Валерій Пустовойтенко, голова Комітету ВР з питань будівництва, транспорту і зв’язку, лідер Народно-демократичної партії. Народився 23 лютого 1947 року. У 1997—1999 роках обіймав посаду Прем’єр-міністра України. Одружений. Має двох синів і внука.
— Валерію Павловичу, у вас вагомий послужний список...
— Я колись з трибуни Верховної Ради сказав, що ніколи не гнався за посадою. Перед тим, як стати головою міської ради, працював майстром, виконробом, старшим виконробом, головним інженером управління тресту, керівником тресту, головою райвиконкому, заступником голови міськвиконкому. Тому я досконало знаю систему роботи. Знаю, з чим звертаються люди до влади.
— Уряд, який ви очолювали, чи не найбільше піддавався критиці з боку ЗМІ. Водночас ви найдовше перебували на посаді керівника уряду. Як ви пояснили б цей феномен.
— Не сказав би, що уряд, який я очолював, піддавався найбільше критиці з боку засобів масової інформації. Я прийшов на цю посаду після Лазаренка і потрібно було виправити ситуацію: економіка падала, збільшилася заборгованість у заробітній платі. А те, що Верховна Рада п`ять разів пробувала мене відправити у відставку, але так і не відправила... Я вдячний депутатам за те, що вони весь час стимулювали уряд, щоб він думав про майбутнє.
— А проведення навчань з цивільної оборони в Переяславі-Хмельницькому було спонтанним рішенням?
— Закон є закон і його повинні виконувати. Ми маємо всіх людей навчити цього. Можливо, якби ситуація повторилася сьогодні, то я і не робив би цього. Але тоді не сплачувалися податки до державного та місцевих бюджетів, не поверталися кредити, взяті під гарантії уряду. Їх потрібно було гасити за рахунок бюджету. А це означало, що ми забираємо гроші в учителів, медиків, працівників культури та інших.
Окрім того, ми вжили заходів стосовно погашення заборгованості у пенсіях і заробітній платі. Зокрема, підготували рішення про додаткові надходження до Пенсійного фонду за рахунок відрахувань від реалізації ювелірних виробів, автомобілів і валютних операцій і отримали наприкінці року майже 5 мільярдів гривень. За рахунок цього протягом 1998—2000 років і вдалося погасити заборгованість з пенсій. Щоправда, лаври дісталися іншому.
— Можливо, ваша проблема полягала в тому, що інші прем’єри — і до вас, і після — уміли себе, як кажуть, «продати»...
— «Продавали»... Не самі прем’єри, а люди, які їх оточували... Комусь це було вигідно... Але все, що робив уряд з погашення заборгованості у заробітній платі у бюджетній сфері, пенсіях, — це було завдання Президента України. І я вважаю, що це передусім його заслуга, а вже потім — того уряду, який я очолював. Про це сьогодні не говорять, бо, я вже казав, лаври дісталися іншому.
— Я звернув увагу на те, що ви наголосили: уряд реалізовував програму Президента України і підкреслили його заслугу в розв’язанні проблеми заборгованостей. Тобто можна стверджувати: ви — гравець командний.
— Так, я гравець командний. А інакше й не може бути. У нас є Конституція, відповідно до якої глава держави звертається щорічно з посланнями. А уряд на цій основі готує програму соціально-економічного розвитку.
— Валерію Павловичу, ви дуже багато років пропрацювали з Президентом України Леонідом Кучмою. Ви можете назвати себе його другом?
— Запитання, що таке друг — філософське. Я завжди ставився, ставлюся і ставитимуся до Леоніда Даниловича з повагою. Адже Президент мусить робити все, щоб у державі була злагода. Однак досягти цього дуже непросто. А дехто на цьому грає. Бо найпростіше заробити політичний капітал за рахунок критики глави держави. Але ми повинні навчитися поважати свою Конституцію, свій народ, свого Президента.
— А тепер давайте поговоримо про вашого попередника. Чим все-таки закінчилася історія із «знаменитим» зошитом Павла Лазаренка?
— Відбулося дуже багато судових засідань. Лазаренко на суд не з’явився. Справу розглядали за дорученням. Я сказав: у суд піду тільки тоді, коли прийде Лазаренко, якщо він повернеться. Коли він повернеться — не знаю, але справа нині закрита.
