На кривій не об’їхали

Без діла були хіба що дітлахи. Вони по-своєму переживали смерть прадіда. Дев’ятирічний Вадим Мартиненко, мабуть, стомившись від побаченого і пережитого, відпросився з двоюрідними братами на річку.

Хвилин через двадцять брати повернулися — мовчазні, відчужені. Першим це помітив батько Богдана.

— Що сталося, синку?

— Там... Там Вадима струмом убило, — заходячись від сліз, сказав хлопчик.

...Його батько буквально влетів до трансформаторної підстанції через 15 хвилин після того, як тіло Вадима пронизало струмом напругою 10 тисяч вольт. Він лежав на дні шахти без очевидних ознак життя.

Першу допомогу, кваліфіковану і дуже своєчасну, надав місцевий лікар. Через годину за життя дитини вже боролися в обласній дитячій лікарні, де Вадим пробув у реанімації п’ять діб. Після цього була обласна клінічна, в якій упродовж трьох місяців переніс сім операцій.

Третьокласник вижив завдяки лікарям Володимиру Пелеху, Івану Лукашову, Наталі Макогон. Сім’ю Мартиненків у ті тяжкі дні матеріально й морально підтримували підприємець Алла Костенко, представник Червоного Хреста Раїса Волжина, адміністрація та робітники заводу імені Фрунзе, вчителі та однокласники школи № 10, мешканці Миколаївки, друзі та знайомі.

Список благодійників великий, але нема в ньому тих, хто першим мав прийти на допомогу. Немає енергетиків.

Таку позицію займають чиновники «Сумиобленерго» від дня трагедії.

...Мій приїзд до Миколаївки багатьох здивував. «Невже досі не поставлено крапку в непринадній історії?» — запитували.

У сільраді пам’ятають про трагедію в 1999-му. Кому належала тоді закрита трансформаторна підстанція № 72 (ЗТП-72), не знають. «Але на балансі сільради вона не значилася, це точно. Запитайте у...» — підказували мені.

Головний енергетик місцевої агрофірми «Вперед» Анатолій Гутенко стверджує, у свою чергу, що об’єкт ніколи колгоспним не був і бути не міг.

— На момент нещасного випадку ЗТП виявилася нічийною, — каже Анатолій Іванович. — Хто і на якій підставі під’єднав небезпечний об’єкт до енергосистеми — невідомо. Цим грубо порушено правила, що передбачають подачу енергії на електроустановку тільки за наявності акта допуску до експлуатації, технічних умов та дозволу на під’єднання, перевірки та встановлення приладів обліку тощо.

У селі, як відомо, найкраще знають про все сусіди. Від хати Івана Води до підстанції найближче від усіх.

— На ЗТП останніми роками не висіли застережні таблички на зразок «Смертельно небезпечно», — каже пенсіонер. — Мало того, двері шафи з обладнанням, яке під напругою, не зачинялися на замок, а вхідних дверей не було. Мені часто доводилося ставити запобіжники і вмикати рубильник, коли гасло світло.

Іван Вода не раз звертався до електромонтера районних електричних мереж Миколи Іванченка, котрий мешкає в Миколаївці, а також до спеціалістів колгоспу: займіться підстанцією, бо буде лихо.

— Працюю в РЕС 41 рік, багатьох начальників знаю, — почав здалеку Микола Іванченко. — Але ніколи ніхто мене не зобов’язував обслуговувати ЗТП-72. На прохання односельців я міг усунути неполадки на нічийному об’єкті, тож його стан знав. Чому начальству не доповідав? То воно й без мене було в курсі справ.

За твердженням мешканців села, вони справно платили за електроенергію (хоча об’єкт вважався нічийним) 12 (!) років.

Що думають про все це у ВАТ «Сумиобленерго», я знаю лише з документів. Голова правління Микола Кривой в аудієнції авторові відмовив, пославшись на кінець робочого дня (п’ятниця, 15.35). Він через секретаря призначив зустріч на... понеділок. Відрядження моє закінчувалося в суботу...

Через два тижні після НП у Миколаївці прокуратура Сумського району порушила кримінальну справу за ознаками недбальства. Розслідування йшло, судячи з усього, абияк. Слідчий В. Дегтяр, припинивши кримінальну справу лише в червні 2000-го «за відсутності складу злочину», з’ясував, що ЗТП-72 будували на замовлення «Облагропроменерго». Об’єкт в експлуатацію здали, але на баланс не поставили. Виконавчу документацію по ЗТП прийняв інженер з технагляду В. Кулінич із Сумського райсільгоспенерго, де вона й... загубилася. А оскільки первісної документації немає, «відсутня особа, відповідальна за безпечне утримання та експлуатацію електропідстанції, тобто суб’єкт злочину»... справу припинили.

Потерпілих повідомити про це не спромоглися. Тільки в жовтні (!) 2000-го прокурор району на вимогу Лариси Мартиненко направив їй копію постанови. Її скасувала обласна прокуратура. Подальше розслідування вів той самий Дегтяр, який цього разу ну дуже оперативно розібрався і вже в листопаді 2000-го... знову закрив кримінальну справу. Дивно, але слідчий знайшов суб’єкт злочину (це був Кулінич), який не належним чином виконував функціональні обов’язки.

Але... Недбальства інженер припустився дуже давно, тож термін притягнення його до кримінальної відповідальності минув.

А тим часом в районному господарстві енергетиків склалася неблагополучна обстановка. Прокуратура виявила безліч порушень на підстанціях, «більшість яких у занедбаному стані, не відповідають технічним нормам, не обладнані пристроями, які перешкоджали б вільному доступу до підстанції сторонніх осіб...»

