Яких змін у Конституції прагне пан Кучма і чим це загрожує державі

Зазначу, що акції протесту в день народження Кобзаря були мирними і невойовничими. Узгодивши заздалегідь із владою маршрути руху колон, соціалісти, комуністи, блок Юлії Тимошенко та партії об’єднання «Наша Україна» йшли до пам’ятника різними шляхами. Але думку в підніжжя монумента бунтівному Тарасові висловили одну: владу Л. Кучми називали антинародною і закликали всіх до нещадної боротьби з кривавим режимом. За різними даними, участь в акції протесту взяли понад два мільйони чоловік, а лише в Києві від 140 до 150 тисяч громадян. Такого велелюддя на київських вулицях в пору проведення виступів опозиції ще не було. Так що до заповітних 200 тисяч чоловік, які лідери українського опору мріють поставити в один день під свої політичні знамена і повести їх під вікна адміністрації президента, залишилося уже не так і багато.

Найбільше досягнення останнього виступу опозиції — консолідація політичних сил на рівні громадян. Об’єднавчі процеси, які з травня минулого року, початку роботи парламенту нового скликання, іноді вдало, іноді не зовсім тривали у Верховній Раді, завершилися 9 березня, коли лідери чотирьох опозиційних фракцій на чолі колон своїх прихильників зійшлися для поклону Кобзареві. Коли всі вони в один голос перед Тарасом заявили, що запорукою нової України має стати консолідація опозиційних сил проти бандитсько-олігархічного клану Кучми. Це добра заявка на здійснення завершального етапу очищення України від ненависного режиму казнокрадів і різних мастей розтягаїв, що перетворили країну в єдину корупційно-мафіозну структуру.

А що влада? Чим відповідає вона?

В одному з видань, яким керують із адміністрації президента, я прочитав днями, що Л. Кучма, виявляється, є визнаним менеджером з розв’язання... кризових ситуацій. Мається на увазі тих, які складалися в державі останнім часом. Коли на майдані Незалежності і Хрещатику з’являлися «території, вільні від Кучми». Коли велика група народних депутатів восени минулого року проривалася на прийом до президента і була заблокована на ніч у коридорах владного палацу на Банковій, 11. Чи ось тепер, коли на вулиці в одному пориві ненависті до «гаранта Конституції» і його чиновників вийшло не менше 150 тисяч чоловік.

А я ось читаю цей висновок придворних політологів і думаю: чи успіх це великого менеджера? Що це є насправді, коли люди виходять на вулиці, не маючи змоги далі терпіти ненависну владу, яка одібрала у них все — і достаток, і впевненість у завтрашньому дні, а їхній «керманич», показавши всім дулю в кишені, геть тікає зі столиці? Цього разу він, приміром, чкурнув аж у Словаччину. Прем’єр-міністр і собі терміново заспішив у відрядження. Подалі від бурхливого Києва. І таке, до речі, стало правилом, відбувається повсякчас. Люди — на майдан і площі столиці, Л. Кучма, його найближче оточення геть покидає владний олімп на печорських пагорбах міста над Дніпром, знаходячи для себе якісь службові справи подалі від виступів опозиції.

Складається враження, що вони наче цим кажуть: ви водіть там Києвом свої опозиційні хороводи, випускайте пару на мітингах і різного роду спектаклях зі спалюванням опудал, а нам своє робить. Через день-два ми знову повертаємось до своїх службових кабінетів і продовжимо далі «курс реформ Кучми». Цим самим влада провокує опозицію до більш радикальних дій. Таким чином виходить, що не опозиція є детонатором неспокою в суспільстві, а Л. Кучма та його оточення. І в даному випадку демократичним силам не залишається нічого іншого, як рішучіше повести наступ — закликати громадян до всеукраїнського страйку. До речі, це вже прозвучало 13 березня ц. р. на потужному мітингу опозиції в Житомирі.

Справжню руйнівну роль влади давно відчули на власній шкурі і долі, зрозуміли всі в Україні. Але, виявляється, реформи по-кучмівськи ще не завершилися. На черзі її новий, я б сказав драконівський, етап. Леонід Данилович, як відомо, нещодавно виступив з ініціативою провести ряд конституційних змін, які, м’яко кажучи, дадуть змогу створити в Україні справжній диктаторський режим, заглушити всі паростки демократії. 6 березня до Верховної Ради уже надійшов законопроект президента України «Про внесення змін до Конституції України». І це вельми тривожно.

