Розмовник-размолвник

Ось лист професора Олексія Черниша з Одеси. Пан Черниш пише що наші чиновники надто старанні, тому політика єдиної мови на ділі повсюдно обертається казусами, незручностями й порушенням конституційних прав меншин. Все справді так, наша держава вміє знущатися з своїх громадян всіх національностей. Далі — цитата: «Язык, на котором с нами разговаривает власть, содержит такие малопонятные слова, как спонука, послух, спалахнути, зневіра, клітинка и другие...» Пане Черниш, Ви надто добре оцінюєте нашу «власть», вона не знає таких гарних слів. Втім, як вони Вам здаються поганими, уживати їх надалі не будемо. Цитуємо далі: «Ну, и главная выдумка чиновников заключается в том, чтобы выпускать школьные учебники в основном на украинском языке — тогда физика и химия с математикой станут украинскими, а страна, хочет—не хочет, все-таки заговорит по-украински. И если уважать всех, а не только большую часть населения, надо предоставить всем свободу в выборе языка. Строить национальную культуру на нескольких корнях легче, чем на одном. У русского языка есть многовековые наработки. Это мост в мировую культуру и науку — к Драйзеру, Мопассану, Эйнштейну и многим другим, к которым украинского моста пока нет».

Ну як же «нєт»: Драйзера (цього американського Нечуя-Левицького) ми перекладали, і Мопассана сім томів, і Пруста сім (а це крутіше Мопассана). Щодо науки, то двотомна «Енциклопедія кібернетики» вийшла у нас ще 30 літ тому. Отже, мости (т у д и) у нас є. У нас, на жаль, нема мостів між культурами всередині України. Дискусія про двомовність (і Ваш лист) саме про це й свідчить: нема мостів! А вони потрібні. Бо, як Ви пишете, «велику Україну повинні будувати усі громадяни, а не тільки ті, хто раніше вивчив українську мову». Спасибі, справедлива думка. Ми до неї ще повернемось.

А це лист професора Леоніда Тимченка з Академії Державної податкової служби України. Він пише: 90,4 відсотка ВНП України виробляються у російськомовних областях, отже, «майже 100 відсотків ВНП нашої держави виробляється російськовними громадянами. Тобто, на їхні гроші існує і розвивається держава Україна, однак вони позбавлені права використовувати свою рідну мову в усіх сферах суспільного життя. Дивно: люди платять гроші (податки), а замовляти музику не можуть. Чи справедливе таке становище? Ні. Чи відповідає воно положенням Конституції України, зокрема 8-ї статті? Ні».

Без жодної іронії: браво, пане професоре. Ще ніхто не ставив такого точного діагнозу статусові української мови і культури в українській державі. Ця мова й культура у нас навіть не в «тіньовому секторі», а серед тих бідняків, на яких держава не може заробити ні копійки податків, а тому робить вигляд, ніби їх нема. Справді, їх же (за Вашими даними) лиш 9,6 відсотка. Господи, навіщо ж будувати таку державу і чим тут хвалитися?!

Майже 100 відсотків ВНП — звучить гордо. Та цифри лукава річ: майже 70 відсотків громадян, за переписом, назвали українську мову рідною, а розмовляти нею не хочуть, бояться, соромляться. От вам і цифри. Ніколай Селютін з Біликів Кобеляцького району на Полтавщині пише: «Вы говорите, что с утра до вечера на радио и телевидении только русский язык. А ведь это неправда. Наоборот все!» Знову цифри: за даними, що звучали на недавніх парламентських слуханнях, в Україні частка україномовних газет — 20 відсотків, журналів — 12, телеканалів — 18. На Луганщині україномовний телерадіоефір — це 14 годин на добу, російськомовний — 400 годин, а українських газет менше, ніж за гітлерівської окупації.

Пише О. Тарасова з Лозової, Харківщина: «Украинский язык в школах не способствует грамотности наших детей. Дети не понимают, что они учат, а лишь зубрят ради оценки. Я сужу по своему сыну, он учится в 3-м классе и не может решить задачу, пока я ему не переведу условие на русский язык. А когда он открывает «Читанку», с ним просто истерика происходит, он не понимает многих слов. Я с ужасом думаю, что будет дальше, когда пойдет биология, физика, химия и все на украинском! Люди! Нельзя всех под одну гребенку! Да, мы должны знать украинский язык, должны! Но никто не имеет права заставить нас разговаривать, думать, мечтать, общаться на украинском языке. Когда я училась в школе, у нас были и русские классы, и украинские. То есть, было гораздо больше демократии, чем сейчас. У нас отняли свободу выбора языка. Поймите вы, наконец, что если до сих пор Украина не заговорила на украинском, значит, ей это не нужно. Пускай узаконят русский язык, иначе начнется война между западной и восточной Украиной...»

