Юрій КОСТЕНКО: «Політична система України має дві головні вади: влада не є публічною та політично не персоніфікована»

Питання політичної реформи тривалий час обговорюється українським політикумом, однак здебільшого — в теоретичній площині. Проте розгляд одного з ключових законопроектів — про вибори до Верховної Ради — на думку деяких політиків, став сигналом, що реформу парламент може розпочати і без її офіційного оголошення. До таких політиків належить народний депутат України, перший заступник голови фракції «Наша Україна», лідер Української народної партії Юрій КОСТЕНКО.

— Юрію Івановичу, про політичну реформу політичний бомонд говорить багато і з ентузіазмом, але переважно у висловах, які, як кажуть, для пересічної людини мало що означають. Якщо запитання поставити просто: що, на вашу думку, має отримати суспільство в результаті політичної реформи?

— Саме з цього — що ми хочемо отримати «на виході» — й потрібно починати обговорення будь-якої проблеми. Мета політичної реформи —примусити владу більше працювати на інтереси громадянина, а не на власні. До речі, тут Україна є блискучим негативним прикладом.

Фактично реформа політичної системи в Україні розпочалася ухваленням Акта про незалежність і продовжилася в Конституції. Нині мусимо констатувати, що країна зіткнулася з низкою проблем, які вимагають врегулювання.

На моє переконання, українська влада має дві головні вади: по-перше, вона не є політично персоніфікована; по-друге, вона перестала бути публічною. Тобто суспільство 12 років не знало й не знає, яка політична сила несе відповідальність за ті «здобутки», які ми маємо, бо влада в Україні ніколи не була уособлена у правлячій політичній силі, тобто у партії чи блоці, що мали б більшість у парламенті, сформований цією більшістю уряд та владу на місцях. Такий стан справ породжує політичну безвідповідальність і партій, і осіб, що обіймають ключові посади в державі.

Непублічність української влади полягає в тому, що і уряд, і держадміністрації формуються абсолютно незалежно від результатів виборів — кулуарно. І український громадянин, який згідно з Конституцією має право обирати владу, не має на цей процес жодного впливу. Яскравий приклад — призначення в західних областях на посади керівників облдержадміністрацій представників політичних сил — аутсайдерів виборів-2002. Окрім того, місцеві адміністрації не підзвітні ні мешканцям області чи району, якими вони фактично керують, ні парламенту, ні уряду. Наслідок непублічності — підзвітність не суспільству, а особам, які призначають на високі пости.

— Виходячи з цього, які головні кроки мала б передбачати політична реформа?

— Політична відповідальність можлива лише за умови проведення виборів народних депутатів на пропорційній основі. Тільки політична належність депутата може дати виборцю чіткі роз’яснення, хто при владі і з кого питати за стан справ.

Для того, щоб політична сила, яку народ обрав, могла реалізувати свою програму, їй треба дати можливість формувати вертикаль виконавчої влади — від Кабінету Міністрів до влади на місцях. І ця вертикаль має починатися не в адміністрації Президента, а в Кабінеті Міністрів. До речі, це питання можна вирішити не через Конституцію, а через закон про Кабінет Міністрів.

Отже, ухваливши закон про вибори на пропорційній основі, треба внести мінімальні зміни до чинної Конституції, які стосуються формування більшістю уряду, а також провести радикальну реформу місцевих органів влади з посиленням функцій органів місцевого самоврядування. Так, це складна робота, бо вона тягне зміни в адміністративно-територіальному устрої. Тому я йшов би шляхом наближення до поставленої мети крок за кроком. Це допомогло б краще організувати владу в 2004 році, коли буде обрано нового президента.

— Чи реальним є прийняття закону про вибори народних депутатів на пропорційній основі?

— Зрозуміло, що боротьба точиться серйозна, бо саме завдяки «політично незалежним» мажоритарникам було сформовано так звану адміністративну більшість, і чинна влада не зацікавлена руйнувати цю кланово-олігархічну модель.

Однак я думаю, що у парламенті є критична маса депутатів, готових ухвалити закон про вибори на пропорційній основі. Адже 20 лютого ми відхилили законопроект Степана Гавриша, який маскував мажоритарну систему. А от законопроект, який передбачає проведення виборів в Україні на партійній основі, відправили на повторне перше читання.

