Народжений у козацькій сорочці

У дитинстві Мишку Голубовичу казали, що він народився в сорочці. Уже п’ятирічним хлопчиком він не лише добре знав свою історію, а й чітко усвідомлював, що могло б із ним статися, якби не сестра.

Озвірівши від марних пошуків партизанів, які діяли на території їхнього містечка на Чернігівщині, фашисти вирішили змусити місцевих мешканців самим видати «лісових братів». Для цього вони почали збирати по хатах немовлят і кидати в ополонку. Життя маленького Мишка, якому від народження було всього кілька місяців, могло б закінчитися у крижаній воді, якби не розумна як для свого віку п’ятирічна сестричка. Вона заховала братика до бака для гарячої води, вбудованого в печі, і накрила його дерев’яною кришкою. Занурившись у теплу воду і плаваючи там, туго обмотане пелюшками, немовля заснуло, і тому не подало звуку, коли німці його шукали. Завдяки цьому й залишився живий.

Коли окупанти залишили місто, мати багатодітної родини Голубовичів із усіх своїх дітей живими побачила тільки двох. Трьох на її очах убили гестапівці, ще троє синів не повернулося з фронту. Мати не змогла пережити такого горя: її розбив параліч. Хвалити Бога, що хоч батько повернувся живий і взяв на себе всі сімейні турботи. Доглядав за дружиною, ростив дітей. Мати розуміла, що є тягарем для родини, її бажання піти з життя було нездоланним. Якось уночі, коли чоловік спав, вона випила мікстуру, настояну на денатураті, і приготувалася до смерті. Але після забуття прокинулася і раптом відчула в собі бажання зігнути одну з паралізованих ніг. Потім якось підвелася і на радощах почала бити сплячого чоловіка ногами, які раптом стала відчувати. Михайлові Голубовичу назавжди запам’яталися ті радісні хвилини повернення матері до життя. Вони супроводжують його все життя.

До Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого Михайло вступив не одразу, лише за другим заходом. Фінансово батьки не могли допомагати, навпаки самому доводилося їх підтримувати. Підробляв з першого курсу, переважно на розвантаженні вагонів. Беручи важкі мішки на плечі, він радів з того, що так тренує свої м’язи. Вважав, що для кінозйомок це стане в пригоді. Справді, знадобилося.

Наприкінці 60-х група молодих режисерів Григорій Чухрай, Лариса Шепітько, Генріх Габай створила експериментальне кінооб’єднання, запропонувавши радянській кіноіндустрії свої раціональні підходи в роботі над фільмами. Суть експерименту була дуже проста: проводити зйомки на базі кіностудії тієї союзної республіки, де й відбуваються події за сюжетом фільму. Генріх Габай, наприклад, знімав на кіностудії ім. Довженка свою картину «Мотря» за мотивами новели Паустовського. В цьому фільмі Михайло Голубович і зіграв свою першу роль, до того ж комедійну. Однак його роботу не помітили, не оцінили режисери. І не тому, що Голубович зіграв там погано, невиразно, а зовсім з іншої, не залежної від актора причини. Знявши фільм, Габай незабаром емігрував до Ізраїлю, тому «Мотрю» з екрана зняли. Роль комедійного плану так і залишилася у кінорепертуарі Михайла Голубовича єдиною. Протягом 35 років типаж актора націлює режисерів на створення для нього образів супергероїв, а сам Голубович мріє зіграти комедійну роль і розкрити свій талант невидимою гранню.

Амплуа Голубовича в кіно багато в чому визначив фільм «В’язні Бомона», де він зіграв головну роль лейтенанта Базиля. І хоча до цього Михайло Голубович уже знявся в стрічці Миколи Мащенка «Комісар», саме у «В’язнях» він привернув до себе увагу не тільки грою, а й фактурою. Тоді він, мабуть, був чи не єдиним актором у радянському кінематографі з такою могутньою статурою, і його затребуваність швидко зростала. Голубовичу сипалися пропозиції від різних кіностудій — «Мосфільму», ім. Довженка, «Білорусьфільму», Свердловської кіностудії, ним зацікавилися югославські майстри кіно. Але був ще Луганський український музично-драматичний театр, де Голубович грав провідні ролі. Відмовитися від створених образів на сцені було рівнозначно втраті дорогої людини. Доводилося, так би мовити, розриватися між виставами і зйомками. Адміністрація театру пішла назустріч, переробивши театральний репертуар під Голубовича. Отримавши у такий спосіб «вікно» в один—два дні, Михайло встигав за цей час побувати на зйомках у Москві, Ленінграді, Києві і повернутися на вечірню виставу. Це був період, коли він знімався одразу в кількох фільмах. Скажімо, закінчивши роботу над картиною «Гуси-лебеді», він створював образи у «Пропалій грамоті» і водночас в «Останньому гайдуці», а третьою картиною була «Як гартувалася сталь». Після цих робіт починався період зйомок «Думи про Ковпака», де Голубович зіграв одну з центральних ролей — Федора Карпенка. То був важкий, але цікавий період у його акторській кар’єрі.

