Нещодавно Дніпропетровський історичний музей показав давній ритуальний камінь, знайдений у степу, коли копали яму для силосу. Хвала простим людям, вони передали його музею. І що ж?
Камінь, якому просвіщенний світ не зможе скласти ціни, стоїть у дворі, просто неба, руйнується дощем і морозом. Чому так? Бо немає Яворницького, нікому нагримати на можновладців, вказавши на те, що ось — відкрилася цілому світові одна з найдревніших сторінок історії людства, можливо, одна з найдревніших церков, можливо, ровесниця пірамід, і... Отакі ми. Наче не знаємо того, що потрібно реліквію, яку маємо честь берегти, пропагувати людям, де вони не прижилися б, на яких горах чи континентах... Де альбоми цих рідкісних історичних експонатів? Де монографії вчених? Де хоча б посильне розуміння того, який насправді древній народ, що прижився колись, у сиву давнину, коло прісної води Дніпра і його криці — порогів. Уже були розвинені настільки, що в камінь вкладали своє розуміння вищого начала, Бога. Так, зникали і боги. Руйнувалося, здавалося б, вічне каміння. Та постійно зоставалося те, що нетлінне, — внутрішнє життя з усім своїм карбом, властивим тільки цьому народу.
Останнім часом нас повчають усі, кому не ліньки.
Нам читають історію. Нас вчать говорити. Навчають, як думати... Що ж із цього всього буде? А нічого. Думаю, майбутні селяни навіть не натраплять на камінь, копаючи яму для силосу...
Так, моя приятелька, поет, повернувшися з-за океану, сказала — скоро їм і тарілки не потрібно буде!
Ваганці, миски, полумиски. Тарелі й тарілки... все зникне? Люди, всі хочуть отакого світу? Думаю, ні.
Один ритуальний камінь пішов до Дніпропетровська, щоб привернути до себе увагу. А древні степові балки? Непорушені. В цілині, з первісною рослинністю, яка скресає після талих вод, швидко цвіте й плодоносить, — закладає зерно невмирущості. Кого тільки не бачили ці колишні річища! І іранців. І еллінів... Та вижили тут і живуть понині тільки руси!
Дніпропетровську потрібен центральний історичний музей із статусом і можливостями всеукраїнського. Жодне наше місто не заслужило цього так, як він.
Звичайно, думаючи про Київ, згадую «Радость искусству» М. Реріха. Мабуть, ніхто так глибоко не заглядав в історію цієї землі, як він, Реріх. Пригадується Рєпін з його малярською закоханістю в Україну. Згадується професор Ростовцев з голодного й холодного Петрограда. Він аналізував перетворення нашого півдня. Але найбільшу повагу викликає Дмитро Іванович Яворницький. Який важкий і невдячний час дістався цьому академіку! Хіба тільки козаччину затопив Дніпрогес? Усе це потрібно було пережити. І рятувати хоч те, що можна було врятувати.
Справжній історичний музей в рідному місті цього неустрашимого і невтомного українця,Д. Яворницького, буде гарним, живим каменем у його учту.