— Як ви розцінюєте програму уряду? Чи має вона шанси бути ухваленою?

— Це питання не економічне, а політичне. А про шанси програми бути ухваленою потрібно запитувати більшість, яка цей уряд формувала.

Однак я хотів би акцентувати увагу на іншому. Дивіться: уряд працює 100 днів, а його програму ще навіть не розглядали. Постає також запитання: в який спосіб на її ухвалення може вплинути громадянин? Адже він свою точку зору може висловити лише під час виборів, а в березні 2002 року він уже сказав своє слово.

Щоб все поставити з голови на ноги, потрібно міняти практику «ставити воза попереду коня». Не уряд повинен вносити програму, а більшість має формуватися (і формувати уряд) для виконання тієї програми, яку підтримав виборець. Фактично народ формує програму, тобто голосуванням дає добро на реалізацію однієї з тих, з якими до нього на виборах звертаються партії чи політичні блоки.

Розпочати роботу в такий спосіб українська влада могла після виборів 2002 року — якби блоку-лідеру «Наша Україна» було доручено формування більшості, і ця більшість для виконання узгодженої програми сформувала коаліційний уряд. Однак, як ви знаєте, «Нашу Україну» брутально було усунуто в опозицію.

— Ще під час парламентських виборів ви прогнозували, що блок «За єдину Україну!» розпадеться, оскільки не має спільного кандидата на президентські вибори — на відміну від «Нашої України», яка, за вашими словами, створювалася з прицілом не лише на парламентські, а й на президентські вибори. Прогноз здійснився — блок «За єдину Україну!» розпався, «Наша Україна» — ні. Чи вдасться, на вашу думку, владі все-таки знайти свою кандидатуру?

— Нині в Україні є принаймні декілька визнаних народом неформальних лідерів, які тією чи іншою мірою можуть претендувати на президентський пост у 2004 році: Ющенко, Симоненко, Тимошенко і Мороз. Влада поки що такого лідера не має і навряд чи до 2004 року він з’явиться. Тому я припускаю, що ставку Банкова зробить на абсолютно нову і несподівану кандидатуру. Однак я переконаний, що якщо демократичні сили сформують єдину коаліцію і висунуть єдиного кандидата на виборах-2004, перемога буде забезпечена, хоч би до яких сценаріїв та кандидатур вдавалася влада.

— Чи монолітною є сама «Наша Україна»? У пресі, особливо після з’їзду, на якому партія отримала нову назву —Українська народна партія — почали з’являтися міркування щодо її можливої «самостійної гри»...

— Міркуючи, бажано спиратися на факти. А вони такі. Наша партія виступила з ініціативою консолідації національно-демократичних сил ще на початку 2000 року, коли з ініціативи тоді ще УНР була створена «Українська правиця». Це об’єднання, до якого увійшло майже 50 політичних партій та громадських організацій, стало прообразом «Нашої України», яка також не обмежилася об’єднанням кількох партій, що пропонували деякі політики. Загальновідомий факт, що «Наша Україна» не планувала припиняти своє існування після парламентських виборів — ми уже в 2001 році знали, що висуватимемо Ющенка в президенти. Ми досягли результату на виборах-2002, Ющенко лишається найреальнішим кандидатом на посаду президента — скажіть, які можуть бути логічні підстави для зміни позиції будь-якої з партій—учасниць блоку?

Так, ми кажемо про зміцнення нашої партійної структури. Але чи буде сильним блок, до якого входять слабкі партії? Скажу більше: Українська народна партія вже розпочала підготовку до президентської кампанії — ми формуємо ту основу, на якій відбуватиметься безпосередній контакт із виборцем — внизу, на рівні району, села, селища. Це та чорнова робота, яку з Києва не видно. Але якщо ми ставимо за мету вперше в історії України привести на посаду президента кандидата від демократичних сил Віктора Ющенка, то повинні готуватися долати інформаційну блокаду, боротися з «чорним PR-ом» та забезпечити тотальний контроль за проведенням виборів. І якщо хтось зможе розраховувати на адміністративний ресурс, то Віктор Ющенко — лише на сили партій, які ввійдуть до коаліції.

