«Від Говенової до Нєжніча. Дай 6 десять кун подійного, повідав Говен, ідучи на суд, а поп писав. А дай Луці. Як не віддаси, то я у князя візьму отрока, перш ніж прийду, а це більше тобі вийде». Це нехитре послання, датоване 1110—1137 роками, написане на пластині березової кори розміром 6,5 на 30 сантиметрів. Воно розповідає про фінансову суперечку і погрозу втручання «судового виконавця» — отрока, і є найдавнішим в Україні архівним документом. Цей запис, який ясно демонструє, що проблема погашення боргів має щонайменше дев’ятисотлітню історію, зберігається в Центральному державному історичному архіві у Львові.

 Сама ідея підтвердження своїх прав на певне майно чи територію шляхом зберігання відомостей про їх виникнення, скоріше за все давніша за писемність. Принаймні, навіть сьогодні під час розв’язання територіальних суперечок серед австралійських тубільців право на певну місцевість залишається за тим племенем, представники якого можуть розповісти найповнішу її історію. Австралійські знавці, котрі пам’ятають походження кожного дерева, каменя і лощинки й передають ці відомості із покоління в покоління, є наочним прикладом існування за доісторичних часів своєрідних усних архівів. Мало того, фольклор і епос одвічно виконували функцію збереження інформації і, в певному сенсі, також можуть вважатися прообразом архівів.

Але в сучасній науці зазвичай вважають, що виникнення архівів безпосередньо пов’язано з виникненням писемності та держави. Найдавніші сховища документів, рештки яких дійшли до нашого часу, було створено вже найпершими цивілізаціями Шумера, Вавилонії, Ассирії у ІІІ—ІІ тисячолітті до нашої ери. Найповнішим із відомих нам архівів того часу є бібліотека ассирійського царя Ашшурбанапала (668—626 рр. до н. е.), знайдена в руїнах давньої Ніневії.

На тридцяти тисячах глиняних табличок, окрім наукових трактатів, літературних творів та історичних хронік, представлено угоди між різними країнами, закони, звіти про будівництво царських палаців, донесення чиновників, повідомлення вивідувачів про становище в сусідніх країнах, списки підкорених Ассирією народів із зазначенням розмірів податей, що надходили від них, листи, переліки тварин, рослин і мінералів, бухгалтерські книжки царських господарств, різні скарги, угоди, документи, укладені під час купівлі будинку чи рабів.

У всі часи в Єгипті, Греції, Римі, Візантії, незалежно від типу носія — глиняні чи дерев’яні таблички, папірус чи пергамент, береста чи папір, створення архівів було пов’язане з необхідністю підтвердження якихось фактів і прав.

З утворенням Київської Русі і поширенням на її теренах писемності з’являються і перші архіви, датовані X століттям нашої ери. Основними місцями концентрації найдавніших письмових документів були княжі палаци, церкви, монастирі. Відомості про зміст великокнязівського архіву отримано шляхом аналізу історичних документів, зокрема літописів. У ньому було зосереджено найважливіші юридичні документи — «Руська правда», «Правда Ярославовичів», «Статут Володимира Мономаха», церковні статути, приватне і дипломатичне листування, міждержавні угоди з Візантією, волзькими болгарами, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами, Римом. Про важливість цих документів свідчить той факт, що зберігався архів у державній скарбниці (казні). Окрім того, функції архіву виконувала і створена 1037 року Ярославом Мудрим бібліотека, розташована в Михайлівському боковому вівтарі Софійського собору. В ній, зокрема, зберігалися юридичні та дипломатичні документи, приватні акти і купчі.

За часів феодальної роздробленості важливим місцем зосередження документів стали церковні архіви, що формувалися при церквах, монастирях, кафедрах митрополитів і єпископів. На жаль, архіви тих часів практично не збереглися і ми можемо судити про них лише за окремими фрагментами.

Зміцнення державної влади в регіонах України, що входили до складу Литви та Польщі в XV—XVІІ століттях, зумовило краще збереження інформації. Архіви тих часів вирізняються різноманітністю відомостей і, незважаючи на відсутність інколи цілих інформаційних масивів, дають доволі повне уявлення про життя того періоду.

З кінцем сімнадцятого століття пов’язана одна цікава детективна історія. Оскільки в ті часи більшість земельних і майнових суперечок розв’язувалося шляхом пошуку в архівах документів на право володіння, поширеною стала підробка жалуваних грамот та інших архівних документів. Найвідомішим «фахівцем» на цій ниві став Івашута (Іван) Рубець. Коли його «витівки» викрили, у нього під час обшуку було вилучено вісімнадцять підроблених печаток. Виконані на найвищому рівні підробки імітували особисті печатки всіх українських гетьманів, польських і російських монархів, церковної і цивільної влади. Скільки документів підробив Івашута, син дуже впливового і багатого представника козацької старшини, і чиї замовлення він виконував, з’ясовано не було. Після клопотання батька, за вказівкою гетьмана Самойловича, справу було «спущено на гальмах» і результати розслідування не розголошувалися.

Останні три століття представлені в архівах найповніше. Все, що відбувалося на теренах України в XVІІ—XX століттях, — від широко відомих історичних подій до суто особистих фактів — відображено на сторінках документів і зберігається на стелажах, загальна довжина яких становить не одну сотню кілометрів. Сучасна мережа державних архівів складається з Державного комітету, семи центральних, двадцяти чотирьох обласних, київського і севастопольського міських архівів, 487 районних і 153 міських архівних відділів, у фондах яких загалом зосереджено близько 52 мільйонів одиниць зберігання. Ще майже три мільйони — в бібліотеках, архівах міністерств, науково-дослідних установах. Сьогоднішні архіви — це не лише тексти, а й карти, фотографії, фільми, мікроплівки. І хоча більша частина цієї інформації має відверто повсякденний характер, за уявною буденністю допитливий погляд може роздивитися дуже багато цікавих подробиць. Не історію великих подій, а звичайнісіньке життя, без ретуші і глянсу. Це життя, як, утім, і історія, якщо придивитися пильніше, складається з безлічі маленьких подробиць, що свідчать про минуле зрозуміліше й промовистіше за монументальні полотна, створені на догоду тій чи тій ідеологічній чи політичній концепції.