Голубовичу гріх скаржитися не неувагу до себе з боку провідних режисерів. Його любили знімати, давали головні ролі, оскільки він вдало «вписувався» в завдання радянського кіно — створював на екрані образи справжніх радянських людей. У цьому сенсі проблем не було. Вони були в іншому. «Зелену вулицю» в прокаті мали лише ті стрічки, які несли радянську ідеологію. У прагненні ідеалізувати створювані на екрані образи нівелювалися національні особливості народів, що населяли СРСР. «Пропалу грамоту», приміром, де грав Голубович, заборонили до прокату одразу, щойно вона вийшла на екран, і вона 15 років пролежала на полиці. Єдиною картиною Параджанова, яка пробила заслони чиновників, були «Тіні забутих предків», решти робіт талановитого режисера глядач так і не побачив. Усвідомлення того, що українське кіномистецтво поступово втрачає свою національну особливість, турбувало багатьох кінодіячів того часу. Голубович був один із них. Сподівання на зміну ситуації з’явилися після проголошення України незалежною державою.

Пропозиція знятися в «Роксолані» Голубовича дуже збентежила. Звичайно, працювати в такій картині йому хотілося. Привабливі були і сама роль козака Байди, і тема історії українського народу. Але не відпускала відповідальна адміністративна робота: вже кілька років народний артист України Михайло Голубович очолює управління культури Луганської облдержадміністрації. Той момент переживань повернув його до однієї події у своєму житті майже тридцятилітньої давнини.

Тоді театр був на гастролях в Іркутську. Одного дня Голубович отримав на пошті «до запитання» одразу дві звістки — телеграму з НДР і листа з Києва. телеграма повідомляла, що його затверджено на одну з центральних ролей п’ятисерійного фільму, що його готувалася знімати кіностудія «ДЕФА», а в листі, написаному другим режисером Романа Балаяна, була пропозиція зіграти головну роль у фільмі «Бірюк» за Тургенєвим. До того ж без будь-яких проб. Тобто питання ніби вже розв’язано. Що робити, як бути?

— Звичайно, мене приваблювала пропозиція попрацювати за кордоном, — згадує нині Михайло Васильович. — По-перше, це престижно, по-друге, з’явилася можливість заробити трохи грошей. Адже ми в театрі отримували копійки. Я, приміром, коли прочитав текст телеграми, грішним ділом одразу подумав: поїду до Німеччини, куплю собі джинси!.. Адже молодий був, та й моя популярність зобов’язувала мати сучасний вигляд і, що також важливо, небідний. З другого боку, мені імпонувала пропозиція такого режисера, як Роман Балаян. Одне слово, мучився в роздумах три дні, поки не виніс остаточного рішення. Бог з ними, з джинсами! І поїхав до Києва, на кіностудію ім. Довженка, до Романа Балаяна. І ніколи не пожалкував про це.

У випадку з «Роксоланою» рішення зніматися чи не зніматися певною мірою залежало від губернатора області Олександра Єфремова: відпустить він чи ні свого відповідального працівника на такий тривалий період? Єфремов одразу ж дав свою відповідь:

— Михайле Васильовичу, звичайно ж, погоджуйтеся на роль. Зрештою, знімаючись у «Роксолані», працюватимете і на імідж Луганської області. Про свої обов’язки в управлінні культури поки що не думайте.

Приступаючи до роботи над створенням образу князя Вишневецького (Байди), якого довелося грати в «Роксолані», Голубович мав дуже мало інформації про цього чоловіка. Але в процесі роботи над фільмом перед актором розкрився тонкий розум, широка натура, ерудиція, сила духу цього запорозького козака. Це був, як каже Михайло Васильович, просто супермужик! Байда знав дев’ять іноземних мов, його приймали в багатьох королівських дворах і вважали найосвіченішою людиною Запорозької Січі. Голубовичу треба було зіграти його таким, яким він був насправді: гультяєм, рубакою, бійцем. Це була відповідальна роль. Але пам’ятною вона стане ще й через інші обставини.