— Під час з’їзду, тоді ще УНР, в січні цього року ви казали про неминуче укрупнення політичних партій в Україні, і реакція на цю тезу (зокрема, лідера ДемПУ) була не досить позитивною —як на намір «перетягнути» до себе членів інших партій...

— Українські політичні сили пройдуть такий само шлях, як і в Німеччині чи Великій Британії, де за десятки років демократичного розвитку «викристалізувалися» дві—три партії, від яких залежить державна політика. В Україні цей процес уже розпочався. Про це свідчить той факт, що із понад сотні зареєстрованих політичних партій лише незначна частина має представництво в парламенті, достатнє для самостійного формування фракцій.

У підсумку процес укрупнення політичних сил — чи то через об’єднання, чи то через конкуренцію, в результаті якої «виживатиме» найсильніший — призведе до формування політичної сили, яка об’єднає правоцентристський електорат.

— Однак спроба об’єднатися з НРУ поки що не завершилася успіхом. Чи можна, зважаючи на це, реально вести мову про об’єднання у більш широкому форматі?

— Спроби, які були зроблені на правому краї за останні два роки, я не розглядаю як «остаточний результат», а вважаю їх етапами конструктивної роботи. До того ж ця робота вже має свої позитивні наслідки. Скажімо, ті самі Рухи за три роки пройшли шлях від взаємопоборювання до роботи в єдиній команді — у блоці «Наша Україна». Об’єднання в цьому блоці правоцентристських партій уже призвело до перемоги на парламентських виборах-2002. Нині ми йдемо разом на президентські вибори з єдиним кандидатом. Погодьтеся, на виборах важливіше об’єднати електорат, а не партійні офіси.

Так, з НРУ ми поки що не змогли дійти згоди щодо механізму юридичного об’єднання. Однак це, по-перше, не означає, що ми змінюємо свої стосунки всередині блоку, а, по-друге, давайте не забувати і про об’єктивні причини: закон про політичні партії не передбачає, а, отже, не регламентує процедури об’єднання двох партій в одну.

Проте процес об’єднання все-таки пішов. Про це можна говорити після кількох проведених спільних обласних конференцій з колишніми організаціями ДемПУ та активізацію стосунків з УРП «Собор».

Стосовно об’єднання в більш широкому форматі, то, нагадаю, наша партія була серед ініціаторів формування коаліції, яка об’єднала б правоцентристський електорат. Поступово ця коаліція може трансформуватися в єдину партію. Одразу після виборів-2002 ми пропонували і механізм —найдемократичніший, з нашої точки зору — знизу, від районних конференцій. Навесні минулого року цей процес можна було розпочинати. Але тепер, коли розгортається робота до президентських виборів і вимагає від партій підготовки десятків тисяч членів виборчих комісій, спостерігачів, агітаторів, починати складний і тривалий процес об’єднання партій може лише той, хто хоче нейтралізувати потенціал команди Ющенка на виборах-2004.

— Якою ви бачите конфігурацію коаліції, яка підтримає Віктора Ющенка як кандидата на посаду президента?

— Набагато ширшою, ніж блок «Наша Україна». Ми маємо виставити єдиного кандидата від демократичних сил — від правоцентристів до лівоцентристів.

— Це означає, що до коаліції мають увійти і блок Тимошенко, і партія Мороза?

— Так. І над зближенням позицій блоків «Наша Україна» та Юлії Тимошенко для висунення єдиного кандидата Українська народна партія почала працювати з УРП «Собор» наприкінці січня, коли я та Анатолій Матвієнко підписали спільне звернення до національно-демократичних партій. Окрім того, УНП залучає до підтримки Віктора Ющенка й інші сили, які не входять у блок «Наша Україна». Як ви знаєте, до нашої партії приєдналися 12 колишніх обласних організації ДемПУ.

— Що буде основною проблемою під час формування такої коаліції?

— Погодження програми економічних та політичних реформ, яку оголосити потрібно перед, а реалізувати після президентських виборів у разі перемоги нашого кандидата. Коаліція має чітко знати, що вона робитиме, коли отримає перемогу. Я наполягаю на тому, що об’єднуватися потрібно не під окремі акції протесту, а на основі спільної програми дій.

Взяла інтерв`ю Марина ІВАНЕНКО.