Українські навчальні заклади зліквідували на території Придністров’я ще наприкінці сімдесятих. Припинили існування 65 шкіл. Разпочалася повсюдна русифікація. «Відродження українства — це насамперед освіта українською, — вважає голова Спілки українців Придністров’я Володимир Боднар. — Це ж знущання, коли дитина вдома розмовляє нею, а приходить до школи і мусить вчитися нерідною мовою — неважливо якою». Справді: чому в усіх тамтешніх молдавських селах молдавські школи, а в усіх українських — російські?
Стихія закінчилася
Єдину на сьогодні українську школу було відкрито понад сім років тому в Рибниці. «Спочатку планувалося, що вона буде початковою. Але бажаючих було так багато, що набралося на всі класи, з 1-го по 11-й», — розповідає директор Тетяна Томашевська. В цьому мальовничому місті на узгір’ї над Дністром живуть переважно українці. Їхня присутність помітна: в центрі магазин «Наталі», ресторан «Батько»... Є «Український дім». Нещодавно відкрили український дитячий садок — теж єдиний у Придністров’ї. Ще в одинадцяти загальноосвітніх школах міста українську вивчають як предмет. Природно, що має попит і школа з рідною мовою викладання. Якість освіти в ній висока: 90 відсотків випускників вступають до вузів, майже половина з них — в Україні. Згуртований колектив, гарна самодіяльність, музей українознавства... Школа носить ім’я Лесі Українки і, каже Тетяна Томашевська, вчителі й учні мріють побувати на батьківщині поетеси, в Новограді-Волинському Житомирської області.
Цього року в іншому місті, Бендерах, мають відкрити українську гімназію. «Добилися!» — задоволений Микола Чудак, старший викладач кафедри української філології Придністровського університету імені Тараса Шевченка. Свого часу він «із боєм» домігся започаткування в одній із шкіл українських класів: «Я прийшов до голови адміністрації і кажу: не вийду з цього кабінету, якщо ви не вирішите питання. А ще поїду в Україну, виступлю на телебаченні, радіо і скажу, що тут задекларували три офіційні мови, але насправді для українства нічого не робиться. Це справило враження. Відкрили український клас при першій міській гімназії. Тепер я кажу: ми вже виросли з цих штанів, нам потрібна українська гімназія! Пообіцяли навіть приміщення у центрі міста».
Викладачі-українці розповідають про свою буденну роботу — а наче про революцію. Директора Республіканського українського теоретичного ліцею Людмилу Зелінську затримували на митниці з «контрабандою» українських книжок. «А як важко було формувати колектив, — каже вона. — Ніхто не хотів викладати, не вірили... Спочатку навчалися в середніх школах, у другу зміну, коли там закінчувалися заняття. Бувало, наших учнів навіть били — що ви тут, мовляв, українство розводите! Потім два роки в підвалі торгово-кулінарного училища тулилися...». Тепер ліцей має своє приміщення — колишній дитсадок. І хоча тут поки що лише п’ять предметів викладають українською мовою, директор налаштована рішуче: «Я вже розмовляла з батьками — треба, кажу, переходити остаточно на українську!».
Кафедрі української філології Придністровського університету бракує спеціалізованої літератури, періодики. «Беремо на свій рахунок від факультету гроші, міняємо їх на гривні, даємо студентам з України, які в нас навчаються. Вони передплачують усе це на свою домашню адресу, а потім нам привозять, —розповідає завідувачка кафедри Марина Чорна. — Інколи самі, на своїх плечах возимо книжки з України». «Нам дуже потрібні підручники, посібники, словники, — каже Микола Чудак. — Можливо, через вашу газету нам хтось з України зміг би допомогти — були б дуже вдячні».