Як відомо з історії, Байду стратили, підвісивши на гаку за ребро. Перед смертю у фільмі Байда промовляє свій монолог, у якому шле прокляття бусурманам та їхньому богові Магомету. Під час першого дубля, дійшовши до цього прокляття, Голубович раптом завмер і текст до кінця не дочитав. Режисер Борис Ніберідзе зробив зауваження з приводу того, що актор не вивчив свій монолог. Другий дубль закінчився тим, що Голубович не прочитав текст до кінця, і Ніберідзе почав нервуватися. Лише на третьому дублі Голубович прокричав прокляття і зйомки закінчилися.

— Коли мені розв’язали руки, — розповідає Михайло Васильович, — права впала вздовж тулуба, як мотузка. Я її не відчував. Мене терміново відправили до лікарні, поставили крапельницю, зробили уколи, нашпигували пігулками. Але рука не працювала. Три дні я просидів у готелі, не їздив на знімальний майданчик, але лікування не допомагало. Третього дня ввечері після тривалих роздумів над тим, що сталося, я дійшов висновку, що, мабуть, треба прилаштовуватися до нових для мене умов життя. З допомогою лівої руки затиснув у нечутливих пальцях правої кисті бритву і почав голитися. Голюся і подумки звертаюся до Бога: «Пробач мені, якщо я тебе прогнівив. Не зі своєї волі це зробив. Робота моя акторська така». Повірите, вранці четвертого дня у мене почали ворушитися пальці: пішло на одужання. Мабуть, пробачив мені Бог. Я не вірю в потойбічні сили, але цей випадок змусив мене замислитися. До речі, Дмитро Миргородський, який грав роль Байди до мене і пройшов сцену страти з прокляттям наприкінці першого монологу, помер під час зйомок. А в мене сталося лихо з рукою.

Народний артист України Михайло Голубович знявся в більш як 70 картинах. Йому 60 років, але вік не завада. Голубович досі працює без дублера. Добре володіє шаблею, їздить верхи, водить автомобіль і мотоцикл, майстер спорту з самбо. Фізичної форми не втрачає. Він досі затребуваний у кінематографі. Не менш плідно працює і в Луганському українському театрі. Остання роль у виставі «Варава» також стала помітною сторінкою в його театральній діяльності.

Пропозицію зіграти роль Варави він отримав від Валентини Буланової. Три роки тому Буланова, переживаючи не кращий період у своєму житті в сільській глибинці, надіслала Голубовичу листа, повідомивши про те, що мріє поставити виставу і в головній ролі бачить лише Голубовича. Ще не знаючи матеріалу, Михайло Васильович подумки прийняв пропозицію невідомого йому постановника. Хоча розумів, що головна проблема полягає в коштах для постановки вистави. Завдяки тому, що він знайшов розуміння у керівників області, кошти було виділено фондом «Благовіст» і постановку «Варави» включили до плану театру.

— Коли я зателефонував до сільської ради, викликав Валентину Миколаївну і повідомив їй радісну звістку, почув якийсь звук. Ніби впало щось важке. Після паузи слухавку взяла працівниця сільради і запитала мене схвильовано: «Що ви таке сказали Валентині Миколаївні? Вона знепритомніла», — розповідає Голубович. — Я розумію почуття цієї жінки, адже вона готувалася до цієї постановки дванадцять років...

Якщо казати про театральні плани актора, то наступною великою роботою на сцені, найімовірніше, буде роль Річарда ІІІ. Матеріал, за словами Голубовича, дуже сильний. Переговори про постановку вистави уже розпочалися. На кіностудії імені Довженка у Голубовича поки що вимушена перерва. Останній фільм, в якому він знімався, це «Ангел», поставлений за Маркесом Тарасом Томенком. На жаль, режисерові не вистачило коштів, отриманих від президентського гранту на постановку картини, тому зйомки поки що припинено. Тільки-но Томенко знайде гроші, робота над фільмом триватиме.

У розмовах про стан українського кінематографа Михайло Голубович завжди висловлювався на користь розвитку поетичного кіно. Тому що це той жанр, на його думку, який найбільше розкриває національні риси нашого народу. Українці, на відміну від європейців, поетична нація. Тим паче маємо чудову основу, закладену знаменитим Довженком і продовжену не менш відомими режисерами Осикою і Параджановим. Народний артист України дуже сподівається на те, що новий Закон України «Про загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003 — 2007 рр.» започаткує відродження українського кіномистецтва. І готується зіграти на екрані ще багато яскравих ролей.