За свій вік Василь Візір викопав 460 колодязів
Коли іти-їхати берегом тихоплинного Хоролу вгору за течією від курортного Миргорода, то за кільканадцять кілометрів від міста річка вужем звивається між крутолобими, порослими віковічним лісом пагорбами. Ото там на узліссі і вмостилося давнє-предавнє село Попівка. Про його козацьке минуле свідчить і той факт, що старожили й понині, буває, кажуть: «Підемо в гості до кума на якусь там сьому чи тринадцяту сотню...». А голів вуличних комітетів інколи жартома величають не кожному школяреві відомим словом «сотник».
На мальовничій, названій Дібровою сільській околиці разом з дорослою дочкою Тетяною живуть-поживають хазяйновиті дідусь Василь Корнійович та бабуся Ганна Юхимівна Візіри. Їхня хата великими вікнами дивиться на прикритий бляшаним дашком колодязь з коловоротом та повним цебром води на цямрині.
Скажете, що в селі таких дворів багато. То правда. Але не уся. Бо не кожний з нинішніх господарів, тим паче молодих, вміє викопати і як слід облаштувати у дворі колодязь. А без води, самі знаєте... І доки з різних високих трибун тривають пустопорожні теревені про забезпечення сільських жителів якісною питною водою з крана, люди, хоч-не-хоч, користуються колодязями. І Попівка не є винятком. А дідусь Василь Візір — знаний у всій окрузі майстер з копання колодязів. Власне, інтерес до умільця нині не вельми поширеної, але такої потрібної селянам професії і привів на їхню садибу. Було це ще за теплої пори, і хазяїн причастив квартою холодної води. Не змовляючись, ми схилилися над колодязем. Звідти дихнуло свіжою прохолодою. Він жив!
— З цього колодязя усе й почалося, — ніби між іншим мовив Василь Корнійович.
А було так. Із строкової служби в далекому гарнізоні молодецького вигляду старшина Василь Візір повернувся саме в той час, коли Попівка, як і решта довколишніх сіл, піднімалася із залишених війною руїн та попелу. Колишні фронтовики та солдатські вдови будували нові хати, зводили корівники, свинарники, магазини, клуби, майстерні та все інше, щоб люди мали роботу і достойно жили. Узявся за кельму і Василь Візір. Невдовзі сільські будівельники назвали його своїм бригадиром. А що? Досвід батарейного старшини і тут пригодився. Прийшов час, бригадир одружився й заходився мурувати власну оселю. А будові, хай хоч і скромній селянській хаті, без води не обійтися. Хазяїн довго міряв кроками подвір’я та чухав потилицю. І за тільки йому помітним відтінком трав’яної зелені вибрав для колодязя місце під крислатою яблунею. Взявся за лопату. Швидко наповнював глиною чи піском цебро і смикав за вірьовку, тобто подавав знак тим, хто стояв зверху біля коловорота.
— Ранком спустився в колодязь, — згадує Василь Корнійович, — а дно мокре. Копнув трохи вбік, і під лопатою зашумувала каламуть. Вода, ніби жива істота, вирвалася на світ. Радий був, ніби відкопав не водоносну жилу, а якийсь дорогоцінний скарб...
Відтоді із свого колодязя роботящі господарі витягли багато води, а її не меншає. Якось у спекотний день нагодилася сусідка, скуштувала води та й каже: «Може б, Корнійовичу, викопав і мені криницю? — постояла в нерішучості й додала: — Як пам’ять про чоловіка, якого і досі чекаю з війни...»
Слово солдатської вдови, мабуть, торкнулося струн серця Василя Корнійовича. Мимоволі згадалося, що і його батько (до війни знаний у селі майстер на всі руки), гвардії рядовий Корній Самійлович Візір поліг у Корсунь-Шевченківському побоїщі й покоїться у братській могилі в селі Селище Черкаської області. То хай кожний думає, як велить совість, а Василь Візір вирішив, що викопаний ним колодязь на родинному дворищі буде своєрідним пам’ятником батькові — великому трудівникові й мужньому воїнові.
А люди йшли і йшли. Бо тільки у Попівку не повернулися з війни 672 воїни — це вже дає довідку сільський голова Володимир Федоренко. Всі хочуть, щоб у дворі була криниця, яку викопає Василь Візір. Від нього, так кажуть, вода найсмачніша.
— А скільки колодязів на особистому рахунку, — допитуємося? Дідусь прижмурив очі, гортав сторінки пам’яті.
— Нумо, Тетяно, — це вже Ганна Юхимівна велить дочці, — принеси сюди дідового зошита. Та хуткіше...
Той зошит з потьмянілими від часу аркушами здався нам схожим на унікальний трудовий літопис сільського копача колодязів. Як і належить колишньому армійському старшині, у нього все занотовано: коли, де і кому викопав чи ремонтував колодязь. Починаючи з 1949 року і до виходу на пенсію, Василь Корнійович тільки в колгоспі викопав їх 12. Вірте чи ні, а всього в зошиті 460 адрес і прізвищ, хто і понині п’є воду з Візірових колодязів. Найглибший, якщо точно — 28-метровий, він колись викопав у Рашівці Гадяцького району. А в сусідній Малій Герм’ячій, яка заховалася в лісовій гущавині, копача ледве не завалило в шахті пливуном. Бували й інші пригоди. Не було тільки такого, щоб Василь Корнійович не знайшов воду.
Хто сьогодні знає справжню ціну кухля джерельної води, той зрозуміє, скільки добра зробила односельцям ця людина.
Григорій ГРИНЬ, Леонард НІКОЛАЄНКО.
Полтавська область.