— З вашої точки зору, чому так сталося, що з Дніпропетровська вийшли такі різні люди?
— Двох однакових людей не буває. «У кожного своя доля», свої погляди на життя. Думаю, що безвідповідальність, боротьба за владу породили це явище. Повинен бути контроль з боку держави за діяльністю окремих посадових осіб, громадський контроль врешті-решт. На жаль, тоді такого не було і в Лазаренка були розв’язані руки: він став достатньо впливовою людиною. І в матеріальному, і в політичному плані. А після посунув Євгена Марчука і очолив уряд. А чим це закінчилося — усі знають. Отож недаремно кажуть: скільки вірьовку не плети, а результат буде один і той же. До речі, він же тоді так і не здав мандат народного депутата після призначення його на посаду керівника уряду, хоча й пообіцяв з трибуни, що зробить це. З ним загравали, підтримували.
— А він вам ніколи не погрожував?
— Він ніколи не пробував вести війну зі мною.
— Ви розповідаєте про нього як про нецікаву людину.
— У принципі у нього була хватка. Якби він свої здібності поставив на службу народу, державі, то користі міг принести чимало.
— А ви ображаєтеся на критику?
— Якщо чесно, то ображаюсь. Але коли мене критикують, то я уважно вислуховую і роблю відповідні висновки.
— Пам’ятається, коли вас затверджували на посаді Прем’єр-міністра, Леонід Кравчук сказав, що ви не вмієте довго ображатися, хоча він і звільнив вас з посади міністра Кабінету Міністрів.
— У нас тоді була розмова з Леонідом Макаровичем, щира, нормальна. Мені сподобалася. А потім несподівано мене звільнили з посади. Я згодом запитав: «Чому?». А він відповів: «То була помилка». А так це чи ні — не знаю. Може, це мені пішло на користь: життя є життя і до таких випадків треба ставитися по-філософськи. Я не вибачаю тільки підлості. А життя — надто багатогранне, щоб реагувати на чиїсь промахи.
— У вас є своє кредо?
— Треба передусім бути уважним до людей. Не відштовхувати від себе ніколи нікого.
— А зі своїм попередником на посаді голови НДП Анатолієм Матвієнком контактуєте?
— Так, ми спілкуємося. Я запрошував його на VІІІ з’їзд партії. Але він до нас практично не ходить. Може, й правильно робить. Але, як кажуть, Бог йому суддя за той крок. Я ставлюся до нього з повагою. І взагалі, гадаю, що всім, хто тоді покинув НДП, треба було залишитися в партії. Я інколи їм кажу: повертайтеся, двері для вас — відчинені.
— Знаю, що захоплювалися футболом. А крім нього, у вас є інші захоплення: кіно, театр, наприклад?
— У театр, звичайно, ходжу. Практично бував на всіх спектаклях провідних гастрольних колективів, які приїжджали до Києва. Востаннє був на «Путанах» у постановці Віктюка. Досить часто буваю у філармонії, бо її керівник Петро Остапенко водночас очолює культурний центр нашої Народно-демократичної партії «Україна духовна». Ми там проводимо концерти.
— Валерію Павловичу, а на родину часу вистачає?
— Я намагаюся обов’язково їздити на свою малу батьківщину. До речі, жіноча організація «Дія», яка входить до складу нашої партії, проводить там фестиваль «Золотий лелека». У Коблевому. А я виріс поряд — у селі Адамівка Березанського району на Миколаївщині. Там пройшло декілька дитячих фестивалів. Торік зібрали у фіналі фестивалю в Коблевому 850 дітей. Окрім того, їжджу туди на могилу. До мами своєї. Десь два рази на рік, коли в мене випадає така можливість. Так що я не забуваю...
— Маю на увазі і вашу сім’ю...
— У нас досить дружня гарна сім’я. У мене два сини. Одружені. І є вже внук від старшого сина.
— Теж Валерій?
— Ні, назвали інакше, але це право дітей.
— Любите готувати чи не дуже?
— Люблю. І умію готувати практично все. І, думаю, що непогано.
— А яку страву любите готувати найбільше?
— Різну. Можу приготувати практично все: що рибу, що м’ясо.
— А хто вас учив?
— Життя навчило.
Розмову вів Володимир КОРОЛЮК.
