«Обдарування молодого актора Миронова — подарунок театральній Москві, а можливо, й цілій театральній Європі. Поспішайте побачити цього чоловіка, поки він молодий і свіжий, поки не зазнався...» Так сказав про нього кілька років тому Олег Табаков. Нещодавно Київ побачив Євгена Миронова, а я можу вам точно сказати, що, попри зіркові ролі і справдешній талант, Миронов поки що не вражений зірковою хворобою. Він простий, відкритий і чарівний.
Уперше я побачила актора сучасного російського театру і кіно на так званій кухні ресторану «Петрович» у Москві. Євген Миронов з Володимиром Машковим і Авангардом Леонтьєвим відпочивали, танцювали і, чесно кажучи, момент для інтерв’ю був не надто вчасний. Та коли недавно, виходячи з Володимирського собору, я буквально зіштовхнулася у дверях з Мироновим, то вирішила, що другу випадкову зустріч втрачати було б непростимо.
— Ви людина віруюча?
— Так.
— А як почувалися у ролі мусульманина?
— Я актор. Багато хто відмовляв мене зніматися у фільмі «Мусульманин». Казали, що Бог мене покарає. Гадаю, що наше ставлення до будь-якої релігії суто суб’єктивне. Хто знає, як воно все насправді? А «Мусульманин» — то історія про людину, котра просто повірила у свого Бога по-справжньому. А ми, православні, багато хто віруючі, не віримо у глибині душі своєї. Для мого героя імення Бога було Аллах. От і вся різниця.
— У кіно ви зіграли чимало ролей військових. Як зуміли не повторюватися?
— Це зовсім різні люди.
— В Україні часто буваєте?
— Ні. Якось не випадає.
— Як тут почуваєтеся?
— Як тварина. Бо весь час хочу їсти. Української домашньої ковбаски, сала! Я тут весь час думаю про їжу. Я так у Парижі не хочу їсти, як тут. Дуже смачно!
— Які виникають асоціації, коли чуєте про Україну, українців?
— Хворобливого самолюбства. Таке залишилося враження. Його у моїй голові залишають дурноверхі засоби масової інформації. Коли спілкуюся з людьми тут на ринку або в таксі, то розумію: ні про що таке в Україні й гадки не мають. Ми всі однакові.
— Українську мову розумієте, може, знаєте якісь слова?
— Гарна мова і чимось нагадує російську. А слова... Я оце вчора залюбки співав: «Ніч яка місячна, зоряна, ясная»...
— Кажуть, ви вмієте грати все. А чого грати не вмієте?
— Не знаю.
— А що хочете зіграти?
— Якщо йдеться про мою акторську мрію, то не можу сказати. Ніколи не мав такої мрії.
— Не встигаєте мріяти?
— Та ні. Просто отримував такі ролі: Хлестаков, Треплєв, Іван Карамазов, Гамлет, князь Мишкін. Так що про щось іще мріяти принаймні безглуздо. Але... Колись дуже хотілося зіграти Гоголя. Історію про нього. І Чайковського зіграв би.
— У Києві в рамках гастролей МХАТ ви зіграли у виставі «№ 13». Розкажіть про цю роль.
— Це комедія Коні. П’єса, як найкраща комедія, свого часу отримала премію Лоуренса Олів’є в Англії. Володя Машков запропонував мені зіграти в цій виставі, і я радо погодився, бо до того часу був фахівцем з трагедії. Слід сказати, дуже стомився від того, вимотався. Я щасливий, що можу відірватися за повною програмою в цій ролі.
— Авангард Леонтьєв був перший, хто вас прослуховував на вступному іспиті до школи-студії МХАТ. Тепер він — ваш партнер у виставі. Які у вас стосунки з партнерами, чи не хотіли б зіграти у моновиставі?
— Є така ідея! Останнім часом я брав участь у таких масштабних проектах, що забажав якогось інтиму. Гадаю, можливо, у грудні, якщо вийде, зроблю одну річ. А стосовно Авангарда Михайловича Леонтьєва — він, крім усього іншого, ще й мій хороший друг. Ми, як на мене, однієї крові і розмовляємо однією мовою. Це така школа — табаковська, єфремовська... Я з різними партнерами зустрічався на сцені, в кіно, але найкомфортніше почуваюся з моїми рідними з театру Табакова, із МХАТу, «Современника».
— Сьогодні у вас бурхливіше розвивається роман з театром чи з кіно?
— З кіно. Але він закінчується. Майже рік тривали зйомки «Ідіота». Щойно закінчив озвучування і далі, сподіваюся, у мене розпочнеться роман з театром.
— Не відволікатиметеся на кіно?
— Ні. Можливо, лише з середини літа розпочнуться нові зйомки.
— То коли телеглядачі зможуть побачити «Ідіота»?
— Наприкінці квітня.
— Що можете сказати про роботу з Володимиром Бортком в «Ідіоті»?
— Поки що нічого. Про товаришів моїх — це прекрасні актори — Чурикова, Басилашвілі, Петренко, Ільїн, Машков, Будіна, Вележева. Завжди, коли збирається стільки чудових акторів, виходить гарне кіно. Такий закон.
— Чи є якийсь зв’язок зі старим, усіма улюбленим фільмом?
