Уперше побачив її торік, під час грандіозного міжнародного турніру зі спортивної гімнастики «Кубок Стелли Захарової» у столичному Палаці спорту. Не можна сказати, що Мірабелла Ахуну була королевою балу. Але виступала яскраво, була однією з головних дійових осіб. А от у вільних вправах вона царювала на килимі. Виступала красиво, натхненно, упевнено, ризиковано, вкладаючи душу в кожний елемент. Відчувалося, що це її улюблений вид. І вона виграла його.
Авторитети в один голос стверджували, що ця енергійна, стрибуча і граціозна, мов легкий вітерець, красунечка має неабияку перспективу. Що й підтвердилося вже незабаром на чемпіонаті Європи у грецькому місті Патрах. Там 15-річна чарівна україночка виборола золоту медаль у вільних вправах у юніорському розряді.
Зрадів і трохи здивувався, одного разу побачивши Мірабеллу під час недільного богослужіння у католицькому храмі святого Миколая разом з молодими чоловіком та жінкою. Спершу подумалося, що то її старші брат і сестра. З’ясувалося — тато й мама. На знайомство симпатична трійця пішла охоче. Тоді й вирішив неодмінно написати про юне гімнастичне обдарування. Але де там. Постійні збори, поїздки на змагання весь час ставали на заваді. Тому мусив спочатку поговорити з татом, так би мовити, провести своєрідну розвідку.
Монолог батька
Вільям Ахуну, 44-річний дипломат і бізнесмен, почесний консул Республіки Бенін (невеличка країна на Атлантичному узбережжі екваторіальної Африки) в Україні. Свого часу навчався в КПІ.
— У Беніні в мене велика родина: батьки, четверо сестер і п’ять братів. Як і всі хлопчики, захоплювався футболом. До гімнастики, зрозуміло, жодного стосунку не мав. Прийшов час, і я поїхав на навчання до Києва, став студентом славного вузу — КПІ. Отримав диплом інженера. А 1992 року захистив учений ступінь кандидата технічних наук.
Під час навчання доля звела мене з молодшою від мене на десять років чарівною дівчиною на ім’я Ізольда — також студенткою КПІ. Її тато — громадянин Кенії, а мама — українка. Ми побралися і щасливо живемо разом ось уже шістнадцять років. Щасливі, що маємо донечку Мірабеллу. Їй лише п’ятнадцять, але вона вже досить знаменита у спортивному світі.
До спортзалу її привела дружина. І це не було якесь обдумане рішення — спортивна гімнастика та й годі. Просто Ізольда хотіла, щоб Мірабелла росла здоровою дівчинкою, мала заняття і не вешталася на вулиці...
Лише згодом нарешті пощастило поспілкуватися і з нашою юною героїнею. Розмова відбулася у невеличкій кімнатці Мірабелли в затишній і дуже охайній квартирі родини Ахуну в одній із київських багатоповерхівок. Дівчинка прибула додому на вихідні з Кончі-Заспи, де тренується і мешкає більшість часу на олімпійській базі Держкомспорту України.
Замість дитсадка — до Палацу спорту
Мірабелла дуже приємна і цікава співрозмовниця, котра викликає неабияку симпатію. Вона м’яка, чарівна, щира і ще по-дитячому безпосередня. Однак відчувається, що дівчинка має власні погляди і готова їх обстоювати не лише на спортивній арені.
— Скажіть, серденько, чи одразу вам сподобалася спортивна гімнастика? Адже піти до залу була не ваша ініціатива...
— Мені було лише чотири, тож у заповненому галасливою дітлашнею залі почувалася весело і дуже приємно. Особливо мене зацікавив батут, над яким злітали високо вгору хлопчики та дівчатка.
— Перепрошую, а де це відбувалося?
— У Палаці спорту. Там тренувалася моя подружка. І часто розповідала, як цікаво на гімнастиці. Дитсадка я не відвідувала. Тому мама охоче зголосилася відвести мене до спортивної школи.
— І до чиїх рук ви потрапили? Чув, що вони турботливо підтримують вас досі.
— Галини Іванівни Шегімаги.
— Яка вона? Не дуже сувора?
— Зовсім ні. Як на мене, найдобріша від усіх. А головне, Галина Іванівна — чудовий тренер. Про це кажуть геть усі. Так прикро, що не знайшлося можливості моєму персональному тренерові поїхати до Патр. Галина Іванівна розписала нам з Ірою Яроцькою, як слід готуватися, що робити. Але ліпше, щоб вона була поряд. Тоді почуваєшся спокійніше, значно упевненіше.