Результат злочинного недбальства — чергове НП у селі Верхня Сироватка, де в розподільній шафі підстанції знайшли труп хлопчика, котрий не дожив до 10 років один день...

У червні 2001-го подружжя Мартиненків звернулося до суду Зарічного району обласного центру з позовом до ВАТ «Сумиобленерго» та ще до двох енергетичних підприємств про відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Вадим, який залишився без правої руки (ліва частково втратила рухомість), і досі лікується, що, звісно, потребує дедалі нових коштів. Чимало їх треба і на ліки для батька, інваліда-«чорнобильця» другої групи (про нього опубліковано статтю «Вісім років без сну», «ГУ» від 05.11.02).

П’ятнадцять з половиною місяців потрібно було суду (суддя Н. Шершак), щоб прийняти рішення у справі. І причина такого тривалого розгляду не в завантаженості судді, не в тяганині. Доки сім’я Мартиненків перебивалася з води на хліб, очікуючи на судовий вердикт, керівництво та юридична служба «Сумиобленерго» робили все, щоб затягнути час. І зрозуміти монополістів можна: позивачі могли розорити акціонерів. А вони ж бо так тяжко заробляють свої мільйони. Вони так завзято борються з неплатниками, забираючи в них часом останні заощадження.

У липні 2000-го від’єднали світло (подумати тільки!) у квартирі Мартиненків. За несплату 250 гривень боргу! Від’єднали сім’ї, в якій два інваліди, один з яких став жертвою недбальства дядечків з енергетики.

Але цим начальство акціонерного товариства, яке «ледве животіє», не припинило наступу на потерпілих. Воно всіляко намагалося уникнути відповідальності, розповідаючи казки про те, що отримання грошей за електроенергію від мешканців Миколаївки ще не означає причетності енергетиків до ЗТП-72.

Щоб це довести, «Сумиобленерго» звернулося до господарського суду з позовом до агрофірми «Вперед» про визнання права власності на майно.

Уявляєте ситуацію? Місцевий суд розглядає позов потерпілих про відшкодування збитків, а відповідачі зі шкури вилазять, щоб перевести стрілки. Щоб напругу спрямувати іншими проводами в іншому напрямку.

Їм це вдалося! Господарський суд Сумської області (суддя С. Миропольський) одноосібно вирішив: так, ЗТП-72 належить КСП. Чи могло бути інакше, якщо керівництво ВАТ, яке «дихає на ладан», стверджує, що визнання товариства відповідальним подібне банкрутству, бо «загрожує майновим інтересам товариства».

У судді місцевого суду, на щастя, вистачило здорового глузду розставити крапки над «і». Суд частково задовольнив позов Мартиненків, «розоривши» «Сумиобленерго» на енну суму. Об’їхати на кривій позивачів не вдалося.

Гадаєте, сумські енергопостачальники визнали свою вину і відповідальність перед скаліченою дитиною? Вони подали скаргу, і апеляційний суд Сумської області, як і господарський, перейнявся проблемами монополіста і... змінив рішення Зарічного місцевого суду.

Жаліслива колегія суддів під головуванням В. Рибалки на третину зменшила компенсаційну суму, а рішення суду першої інстанції в частині компенсації коштів за додаткове харчування... скасувала.

— Чи не знущання це? — запитує Лариса Мартиненко. — Судді апеляційного суду визнали сина і нас, батьків, на третину винними в тому, що сталося. Крім того, піддали сумніву той факт, що ми, доглядаючи за смертельно травмованою дитиною, витрачалися на харчування...

Рішення апеляційного суду викликає подив у всіх, хто знає історію нещасної сім’ї. Тим паче що в такій справі іншим судом свого часу прийнято рішення про 100-відсоткову компенсацію. І ніхто після не зменшив суми, звинувачуючи батьків і самого потерпілого в їхній вині.

У суддів, які застосували правову норму про відповідальність батьків і дітей, хочеться запитати: в чому ви або я будемо винні, якщо наші діти (онуки) раптом упадуть у відчинений каналізаційний люк або, не приведи, Господи, їм на голову звалиться частина балкона (льоду)? Чому ви не звернули уваги на обставину того скорботного дня (похорон діда, зайнятість батька-матері тощо)?

Не хотіли, вважаю, ось і не звернули.

Проте загальновідомо: той, хто чогось хоче, обов’язково свого досягне. У зв’язку з цим іще запитання: чи дуже хотів допомогти сім’ї Мартиненків голова профкому ВАТ «Сумиобленерго» Олександр Кононенко, котрий приїхав на квартиру потерпілих у липні 2000-го? Приїхав, зазначте, після того, як Мартиненки звернулися до суду.

— Він сказав, що правління прийме рішення про відшкодування збитків, просив підготувати документи, — згадує Лариса Іванівна. — Я зібрала довідки, віддала їх Олександру Сергійовичу особисто, але допомоги сім’я не дочекалася.

Натомість отримали черговий удар від районної газети, яка опублікувала в серпні 2002 року (?!) інформацію про НП в Миколаївці зразка 1999-го. І трагедію подала як результат пошуку хлопчиком легкого заробітку: заліз, мовляв, у трансформаторну по кольоровий метал.

Схоже, в Сумах дива «милосердя» демонструють не тільки монополісти із «Сумиобленерго» під головуванням Миколи Кривого.

До речі, акціонери ще мають можливість довести протилежне, надавши допомогу потерпілій сім’ї. Не за рішенням суду, а за велінням совісті.

 

Київ—Суми—Київ.