Проти течії

У російськомовних Бєльцях, найбільшому місті густонаселеної українцями північної Молдови, мешкає понад 30 тисяч наших співвітчизників (десь третина міста). Українцем є примар Василь Панчук. Нещодавно в Бєльцях з’явилася Спілка українців Молдови «Заповіт», яка має амбітні плани з підтримки й відродження українства і вже розпочала втілення їх у життя. У місті з’явився «Український дім», перед ним встановлено погруддя Тараса Шевченка. Незабаром там мають розпочати випуск газети «Рідне слово» (поки що у правобережній Молдові немає жодної україномовної газети). Місцеві українці планують взятися й за освітні проблеми. «Вони мають як об’єктивний, так і суб’єктивний характер, — вважає Василь Панчук. — Якщо ми будемо грунтуватися лише на критиці когось чи чогось, то це не дасть результату. Сьогодні головне — створення умов для виправлення ситуації. Зробити це можна, чинне законодавство дозволяє. Треба лише розібратися з деякими місцевими чиновниками, що гнуть там якусь свою лінію».

На сьогодні в жодній бєльцівській школі не викладають українську мову. На громадських засадах цим займаються студенти з молодіжної організації «Анти». «Років сім тому в одному ліцеї були українські класи, але все те загинуло, — розповідає Василь Панчук. — Нам треба показати людям потребу й перспективу вивчення рідної мови. Торік ми хотіли знову відкрити клас, але прозондували ситуацію й зрозуміли, що не слід форсувати події. Можна ж дискредитувати ідею». «Піднесення рівня української освіти залежить і від нас самих, —переконаний голова «Заповіту» Михайло Крижанівський. — Ми повинні йти до людей, а не вони до нас. Наша ідея — відродити в людях українську іскру. З другого боку, ми маємо постійно домагатися свого, причому на найвищому рівні».

Проте молдовські українці, здалося, не дуже сподіваються на допомогу власного уряду. Значно природнішою вони вважають поміч з боку історичної Батьківщини. Ображаються. «Що нам Україна за весь час зробила? — запитує Костянтин Попович, академік, письменник, легендарна людина, саме його іменем названо українсько-румунський ліцей у Нагорянах. — Он болгари які небагаті, але ж своїх як підтримують! А Росія мільйони дає...» Костянтин Попович згадує: був з візитом Леонід Кучма, пообіцяв видати його книжку. Видали — через рік, після численних нагадувань про дану обіцянку і особистого втручання Президента. «Ми за всі роки нашої праці й копійки не отримали від України. Зверталися до Президента, він давав доручення і щодо організації українського інформаційного центру в Кишиневі, і щодо іншого. І що ж? За всі ці роки кого тільки не просили... Тепер уже й не звертаємося ні до кого», — каже Микола Олійник.

У Бєльцях також чекають від України більшого, реальної допомоги, проте настрої тут дещо інші. «Ми повинні заробити довіру, щоб сказати: ось ми справді діємо, але нам не вистачає того й того», — міркує Василь Панчук. Найбільше потрібна нині бєльцівським українцям уже давно обіцяна Києвом міні-друкарня для випуску газети, друку методичних матеріалів для шкіл та багато чого іншого. Та й обладнання тамтешнього «Українського дому», єдиного в Молдові, також потребує перетворення щедрих гасел України про підтримку закордонних українців на реальні справи. Бєльці, до речі, багаті на українські міста-побратими: Могилів-Подільський, Хмельницький, Стрий. Безперечно, реальне побратимство могло б істотно посприяти і відродженню тамтешнього українства.

Молдову та невизнану Придністровську Молдавську Республіку розділяють мальовничий Дністер та війна, що прокотилася тут понад десятиріччя тому. В районі Дубоссар посеред річки досі стирчать опори зруйнованого тоді мосту: німе нагадування про запеклий конфлікт. А може, і символ згубності штучної, на догоду політичній кон’юнктурі, зміни історичних кордонів. Стародавні козацькі землі були свого часу в два прийоми відірвані від України: 1924 року створили Молдавську Автономну РСР у складі УРСР, а в 1940-му об’єднали цю автономію з новонабутою правобережною Бессарабією, і з’явилася на світ Божий Радянська Молдавія. Згадкою про козацькі часи залишаються давні села над Дністром, в одному з них — Рашкові досі стоїть церква, де вінчався Тиміш Хмельницький. Під Бендерами скінчився життєвий шлях великого гетьмана Івана Мазепи. Тепер ця територія з абревіатурою ПМР формально молдовська, а насправді функціонує як самостійне утворення, без видимих перспектив і на примирення з Кишиневом, і на визнання його державності міжнародною спільнотою.

Тутешні українці — а вони становлять не менш як сорок відсотків населення краю — зовсім не ті, що на правому березі. Вони настирніші й згуртовані, місцеві організації об’єднані в Спілку українців Придністров’я. Жива історична пам’ять про українські часи регіону, близькість Батьківщини (а для дуже багатьох тут вона є не історичною, а справжньою) та її доступність, невизначеність майбутнього Придністров’я і, відповідно, власного майбутнього — все це привертає наших співвітчизників до неньки-України, пов’язує з нею їхні сподівання. А від останньої вимагає більшої уваги. Десятки тисяч тутешніх українців мають право на отримання громадянства України, тисячі вже його отримали. Але, як і на правобережжі, відродження українства тут — це також рух проти течії: у Придністров’ї надто потужний російський вплив. Залишки 14-ї російської армії, освіта за російськими стандартами, історія по-російськи, потужна русифікація... «Я не раз говорив, і в присутності керівництва ПМР також, що дуже багатьом хотілося б, щоб українці Придністров’я проявлялися лише в одному: танцювали в червоних шароварах і співали», — каже Володимир Боднар, голова Спілки українців. Минулого року українська громада увіковічнила місце, де помер Іван Мазепа: в селі Варниця під Бендерами встановили памятний знак. «Стільки гвалту було! — згадує голова товариства «Червона калина» Аліса Коханова. — Але потім змирилися».

У Придністров’ї, втім, немає й натяків на якусь міжнаціональну незгоду. «Ми не домінуємо й не збираємося домінувати, — наголошує Володимир Боднар, впливова й авторитетна в регіоні людина, голова комітету Верховної Ради ПМР з питань оборони і безпеки, реальний лідер українського руху. — Я не маю нічого проти Росії чи росіян. Вони — частка нашого народу, ми є й будемо разом. Але якщо ми хочемо, щоб тут було щось одне ціле, то всі частки повинні мати можливість розвиватися, зокрема це стосується рідної мови». Формально у Придністров’ї існують три офіційні мови: російська, українська й молдавська. Та на практиці використовується одна. Функції двох інших є виразно декоративні й зводяться переважно до присутності їх на табличках із назвами адміністративних закладів, деяких центральних вулиць у великих містах тощо. «Тіраспіль» — саме так українську назву придністровської столиці написано на дорожньому знакові при в’їзді в місто зі сторони Рибниці. Що ж, брак освіти українською дається взнаки.