зоні для особливо небезпечних злочинців і такими й лишилися для радянської влади, допоки вона не сконала.

Україна зрештою здобула незалежність. Яка це радість: перемогла справа, якій присвятили своє життя, на вівтар якої поклали свою волю! Про ув’язнення вже якось і не думалося, і не гадалося, що воно ще над ними тяжіє. Та ось у 1994 році кожному з них окремо приходить лист із Верховного Суду України, в якому сказано, що судові рішення в частині звинувачення їх за ст. 62 скасовано, але вони надалі вважаються засудженими за ст. 222 за ті ніж і самопал, що мали тоді при собі. Тобто політична реабілітація перетворила їх на банальних кримінальників.

От тобі й маєш!

Я дивлюся на цих двох героїв, цих двох красивих чоловіків-українців, красивих обличчями, красивих статурами, красивих ділами. Як би мені хотілося подивитися в очі тим суддям!

Українська громадськість стала на захист. Створено громадський комітет за реабілітацію «першотравневої двійки», який організував збір підписів під вимогою реабілітувати героїв. У 2002 році на річницю подвигу провів мітинг на ганку будинку, де в 1966 році було встановлено прапор. Десять різних газет присвятили свої статті «першотравневій двійці», кілька передач на радіо, на телебаченні. І в усіх публікаціях їхній вчинок розцінюється як високоморальний, а вони самі — як українські герої.

Громадський комітет за реабілітацію «першотравневої двійки» заявляє, що не облишить цю справу. Комітет упевнений: герої будуть реабілітовані, а подвиг їхній матиме в суспільстві відповідну оцінку.