По-перше, ігри влади з людьми, яких усе більше й більше стає під прапори опозиції, термінові відрядження зі столиці в день виступів народних мас є не що інше, як прояв ганебного цинізму «гаранта Конституції» і його чваньковитого оточення, які просто-таки бояться тих, про кого вони піклуються з допомогою указів і розпоряджень. Усе це лише посилює почуття відрази до тремтячих боягузів, які услід за їх патроном раз по раз вискакують пересидіти непевну добу-другу в чиїхось кущах. Іншими словами, влада, передусім керівники держави, бояться відкритої зустрічі з опозицією, відвертого діалогу. Між народом і зграйкою тремтячих боягузів, які захопили владні структури, вимуштрувано бастіон із 320 тисяч міліціонерів з кийками. Але це не китайська стіна, і він ось-ось рухне, як і весь кривавий режим.

По-друге, внесення змін до Конституції України, як те пропонує президент Л. Кучма, відвертий і упереджений наступ на всі попередні завоювання демократії в нашій державі. Зверніть увагу. Нинішня влада нині має найнижчий авторитет, чи, точніше б сказати, підтримку в народу. Глава держави особисто має майже нульовий рейтинг популярності в масах. За таких обставин Леоніду Даниловичу тихенько б піти у відставку та замолювати гріхи. Аж ні, давай йому нових повноважень, нової влади. Наш «менеджер» хоче ще поуправляти, але з новими повноваженнями. Робиться спроба обманути всіх. Пан Кучма заявляє про перетворення України в парламентсько-президентську республіку, насправді ж робиться крок до посилення саме президентської вертикалі управління держави.

Почну з того, що, як заявив у своєму зверненні до народу глава держави, він виступає за те, що вибори парламенту і місцевих органів самоврядування, а також президента мають відбуватися в один і той же рік. Це означає, що або парламентські вибори, які мають відбутися в 2006 році, потрібно проводити достроково, в 2004-му, разом із президентськими, або вибори президента, які планувались на 2004 рік, перенести на 2006-й і провести разом із парламентськими. Добре знаючи хворобливий потяг пана Кучми до влади, навряд чи можна й припустити, щоб він згодився на перший варіант. Леонід Данилович явно лукавить і прагне такою ось комбінацією здобути ще два роки для «царювання». Я переконаний, що президент, звертаючись до народу, мав на увазі саме те, що ще на два роки такими змінами до Конституції він пролонгує своє перебування при владі до 2006 року.

Звертаю вашу увагу, друзі, і на те, що й у самій цій моделі також закладено перевагу для глави держави. Спершу обирається парламент, а потім президент. Кому не зрозуміло, що в рік виборів адміністрація президента стає центральною виборчою комісією? А той, що є ЦВК на чолі з паном М. Рябцем тільки банальною конторою з затвердження тих рішень з «голосування», які «випікаються» на Банковій, 11. Обравши ручний парламент, усіх своїх людей до органів місцевого самоврядування, глава держави може сміливо йти на чергове своє переобрання. Хоч і на третій чи на четвертий строк. Одне слово, політична реформа буде замінена декорацією... Певне, для того, щоб ніяких змін не робити...

Викликає дуже багато роздумів і тривог запропонована Л. Кучмою конструкція двопалатного парламенту. Питається: чи ми вже монархія, чи ми вже федерація? Чи, може, вже щось третє, яке бачить тільки сам глава держави?

Пригадуєте, цей парадоксальний проект у Леоніда Даниловича народився ще тоді, коли головою Верховної Ради працював Олександр Мороз? Самобутній і неординарний політичний лідер, людина, яка вела незалежну від адміністрації президента політику, всіма своїми діями вказуючи на те, що в демократичній державі законодавча гілка влади не може підкорятися виконавчій вертикалі влади. Як те на ділі прагнув закріпити Л. Кучма. Ще тоді Леонід Данилович і заспівав: треба створити двопалатний парламент. Не секрет, для того, щоб розмити роль законодавчого органу влади, роздробити його повноваження. Пан Кучма панічно боїться політичних конкурентів, і ця його пропозиція тому явний доказ.

