Молдова — держава багатонаціональна. Про це можна дізнатися, навіть не виходячи з кишинівського готелю «Кодру». Невеличкий буклет містив перелік основних національних меншин: росіяни, українці, євреї, гагаузи... І хоча росіяни не мали б бути на першому місці ані за своєю чисельністю, ані за абеткою, виписаний у довідникові порядок добре ілюструє реальне, другорядне становище наших співвітчизників — найчисленнішої нацменшини Молдови. «Росіяни йдуть за течією, а ми — проти», — констатує голова Спілки українців Молдови «Заповіт» Михайло Крижанівський. «Якщо перед росіянами тут зелене світло, то нам кожен крок треба виборювати», — каже глава Жіночої громади українок Молдови Валентина Морару. Наших співвітчизників там понад 600 тисяч, з них тисяч 250 мешкають на лівому березі Дністра, на території невизнаної Придністровської Молдавської Республіки. Кореспондент «ГУ» побував на обох берегах.
Качка? Ні, «утка»!
З прадавніх часів проживають українці на міжріччі Дністра й Пруту, себто на півночі сучасної Молдови. Щоб переконатися в їхній повсюдній присутності в цьому мальовничому краї, досить проїхатися місцевими автошляхами. Захарівка, Григорівка, Федорівка... Щоправда, назви населених пунктів написано латиницею і вже на молдовський манер, а дублювання українською, як того вимагають від Молдови міжнародні стандарти, годі й шукати...
Дітки тамтешніх українців навчаються в місцевих сільських школах. «Йде заняття в першому класі. Діти вчать абетку, літеру «у». Вчителька вказує на малюнок і запитує: «Дети, что это?» Діти хором відповідають: «Качка!» «Нет, дети, это не качка, это — утка!» — каже вчителька...» — цей приклад як свідчення кричущого становища з освітою рідною мовою в місцях компактного проживання наших співвітчизників часто наводить керівник кафедри української філології Бєльцівського університету, професор Валерій Воробченко. Російська школа залишається традиційною в українських селах Молдови, українському мовному середовищі, натомість вивчення хоча б рідної мови й літератури є винятком. На всьому молдовському правобережжі Дністра (тобто території, що контролюється кишинівським урядом) немає жодної української школи. Валерій Воробченко не може стримати емоцій: «Ну, я б ще зрозумів, коли б відбувався процес молдаванізації або румунізації. Але коли проти всіх наукових і Божих законів дитину-українця примушують вчитися чужої мови, то це називається духовний геноцид!». Справді, державною мовою в Молдові є молдовська латиниця, російська має такий само статус, як і українська. Але майже 80 відсотків дітей-українців шкільного віку не мають змоги не те що навчатися рідною мовою, а й вивчати її як предмет. «У селі Голяни вирішили запровадити експеримент — навчання першокласників румунською мовою, — розповідає викладач університету Марина Кінецька. — Але ж дзвоник про кінець уроку прозвучить — діти переходять на рідну, українську. Побачили, що експеримент не виходить. Відмовилися. І перейшли на... російську. Не на українську! Кажуть, дітям буде важко. Та де ж ви чули, щоб дітям було важко навчатися рідною мовою?!»
Щоправда, свою мову самі місцеві українці називають «хохляцькою» — закономірний результат багаторічного викоренення почуття національної свідомості та гідності. Російське чорносотенство за часів Російської імперії, насильницька румунізація в 20—30-х роках минулого століття, згодом радянська русифікація... Освіту українською припинили тут ще в 50-х роках минулого століття. Отож нині мовне питання стоїть на першому місці для українців Молдови і є визначальним для їхнього майбутнього як етнічної групи. «Ми не пропонуємо закривати російські школи, але наполягаємо, щоб в українських селах діти вивчали рідну мову», — каже голова Громади українців Молдови Микола Олійник. «У Григорівці 70 відсотків мешканців українці, а директорка школи — росіянка. І затялася: не хоче українську мову в школі запроваджувати, — розповідає президент Товариства української культури в Молдові Олександр Майстренко. — Ще й російську громаду там створили. У Міносвіти кажуть: збирайте 12 підписів батьків, тоді в школі буде українська мова. Та ж якщо вони ту заяву напишуть, то директорка їхніх дітей просто замордує!..»
Формально все чудово. Молдовське законодавство гарантує нацменшинам право на збереження рідної мови, створення умов для її вивчення і розвитку. «Начебто всі «за». Збираються різні колегії, виходять укази президента, рішення уряду, укази міністра освіти... Є ж рішення: три години в місцях компактного проживання українців плюс одна година українознавства. Але ніхто не запроваджує, все це доводиться пробивати», — стверджує Валерій Воробченко. У Департаменті з міжетнічних відносин Молдови журналісту «ГУ» причини ситуації пояснювали так: керівництво на місцях не бажає запроваджувати навчання українською, каже, що немає бази, немає кадрів тощо... «Підручники є, фахівці є, і немов якась зла сила не дає їм можливості працювати», — не погоджується пан Воробченко. Для випускників його кафедри — вчителів-україністів — знайти роботу в Молдові проблематично.
