Протягом наступних трьох років відбудеться розширення Європейського союзу на Схід і прийняття у члени ЄС п’яти східно-європейських держав, колишніх членів «соціалістичного табору». Це спричинило велику європейську дискусію і щодо врегулювання справ всередині перетвореного союзу, і стосовно зовнішньої політики ЄС, особливо в питанні побудови відносин із країнами, які стають сусідами ЄС — Білоруссю, Молдовою та Україною, про розв’язання нових проблем, пов’язаних з міжнародною злочинністю, нелегальною міграцією і торгівлею людьми.

Питання про нові кордони Європи, окрім того, що його активно обговорюють у самому ЄС, починає привертати дедалі більше уваги міжнародного наукового співтовариства. Підтвердженням цього стала конференція, що відбулася 6—8 березня в Гельсінкі: «Перетворення європейського сходу: питання східного розширення ЄС», організована інститутом «Алексантері» (Гельсінський університет) і Товариством дослідження Росії та Східної Європи. На конференції, поряд з питаннями можливості політичної і соціальної інтеграції нової Європи і подолання відмінностей у політичній культурі європейського Сходу і Заходу, обговорювалися і спроможність політики ЄС стосовно України, Білорусі та Молдови, а також роль цих країн як посередників між ЄС і Росією.

Як відомо, політики і дослідники північних країн з початку перетворень 90-х років приділяють особливу увагу співпраці з Росією. В основі лежить спільність історії та культур північних регіонів Норвегії, Швеції, Фінляндії та Росії, що межують один з одним, а також стратегічні інтереси цих країн. Як країни—члени ЄС Фінляндія та Швеція відіграють також важливу роль у формуванні загальноєвропейської політики щодо Росії. Водночас громадське зацікавлення країн Північної Європи завжди викликала проблема розвитку європейських пострадянських держав: України, Білорусі та Молдови. Це зацікавлення ще більше посилилося за ситуації, коли згадані країни завдяки процесові розширення ЄС стають новими сусідами Союзу і «прикордонною зоною», що відділяє ЄС від Росії.

На думку, яка прозвучала на конференції, вирішальним для України в нинішній ситуації буде те, чи зможе вона стати по-справжньому відкритою в бік Європи і, незважаючи на свою економічну залежність від Росії, на ділі закріпити за собою статус претендента на членство в ЄС. Це означає насамперед здатність України поставити і наслідувати мету послідовного виконання вимог, що їх висувають країни, які прагнуть влитися в європейську сім’ю.

Пропозиція надати Україні, Білорусі і Молдові офіційний статус «країн—сусідів ЄС», зініційована Великою Британією та Швецією на зустрічі міністрів закордонних справ країн—членів ЄС у квітні минулого року, залишає надто невизначеною політику ЄС стосовно цих країн. Так, у стратегічному документі ЄС на 2002—2006 роки визнається лише те, що «розширення посилить усвідомлення ЄС загроз «м’якої» безпеки з боку України, пов’язаних з екологією, ядерною безпекою, юстицією та внутрішніми справами (нелегальною міграцією, організованою злочинністю, відмиванням грошей тощо), а також з охороною здоров’я». У зв’язку з цим ЄС розробив програму допомоги Україні на 67 мільйонів євро в 2002 році та 48 мільйонів євро в 2003 році на підтримку інституціональних, юридичних і адміністративних реформ, а також приватного сектору та економічного розвитку. Але водночас, на думку багатьох експертів, закріплення за Україною (Білоруссю та Молдовою) статусу «сусіда», який є навіть слабкішим поняттям, ніж «партнер», насправді є не що інше, як відсутність чітко визначених інструментів та мети співпраці з цими країнами.

За цієї ситуації, як зазначали учасники конференції, вплинути на долю взаємовідносин ЄС і України може лише саме українське суспільство і політичні сили країни, конкретно демонструючи свій намір стати не просто невизначеною сусідньою зоною, а однією із країн, що прагнуть європейської інтеграції. Соціально-політичний вибір України тісно пов’язаний з визначенням українським суспільством своєї ідентичності, зазначалося на конференції. Процес інтеграції в Європу не можна уявити без існування та розвитку національної самосвідомості, виховання нових національних еліт і чіткого усвідомлення свого місця і ролі в Європі та світі.

Скандинавські країни, багато з яких порівняно недавно здобули незалежність, можуть слугувати гарним прикладом усвідомлення важливості національного будівництва і одночасного почуття належності до контексту загального співробітництва. До речі, про культуру і ідентичність нових прикордонних країн Європи, історії і її використання в процесі національного будівництва, а також про мову і мовну політику України і Білорусі йтиметься також і на дослідницькій конференції, яку організує Центр з досліджень Європи при університеті м. Лунд (Швеція) в травні нинішнього року. Як зазначається, основним завданням конференції буде зміцнення та розширення скандинавської наукової експертизи стосовно України та Білорусі, що відповідає основному напряму діяльності центру, а саме — розвитку довготермінових досліджень щодо Європи.

Із дос’є «ГУ»: Яна Свердлюк, кандидат філософських наук (МДУ), дослідник Центру вивчення Росії Норвезького інституту міжнародних відносин (Осло). Спеціалізується на проблемах міжрегіонального співробітництва Росії і країн Північної Європи, формування ідентичності в перехідних суспільствах, забезпечення гендерного рівноправ’я за умов глобалізації. Співавтор норвезького проекту з розвитку гуманітарного співробітництва з Україною.