Шановна пані Тарасова! Війна вже давно йде, але не між заходом і сходом України, а між громадянами і державою, що відзвітувала сама собі про «українізацію» школи, і їй байдуже, що діти плачуть. Конституція ж не забороняє їм плакати. Вони плачуть, тут ми розділяємо відчай пані Тарасової, бо наші теж плачуть. Приходить зі школи й каже: не хочу більше говорити українською, бо з мене сміються. Що скажеш? І дитину шкода, і себе, бо ти її втратив. Ще вчора вона щебетала з тобою твоєю мовою, а тепер ти сам на світі, і жодна конституція не поможе. Бо, як сказано, «Украине это не нужно». Але ж погана не мова, а школа. А школа погана не тому, що українська, а тому, що бідна.

Отут — зупинимось. Бо ми ні до чого не дійдемо шляхом простого арифметичного переліку утисків, образ і «ненужностей». Ця задача взагалі не розв’язується арифметичним способом, тут потрібна алгебра. А українська алгебра схована в деяких міфах.

Найпоширеніший аргумент у суперечках про двомовність: мовляв, так воно у Європі. А факти інші: з 47 країн 41 будувала національну державу за принципом єдиної державної мови. І ніхто не «одержавлював» мову колишньої метрополії (поляки — російську, чехи —німецьку і т. д.). Отже, Україні на ділі пропонується африканський шлях: там мова метрополій узаконена. Професор Лариса Масенко (виступ на парламентських слуханнях): «Гасло рівноправності мов у постколоніальних країнах завжди працює на користь колишньої імперської нації. Саме під цим гаслом впроваджено другу державну мову в Білорусії, і дуже швидко білоруська мова виявилась майже повністю витісненою. Нам потрібна передусім програма деколонізації мови».

Міф молодої держави

Ось ще хитрий міф — «наша молода держава». Та яка вона молода? Вона недавно відзначила своє 85-ліття, і з цієї нагоди у списку соціально значимих (з нашої кишені оплачених) видань — «Спогади про Щербицького» стоять поряд з «Кобзарем»! О, держава, склеротична стара пані! Кажуть, вона ненароком нагородила «за заслуги перед українським народом» кримського редактора, котрий публічно назвав українську мову «языком черни, языком, выдуманным авантюристом Шевченко». У Києві, на вулиці, солдат до полковника звернувся по-російськи, і полковник закричав на всю околицю: «Пач-чєму не на державном языке?!» Парадокс у тім, що наша держава зрусифікована набагато глибше, ніж наше суспільство. Але при цьому вона стоїть у позі отого полковника: «Пач-чєму?!»

Тому-то «державна українізація» часто й несприйнятна, що фальшива. Дієвої державної мовної політики просто нема. Насправді відбувається зовсім інший процес. Лесь Танюк на згаданих парламентських слуханнях навів цифри: 3/4 українського нафтового ринку і чи не половину банків контролює капітал Росії. Тож зрозуміло, ким і чому підігріваються дискусії про офіційну двомовність. Можна не вірити цифрам і висновкам Танюка, але спробуйте згадати, які нафтові компанії чи банки стоять за українською культурою і мовою? Отут і закінчується рівноправність.

Міф про нас, хороших

Ми всі хороші, толерантні до всіх сущих в Україні мов. Але ми чомусь легко дозволяємо собі робити серйозні висновки з власного незнання: ну, нема «українських мостів» — бо я про них не чув. І теорії відносності Ейнштейна нема з тієї самої причини. Ми дозволяємо собі купуватися на гасла про «рівноправність», проголошувані політиками, котрі спекулюють на сльозах наших дітей — замість того, щоб допомогти школі. А ми готові підписатися під кожним словом цих спекулянтів. Ми отакі — майже всі. У змаганнях за мову і культуру для нас головне — побороти іншого, а не дбати про справу разом.

У нас модно називати яничарами тих, хто забув або не вивчив українську мову. Термін дуже неточний. Яничари були іноплеменці, на котрих трималася велика Османська імперія. В цьому сенсі у нас яничарів катастрофічно не вистачає. Знайшовся б хоч один, котрий би встав і сказав своєю чистою яничарською мовою: «У меня на этой земле есть маленькая, исчезающая с лица планеты сестренка — украинская мова, и я сделаю все, чтобы она навсегда осталась со мной, я это сделаю, чего бы мне это ни стоило!» Господи, яка красива у нас тоді буде країна! А в конституцію запишемо: жодна дитина не повинна плакати.

Але щось не видно такого яничара. Навколо, на жаль, самі свої, браття і сестри.