Учора Рудольфові Нурієву виповнилося б 65 років
У чужих очах він вирізнявся тією завидною легкістю буття, завдяки якій кожний бар’єр долався без зусиль, а будь-які труднощі перетворювалися на лебединий пух. Сценічний Рудольф Нурієв сам був причиною такого неадекватного сприйняття іншими. Насправді доля була жорстока до одного з найвизначніших танцівників ХХ століття. А найлютіше випробування приготувала на останні вісім років недовгого життя.
За успіх, за яскравість, за новаторство, за любов до традиції вона змусила Нурієва заплатити СНІДом. Рудольф, за іронією тієї ж таки недоброї долі, підхопив СНІД одним із перших на планеті. Він дізнався про свою недугу 1984-го (носивши її в собі вже чотири роки), коли світ тільки-но почав говорити про новітню чуму. І та сама караюча доля, кажуть, ніби на посміх, підсунула Нурієву бацилу під час переливання крові.
Як він не збожеволів, очікуючи вісім років власного повільного розпаду? Де брав душевну силу створювати вистави і забувати про відтинок часу, відміряний для в’янення? Про що думав цей Робінзон на власному острові у Середземному морі, де головним свідком жахливого конання була розкішна вілла?
Можливо, про те, що 1977-го даремне не дослухався до застережень: не грай, мовляв, смерть. А він зіграв у кіно, навіть більше не як танцівник — як драматичний актор, свого тезку і духовного двійника: великого Рудольфо Валентино. Втім, втілювати смерть було звичайною справою для артиста, який перетанцював усі чоловічі партії в балетній класиці.
Навіть до фатального 1984-го, з якого для Нурієва розпочався інший відлік реальності, за всієї позірної легкості буття, Рудольф Нурієв був справжнім маргіналом, ходив по лезу. І не відав страху й докору ні в чому. У відносинах з владою, котра наївно сподівалася перевиховати зухвалого хлопчиська. У найінтимнішому. У зв’язках творчих і не тільки з Марго Фонтейн, партнеркою, визначною англійською балериною, старшою від Рудольфа майже на 20 років (вони спізнали смерть доньки). І навіть у тому, що вдягав на сцену: бандаж і прозоре трико. Танцівник — так само, як його попередники Айседора Дункан, Вацлав Ніжинський — отримував ляпаси критики за фривольні вбрання. Хоча за Нурієва ХХ століття давно подолало свою половину.
Та слід зізнатися: саме його епоха — з вибухами технічної думки, з моторошними економічними кризами і політичними лихоманками — жадібно всотувала нове, попервах шалено опираючись. Молилася на традиції, водночас звергаючи ідеали минулих років. Рудольф Нурієв, неординарний у всьому, якнайкраще відповідав своєму часу. Бувши трудоголіком, причому трудоголіком напрочуд обдарованим, він самовиявлявся у багатьох класичних і сучасних постановках. Після скандальної втечі з СРСР 1961 року, оселившись у Парижі, Нурієв невдовзі став перлиною найкращих сцен Європи і Америки. Коли задуми хореографів стали для нього затісні, танцівник заходився до власних постановок. Він взагалі не зносив рамок, саме це і стало запорукою його прогресу.
Тут слід зробити відступ. Бути дисидентом у значенні не політичному, а творчому й особистісному, набагато складніше. Бо у другому випадку мотивація вчинку — лише пил, особливо для влади. Та й самому собі ти не хочеш нічого пояснювати. Не те що виправдовуватися перед державною машиною, котра очікує каяття. Нурієв дуже швидко зрозумів шкідливість «кріпацтва» на батьківщині і не став катувати себе несвободами, просто втік від них...
Лід і пломінь, Рудольф Нурієв спокійно ставився до власної невиліковності (а може, й сподівався одужати). Навіть коли 1991 року хвороба загнала його у глухий кут, примудрився поставити «Ромео і Джульєтту» — на догоду своїй мрії. А коли в останні дні його «годували» через вену, він не панікував і не бився в істериці. Пішов у вічність з гідністю Сонця на вечірнім прузі.
Хронологія життя: 1938 — Рудольф Нурієв народився (Іркутськ). 1955 — вступив до Ленінградського хореографічного училища. 1958 — став солістом балетної трупи театру імені Кірова (Маріїнки). 1961 —гастролі в Парижі, після яких Нурієв не повернувся на батьківщину, маючи в кишені лише 36 франків. Невдовзі до Нурієва прийшла всесвітня слава. Він був зіркою Лондонського королівського балету. У різний час виконував сольні партії в балетних виставах у США, Австралії, Європі. Знімався в кіно, ставив «Раймонду», «Лебедине озеро», «Дон Кіхота», «Сплячу красуню», «Лускунчика» та інші балети. 1982 — одержав австрійське громадянство. 1983—1989 — директор балету Гранд-опера (Париж). 1990 — відвідав Союз. 20 листопада 1992 року — помер і був похований на кладовищі Сен-Женев’єв де Буа під Парижем.