Неугодний ліцей
У селі Ніхорень (тобто Нагоряни, 95—97 відсотків мешканців — українці) Бєльцівського повіту є Україно-румунський теоретичний ліцей ім. К. Поповича, експериментальний навчальний заклад. 360 дітей, оптимальний для нацменшини варіант: до 5 класу діти навчаються тут виключно українською. З 5-го частину предметів викладають румунською. У такий спосіб школярі й рідну мову вивчають, і добре опановують державну, а отже, зможуть повноцінно інтегруватися в молдовське суспільство. Успіхи незаперечні: 95 відсотків випускників вступають до вузів, Міносвіти рекомендувало поширити таку практику на всі місця компактного проживання українців.
Незважаючи на це, ліцей давно вже муляє око місцевим комуністам (а компартія має нині в правобережній Молдові всю повноту влади). І от у партійній газеті під характерною назвою «Искра» з’явилася стаття Ю. Іванова, секретаря парторганізації Нагорян. «Головним болем всього села став наш румунсько-український ліцей. Суть проблеми в тому, що мешканці села (переважно етнічні українці) не бажають, щоб їхні діти здобували освіту українською мовою, яка не знаходить свого подальшого розвитку в Молдові чи Росії, а у вузи України вступають одиниці... Ми не раз пропонували для пом’якшення ситуації запровадити в ліцеї класи викладання російською мовою. Однак нашу позицію завжди ігнорувало керівництво ліцею. До слова, досі нам не вдалося організувати в ліцеї комсомольську та піонерську організації», — скаржився партійний ватажок. Послідовники «передового вчення» давно бажають перетворити ліцей на російський. «Я ж його запрошувала, щоб прийшов з колективом познайомився, щоб обговорили все, — обурюється директор закладу Любов Гуль, молдаванка за національністю. — Як же вони вирішують питання про ліцей без нас?» Утім, викладачі визнають, що частину предметів у старших класах доведеться-таки викладати російською — просто немає українських підручників. «Іде урок хімії. Перед вчителькою підручник молдовською мовою, підручник — російською, а вона все це перекладає і викладає українською, — розповідає директор. — Оце єдина проблема. Звичайно, наші вчителі — великі подвижники, вони на все це спокійно реагують. Але ж на уроці втрачається багато часу... Та якщо навіть нам доведеться з деяких предметів перейти на викладання російською, ми зробимо це гладенько, потихеньку. Ліцей залишиться україно-румунським».
Під час проведеного в ліцеї опитування 57,5 відсотка його учнів заявили, що бажали б продовжувати навчання українською мовою, 24,6 — українською і молдовською, 17 відсотків — російською. Які аргументи можуть бути вагомішими?
Інтерес, який усупереч усьому
У Кишиневі є українська бібліотека, єдина на всю країну. Втім, лише третина фонду бібліотеки — це книжки українською мовою, здебільшого тут російська література. «Люди дуже цікавляться тим, що робилося й робиться в Україні, ми дуже гостро відчуваємо нестачу сучасної літератури, — каже директор бібліотеки Людмила Заїмова. — Я багато років їздила в Україну, жебрачила там, випрошувала книжки. Але років з чотири вже не їжджу, отож що нам привезуть, подарують — те й маємо». Більш як половина відвідувачів — українці за національністю, хоча й це не показник інтересу до бібліотеки. Якось прийшов батько-молдаванин, попросив абонемент своєї доньки і власноруч на ньому написав: «Выдавать книги только на украинском языке».
Бібліотека передплачує кілька періодичних українських видань, серед них і «Голос України». Який, стверджує Людмила Заїмова, має серед читачів великий попит. Хоча, зізнається вона, передплачувати українську періодику — задоволення дуже дороге, майже недоступне.
Усупереч усьому, інтерес до українства в Молдові, навіть у зрусифікованому Кишиневі, значний. У столиці проживає майже сто тисяч українців, у п’яти школах вивчають українську як предмет. «Ми розпочинали вивчення мови факультативно, — розповідає директор школи №8 Станіслав Брижатюк. — І одразу відчули великий інтерес. Тепер з 20 класів українську вивчають у 13». Школа називається україно-російською й носить ім’я Тараса Шевченка. І діти, й вчителі «шевченківської» школи мріють подружитися з українськими колегами.
Як ставляться батьки до того, що їхні діти вивчають у школі українську мову? «По-різному, — відповідає завуч Кишинівського російсько-українського ліцею ім. Нечуя-Левицького Людмила Рокицька. — Коли діти приходять до першого класу, то — з обережністю. І, мабуть, ми виховуємо не так дітей, як батьків. Пояснюємо, для чого це потрібно: що ми українці, маємо знати свою рідну мову та звідки ми і хто ми. А діти — у них ставлення до української мови, як і до будь-якого предмета, насамперед залежить від вчителя. У нашій школі з цим все гаразд. Діти бачать успіх у вивченні української й тому в них є бажання вчитися далі».
(Далі буде).