— Ну, по-перше, ремейк тут був неможливий, адже до старого фільму увійшла лише третина роману Достоєвського. Нова екранізація вперше охоплює весь роман. У мене були відчуття просто надзвичайні. Бо Мишкін, його сутність, його блискучі монологи — все це ближче до кінця роману. Грати було водночас і складно, й цікаво. Адже я живу в сучасному світі, а як він жив тоді? Як зрозуміти, про що треба говорити? Бортко дуже допоміг мені в роботі з матеріалом.
— Крім ролей у театрі і кіно, ви зуміли навіть станцювати у справжньому балеті. А в ролі режисера не хочете себе спробувати?
— Скажу чесно: актори йдуть у режисуру не від хорошого життя. Адже у нашій професії постійно треба реалізовуватися, виплескувати якісь почуття. Мені поки щастить. Пропонують ролі, про які багато акторів мріє ціле життя. Думки про режисуру є, але для їх реалізації ще не настав час.
— А свою моновиставу самі режисеруватимете?
— Ні. Хочу її продюсувати.
— З огляду на ваше прізвище було чимало чуток. Приміром, що ви — позашлюбний син Андрія Миронова. Ваша майстерність говорить сама за себе, і тепер прихильники російського театру і кіно просто знають, що є двоє Миронових. А ось історія про те, що вас як актора благословила мати Андрія — Марія Володимирівна після виходу на екрани фільму «Кохання» — це правда?
— Ні. Це вигадали журналісти.
— А які ваші стосунки з однофамілицею вашої мами —Тетяною Дороніною?
— Я раз у житті зустрічався з Дороніною. До цієї зустрічі мені розповідали про неї та про її театр жахливі речі. Я прийшов до Дороніної у надзвичайно важкий період, коли захлинався з «Гамлетом». Якби тоді проект не підтримали, він би не відбувся. Тож я звернувся до неї й кажу: «Врятуйте мене і Гамлета! Благаю вас, віддайте вашу площадку». У відповідь вона сказала, що на екрані я видаюся старіший, аніж у житті, й віддала нам свою сцену, дозволивши на ній грати. І я їй за це дуже вдячний: «Гамлет» залишився живий, і цю виставу ми, можливо, невдовзі привеземо до Києва.
— З натури ви оптиміст чи песиміст?
— Важко сказати. Смішно було б заявити: я оптиміст. Різне буває. У тому числі й депресії.
— Як виходите з депресій?
— Раніше виходив завдяки роботі. Тепер складніше стало.
— А коли настає межа і хочеться все покинути і поїхати, куди тікаєте?
— До Саратова. Мого рідного міста. Походжу по кладовищу... Допомагає.
— Як проводите час, вільний від театру і кіно?
— Не вмів і не вмію відпочивати і донедавна витрачав його по-дурному. А от зовсім недавно таки добрав смаку. Щойно повернувся з Франції, де катався на гірських лижах. Дуже сподобалося.
— Ну а клубне, нічне життя?
— Маю чимало знайомих всередині так званих тусовок. Нечасто потрапляю в отакий світ. Зазвичай з’являюся там, куди не можна не прийти. Приміром, на якісь нагородження професійними преміями. Але взагалі не люблю тусовочне життя і не відвідую клуби, бо зовсім не маю на те часу. Краще посиджу з кимось на кухні, побалакаю.
— Політикою цікавитеся?
— Знаєте, від цього слід бути якнайдалі. Але, як це зазвичай буває, попри це моє переконання, входжу до складу Ради з питань культури при президенті Росії.
— І що радите?
— Я особисто раджу Путіну допомагати молодим.
— І як, слухається?
— Відгукнулися миттю. Кому саме буде надано допомогу, вирішить експертна рада. Вона буде конкретна й реальна під певні проекти. Або у вигляді нагороди за якусь гарну роботу. До речі, про ці свої досягнення я вам першій кажу. У Москві ще про це не знають.
Уряд смикають усі, кому не лінь. То чому й нам не вициганити у них побільше на культуру? Адже ви знаєте, якщо показують у новинах сюжет про культуру, то він іде мало не після спорту! Ідіотизм це! І показник нашої духовності й культурного розвитку.
— На ваш погляд, українська культура присутня в Росії, в Москві?
— Мені здається, що вони нерозривні. Приміром, тепер ідуть розмови про екранізацію «Тараса Бульби»... Це не російське і не українське — це наш спільний здобуток.
— Чого найбільше боїтеся в житті?
— Втратити рідних і близьких.
— Чи хотіли б, щоб ваші майбутні діти стали акторами?
— Цього не можна бажати чи не бажати. Якщо є дар Божий, то безглуздо його загубити. І навпаки. Якщо немає таланту, а його просувають, то це — занапащена доля. Скільки таких у Москві дітей відомих людей!
Наша розмова відбулася напередодні 8 Березня. Цього дня Євген Миронов вітає своїх рідних і коханих жінок. Кого саме, не сказав. А щодо подарунків, то Євген зізнався, що це його слабке місце і всі дарунки мають символічний характер. У Києво-Печерській лаврі він придбав кілька ікон. А ще повіз коханим жінкам до Москви... сало. Чи вони його їстимуть, невідомо, та Євген був певний, що жінки різатимуть це сало для своїх чоловіків.
