У селі всі на виду. Тож коли більше місяця на подвір’ї пенсіонерів К-ків із Новоукраїнки, що в Млинівському районі, не було ніякого руху, сільський голова Петро Боровець зателефонував до начальника Млинівського РВ УМВСУ в Рівненській області майора міліції Валерія Романчука.
Ударив на сполох голова
Уже згодом сільський голова розповідав, що в міліцію не звернувся раніше тільки тому, що односельчанин Михайло К-к збирався в лікарню (чоловік був інвалідом третьої групи).
— Але після того, як я обдзвонив усі лікарні, мене охопила тривога, — розповідає Петро Боровець.
Як з’ясувалося згодом, бити на сполох сільський голова мав всі підстави: коли в садибу навідалися ще й працівники міліції, усіх здивувало, що впродовж цього часу ніхто не випускав курей із хлівчика. Невже господарі не попросили когось із сусідів наглянути за ними?
— Ну, хто, здавалося б, як не син, має знати, де батьки, — розповідає начальник Млинівського райвідділу міліції Валерій Романчук. — Тому ми вирішили побувати в селі Брищах, де він був у приймаках. Але той із співмешканкою Наталею вже нагледів собі хатину в селі Малинівці сусіднього Гощанського району. Не розкриватиму зараз секретів слідства, але ми вже володіли фактами, які давали підстави підозрювати Володимира у причетності до зникнення батьків.
Поясню, що в селі про сина К-ків Володимира невисокої думки. Він нечистий на руку (свого часу, працюючи на фермі, крав звідти все, що міг, за що й мав судимості), неспокійної вдачі (часто був зачинателем бійок). Та й батьків не шанував. Щойно загляне в чарку (а робив він це часто), проявляється його буйний характер. Бувало, що й батьки під гарячу руку йому потрапляли. Не раз стареньких рятувала міліція, забираючи невдячного сина. Але вже через кілька годин батьки приїжджали у райвідділ і благали міліціонерів звільнити сина-хулігана. Таке воно, батьківське серце, що не може тримати зла й образ...
Сварка
— Подружжя Ольга і Михайло К-ки в нашому селі ніколи ні з ким не конфліктували, — розповідає сільський голова Петро Боровець. — Зрештою, не мали для цього часу, бо, як і всі селяни, були заклопотані роботою. Навпаки, їм усі співчували, що їх єдиний син непутящий. У свої сорок чотири роки він уже встиг побувати у в’язниці, розлучитись із дружиною, продати хату, яку йому залишили батьки, і витратити гроші.
Володимир пристав у прийми до вдови Наталі з чотирма дітьми в сусідньому селі Брищах. Тож проблема із житлом та грішми в нього стояла надто гостро. А ще скандальний характер, так би мовити, додавав проблем: свекруха Наталі (мати її покійного чоловіка) саме з цієї причини не хотіла бачити у своїй домівці Володимира. Тому той подався до батьків у Новоукраїнку з вимогою: він та сім’я співмешканки переїжджають до них на постійне місце проживання. А ще син вимагав від батьків паїв, бо, як казав, хотів господарювати на землі.
Знаючи скандальну вдачу сина, батьки відмовилися прийняти його у своїй домівці — надто свіжі були спогади про побої. Та й щодо бажання господарювати мали великі сумніви. Отож не одержав він і документів на землю. Того дня в домівці К-ків розгорілася велика сварка. Володимир, який на цей час уже був на обліку в психіатра та нарколога, проявив себе не з кращого боку. А ще затаїв образу на батьків.
— Михайло К-к, з яким я часто розмовляв, повідав мені, що хоче добитися для сина групи інвалідності: мовляв, він ніде не працює, то хоч пенсію отримуватиме, — згадує сільський голова. Знову не тримає кривди батьківське серце на своє дитя нерозумне...
Ніч помсти
Село Брищі, де жив Володимир із співмешканкою, та Новоукраїнку розділяють лише кілька кілометрів. Тож нічого дивного в тому, що коли Володимир з Наталією та її дитиною виїхав у лісок, який розділяє села, нарізати березових віників, то зустрів там свого батька. Погомоніли, син запросив батька до себе в гості. Якби знав старенький, чим закінчаться для нього ці гостини, навряд чи зголосився б поїхати у Брищі...
За частуванням Володимир мстиво нагадав батьку, що той не віддав йому пай, не пустив його до себе жити. Знову сталася сварка. Кремезний Володимир накинув батькові на шию удавку, а коли той перестав дихати, завіз тіло за півтора кілометра до занедбаного старого глибокого колодязя і кинув туди, перед цим перерізавши вже неживому батьку горло.
— Після першого вбивства злочинець із співмешканкою їдуть підводою в Новоукраїнку, — розповідає Валерій Романчук. — На стук сину відчинила мати. Її спіткала та сама доля: удавка вкоротила жінці віку. Син-убивця поклав тіло матері на воза і хотів завезти до того ж таки колодязя, де знайшов останній спочинок його батько. Але втомлений кінь почав падати на ноги. Тоді злочинець із співмешканкою, яка була за «асистентку», спробували спалити тіло на покинутій фермі. Але нічого не вийшло. Врешті-решт вони закопали тіло в лісі.
— Коли ми приїхали заарештовувати Володимира у Малинівку, він зрозумів, що викритий. А тому зізнався: «Ще година, і ви мене не знайшли б». Під час слідчого експерименту, коли працівники міліції витягували з колодязя тіло пана Михайла, ні краплі каяття не побачили на обличчі Володимира. Навпаки, злочинець примовляв: «Уже й паю йому не треба, уже й у міліцію не бігатиме»...
... Весна вступає у свої права. Але пробудження природи не побачить ні Михайло К-к, якого поховали односельчани на сільському цвинтарі і за яким плакали онуки від першого шлюбу Володимира, ні пані Ольга, яку, щойно розмерзнеться грунт, визволять із земляного лісового полону і поховають біля чоловіка. Не переминатимуть за селянською звичкою їх руки землі. За весняними перипетіями з вузького вікна в’язниці спостерігатиме їхній син і убивця Володимир... У Новоукраїнці подейкують, що було б справедливо, аби спадок подружжя К-ків дістався їхнім онукам. Може, хоч за могилками доглядатимуть.
Рівненська область.