Далі. Президент вирішив вищий законодавчий орган розділити на верхню і нижню палати. Так ось, нижню (у проекті Л. Кучми вона названа Державними зборами), за його баченням, мають складати народні депутати, яких обиратимуть громадяни на пропорційній основі. Їх буде не 450, як тепер, а лише триста. А ось сенаторами, в верхній палаті (названій Палатою регіонів), працюватимуть люди, які начебто представлятимуть області. Як правило, глави обласних адміністрацій, їхні протеже. Склад Палати регіонів начебто і обиратиметься в кожній області, але ми добре обізнані з тим, як команда Л. Кучми проводить вибори — підкупом, шантажем, залякуванням виборців. Таким чином у верхній палаті виявляться призначені президентом «свої люди».

Вони й мають ревізувати закони, котрі напрацьовуватимуть депутати з нижньої палати. Які б рішення не прийняли народні депутати, останнє слово буде за верхньою палатою. Але коли і верхня пропустить через своє сито більш-менш радикальний закон, то й президент тут же може накласти на нього вето. Таким чином упроваджується подвійний контроль над вищим законодавчим органом влади з боку президента.

Така ось суворо підконтрольна демократія по-кучмівськи.

Хіба ж це не зрозуміло, що подібна витівка — драконівська диктатура? Що завдяки цьому ходу тільки зміцниться диктатура кланів, що законодавча гілка влади стане абсолютно підконтрольною адміністрації президента? Адже над народними депутатами буде в вісімдесят пар очей наглядовий орган у вигляді верхньої палати парламенту, яка ніде і ніким не обирається, а виключно призначається главою держави. За вірнопідданство, за служіння режимові. Таким чином, верхня палата буде фактично керувати парламентом. А нею — адміністрація президента. Чи не правда чудова новація? Було б смішно, якби не було так гірко. Адже глава держави у такий спосіб намагається придушити нинішні прояви вільнодумства в парламенті, свободи слова і демократії.

Якщо пан Кучма говорить про перехід до парламентсько-президентської форми правління в Україні, і ці зміни в Конституції, які він пропонує, нібито якраз спрямовані на це, то де тут конкретно, дозвольте запитати, урізання повноважень президента і розширення функцій парламенту? І під мікроскопом їх не видно. Все робиться якраз навпаки. Президент зі своїми людьми стає над укороченим кількісно парламентом.

Давайте ж не забувати, що влада є суспільний політичний інститут. А він повинен бути прогнозованим, залежним від суспільства і виконувати його волю. Чию ж тоді волю виконуватиме законодавча влада держави? Звісно, що не народу, як те б потрібно було відповідно до Конституції і вимог демократії, а президента. Бо над парламентом він ставить своїх наглядачів. А над тими наглядачами у нього є ще одні сторожі — з адміністрації президента. Одне слово, для демократії — западня.

У законопроекті президента вказується, що політичні сили, які утворили більшість у Державних зборах, мають право формувати уряд. Агресивно-послушна більшість Верховної Ради вхопилася за цю тезу, як дід за ріпку, а баба за діда і т. д. Мовляв, глава держави у такий спосіб демократизує процес формування Кабінету Міністрів. Даруйте, але глава держави, як і сьогодні, залишає за собою право рекомендувати на затвердження парламентом прем’єр-міністра. За президентом призначення восьми основних міністрів. Тобто, ключові питання в створенні уряду знову ж таки за президентом, хоча, як стверджує Л. Кучма, політична реформа дасть змогу створити вже парламентсько-президентську форму правління в державі. То де тут зміни? В чому вони полягають, коли все фактично залишається як є на сьогодні, а зветься реформами? Погодьтеся: абсурд.

Зміни лише в тому, що президент нарешті оволодіє давно ним омріяним правом достроково розпускати парламент. Причому, розпускати лише нижню палату, яку обирає народ. То це послаблення чи посилення його ролі?