Усе це подвижництво вже проросло паростям відродження шкільництва. «На першому курсі в нас учиться Олександр Сергійович Пушкін — полюбляє дивувати Микола Чудак. — І татарин Унікбаєв теж навчається української філології. Тож майбутнє — за нами!» «Головне було зрушити процес з місця, показати, що освіта українською мовою — це реально, — каже Володимир Боднар. — А тепер, коли люди повірили, ми вже нікого не агітуємо — вони нас підпирають. Нам вдалося створити системний підхід до того, що зветься відродженням українства. Але далі самі, без допомоги України ми не зможемо». За міжурядовими домовленостями наша держава надає квоти на навчання дітей українців Молдови: по сто місць для Кишинева й Тирасполя. Правий берег свою минулорічну квоту цілком так і не використав, а от придністровців було троє на одне місце. А вже зараз, на наступний навчальний рік, є майже 500 заяв. «Ми дуже вдячні Україні за допомогу, але сьогодні відправляти дітей учитися до неї — не найперспективніший напрям, — вважає Володимир Боднар. — Не всі бажаючі можуть на це навчання потрапити, до того ж багато дітей сюди не повертається. Тому ми пропонуємо інший підхід: відкрити філію якогось українського навчального закладу у Придністров’ї». Тут наголошують: стихійний етап відродження українства, для якого досить було ентузіазму, патріотизму, нервів та віри, скінчився.
Туга за материнською опікою
Придністров’я для України — регіон особливий. Десятки тисяч його мешканців підпадають одразу під дві, так би мовити, статті офіційно задекларованою Україною материнської опіки — і як закордонні українці, і як її громадяни, що проживають за кордоном.
Голова Спілки українців Придністров’я Володимир Боднар — один із двадцяти тисяч тутешніх українських громадян. Недавно Володимир Литвин вручив йому Почесну грамоту Верховної Ради «За особливі заслуги перед українським народом». Щоправда, потрапити до парламенту Володимиру Боднару було непросто. Не пускала, каже, охорона. Бо паспорт такі громадяни, як він, мають лише закордонний, а там немає прописки — тільки відмітка про перебування на консульському обліку. І в київських готелях, розповідає Володимир Боднар, намагаються здерти, як з іноземця. Або інша типова проблема: із закордонним паспортом можна перетнути кордон лише в міжнародних пунктах пропуску, а таких на межі України й Придністров’я лише кілька. Отож, буває, замість того, щоб проїхати до сусіднього українського села через місцевий пункт перетину кордону, придністровський громадянин України мусить робити гак у десятки кілометрів. «Людина, яка живе безпосередньо в Україні, зовсім в іншому становищі, ніж ми — теж її громадяни, — обурюється Володимир Боднар. — Не можна так до людей ставитися — з якоюсь недовірою, як до другорядних чи що...»
— Ми хочемо впевненості в тому, що нас, тутешніх громадян України, вона захистить, — каже Аліса Коханова, голова товариства «Червона калина». Перманентний стан холодної війни, в якому перебувають Тирасполь та Кишинів, це бажання лише підсилює. Наші співвітчизники хотіли б більшої політичної, економічної, культурної чи освітньої української присутності: вони весь час порівнюють Україну з Росією. «Київ до Європи чи Африки своїх миротворців посилає, але чому немає їх тут, під боком, де живуть українські громадяни? Чому Україна не відкриє консульство? Чому в регіоні немає жодного кореспондента українських засобів масової інформації?» — у Володимира Боднара дуже багато запитань. На деякі з них він знає відповіді, але найчастіше ці відповіді придністровських українців не задовольняють. А ще вони згадують минулі вибори до Верховної Ради. У Бендерах уперше було відкрито виборчу дільницю — справжнє свято, та запам’яталося воно величезними чергами, багато хто так і не встиг проголосувати...
Якщо говорити про українську присутність у Придністров’ї, то тут, безперечно, лідирує гривня: вона вільно конвертована в місцеві рублі, нею можна розплатитися у багатьох місцях. Приємно й зручно, та, очевидно, цього замало. Наступного місяця Комітет Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин планує провести спеціальні слухання з проблем придністровських українців. На їхні результати тут уже чекають.