— А коли ви здобули першу в житті перемогу?
— У шість років мала вже третій юнацький розряд і виступала на шкільних змаганнях у Палаці спорту. Тоді й перемогла. Хоча перед цим вигравала турніри із ЗФП. Отримала тоді грамоту і була безмежно щаслива і горда.
— А в якому класі ви навчаєтесь? Либонь, нелегко поєднувати навчання у школі із серйозним захопленням спортом?
— Сказати «легко» було б нечесно. Втім, стараюся бути сумлінною і працьовитою ученицею. Навчаюся у дев’ятому класі 79-ї спеціалізованої школи з поглибленим вивченням інформаційних технологій, що на вулиці Шота Руставелі. І мій класний керівник Анастасія Андріївна Павлюк, і директор Ганна Віталіївна Ломаковська з великим розумінням ставляться до моєї ситуації, завжди йдуть назустріч, допомагають. За що їм дуже вдячна.
— І коли блискучого майстра помітили наставники юніорської збірної України?
— Ну що ви, який там майстер! Уміла дещо, тому дали аванс і запросили. Сталося це 1999 року. А до того я протягом року тренувалася у Кончі-Заспі з різними тренерами. Галина Іванівна від’їжджала з Києва і попросила колег доглянути за мною. А тим, напевно, я сподобалася. І мене рекомендували до збірної.
Гімн вивчила, але, «дякувати» чиновникам, не заспівала...
— Які у вас найяскравіші спогади про минулий рік?
— Безперечно, чемпіонат Європи в Патрах. Після цього ми їздили до Москви на юнацькі ігри країн СНД, Балтії та регіонів Росії. Ми виграли командний турнір. А мені вдалося здобути ще й срібну медаль у стрибках і бронзову у вільних вправах.
... Перед виступом у Греції Мірабелла та її подруги по збірній вивчили слова Гімну України. Дівчинка вірила в перемогу і збиралася, стоячи на п’єдесталі, проспівати «Ще не вмерла...». Але чиновники забули касету з державною мелодією. А може, не вірили в перемоги наших дівчат? Коментарі, гадаю, зайві...
Та продовжимо нашу розмову з юною панянкою Ахуну.
— Ви стали переможницею європейської першості у вільних вправах. То це ваш найулюбленіший вид?
— Так.
— Але пригадаймо: перед тим, як потрапити до Греції, ви успішно виступили в рідному місті...
— Хіба можна забути блискучий турнір «Кубок Стелли Захарової» у Палаці спорту, де зібралися гімнасти і гімнастки з усього світу! Це був справжній гімнастичний карнавал — яскравий і радісний. Виграла наша команда, а я була перша у вільних вправах. Дуже хотіла б виступити і на другому такому турнірі, котрий відбудеться 5—6 квітня.
В Африці є все...
— Чим захоплюєтесь, окрім гімнастики?
— Усім потроху: люблю книжки почитати, біля комп’ютера посидіти. А влітку покататися на велосипеді, роликах, просто погуляти.
— Якими мовами володієте?
— Однаково українською та російською, з татом і мамою спілкуємося французькою, трохи знаю англійську.
— Ваш тато казав, що ви кілька разів відвідали Африку. І як там почувалися?
— Чудово. Наші родичі мешкають на березі Атлантичного океану. Але я тоді ще не вміла плавати. А хвилі там здоровенні, мов гори. Аж страшно. Природа казкова, тепло. Було дуже весело у великій родині, зустріла багато братиків та сестричок. Дядьки й тітки, а особливо бабуся і дідусь дуже мене люблять.
— А тепер ще й горді від ваших спортивних перемог...
— Авжеж.
— Тепер насмілюся поставити дещо делікатне запитання: чи не відчуваєте себе якоюсь незвичною? Може, навіть хтось вас ображає?
— Ніколи такого не було. Навпаки, мене поважають, прагнуть зі мною спілкуватися. Маю багато щирих друзів. Особливо в школі. Отже, все нормально.
— А про що мріє, коли не секрет, Мірабелла Ахуну?
— Про олімпійську медаль. Здорово, як що це буде золота. Ось тоді напевно зможу проспівати Гімн, текст якого вже й Верховна Рада затвердила...