Крім того, президент залишає в своїх руках усі без винятку силові структури, тобто він призначає міністрів-силовиків, він їх і знімає з посад за власним бажанням. І це в парламентсько-президентській державі! Чи не правда, дивний парадокс!? Де ж тут гармонія і баланс у розподілі повноважень між гілками влади?

В запропонованому президентом законопроекті чітко виписано, що нинішня головна функція парламенту, наприклад, у затвердженні суддів, генерального прокурора, голови Національного банку, уповноваженого з прав людини, керівника Рахункової палати відтак перекочує до рук безпосередньо адміністрації президента. Я так упевнено про це кажу тому, що цю функцію паном Л. Кучмою запропоновано здійснювати Палаті регіонів, яку складають призначені президентом люди. Ось вам іще одне «посилення» парламентаризму в Україні. Смішно, але факт.

Загалом верхня палата буде здійснювати 17 подібних функцій з питань кадрових призначень, а нижня, яку обиратиме народ (!), — лише чотири. Та й то здебільшого декоративних.

Пропонуючи перехід до парламентсько-президентської форми правління через зміни в Конституції, глава держави прагне не скорочувати свої права, а, навпаки, розширювати. В запропонованому законопроекті передбачається зокрема, що президент буде призначати половину складу Конституційного суду. Нині він призначає лише третину суддів. (!) Президент перебирає на себе всі функції зі створення і ліквідації судів, визначення кількості суддів у судах, призначення голів судів у визначеному законом порядку. Фактично глава держави підминає під себе всю судову гілку влади. І це називається скорочує свої повноваження?

Іншими словами, Л. Кучма стає над усіма гілками влади. З цього проекту випливає, що пан Кучма президентом України може бути вічно. Яким суб’єктом права є глава держави, взагалі незрозуміло. Він начебто над усіма. Так і хочеться запитати: він узагалі-то перебуває на землі чи десь під небесами?

Глибоко проаналізувавши законопроект Л. Кучми, я прийшов до висновку, що дві третини його присвячено безпосередньо діяльності Верховної Ради. А це означає, що в документі президента мова йде не стільки про реорганізацію політичної системи влади в державі, скільки про реформування самого лише парламенту, який за роки правління Леоніда Даниловича добряче йому набрид. Схоже, панові президенту за всяку ціну хочеться применшити роль Верховної Ради, передусім опозиції в ній, її впливу на життя держави. Маю авторитетно заявити: пани реформатори, не вдасться!

Однак політична реформа в Україні справді назріла. Оскільки влада в державі перейшла до рук олігархічних кланів і корумпованих ділків. Але провести її за сценарієм Л. Кучми означає свідомо штовхнути суспільство в прірву дрімучого беззаконня. Бо запропонований законопроект це насправді перехід до щонайреакційнішої диктатури. І я переконаний, що він не пройде. Навіть під тиском адміністрація президента не знайде в сесійному залі 301 ворога майбутнього своїм дітям.

Хочу сказати, що в парламенті є ряд законопроектів, які пропонують перехід від президентської до парламентської форми правління. Один із них належить перу лідера Соціалістичної партії України Олександра Мороза. Скажу, що з ним ознайомилося вже багато народних депутатів. Окремі з них подали свої пропозиції. Надійшло й чимало схвальних відгуків на цей документ. За визначенням відомих юристів, це серйозний підхід до змін у Конституції.

Колишній заступник Голови Верховної Ради Степан Гавриш, доктор юридичних наук, якого не запідозриш у симпатіях до опозиції, цими днями у прямому ефірі радіо «Свобода», порівнюючи проекти президента і О. Мороза, заявив: «Сама організація парламентсько-президентської системи, яка виписана в законопроекті Мороза, є більш європейською з точки зору розуміння адаптації цієї системи влади до європейських традицій: коли парламент реально створює політично-урядову коаліцію...»

Висновок тут один. Україна прийшла до того етапу, про який давно в своїх програмних засадах говорили соціалісти: треба змінювати систему влади. Добре те, що це зрозумів навіть Л. Кучма. Однак його законопроект — повна утопія. Ми маємо все зробити для того, щоб зміни в Конституції принесли розквіт парламентаризму, демократії, свободи слова, а не подальшу узурпацію влади в руках клану Л. Кучми і ним породжених олігархів.