Душа якого любителя літературних пригод залишиться байдужою при самій згадці про нескінченні лабіринти книжкових полиць, стелажів, припалих пилом тек і таємничих важезних фоліантів. Починаєш гортати пожовклі сторінки і зупиняється час або, навпаки, шалено мчить тебе через сотні й тисячі років у минуле. Які надзвичайно цікаві події, відкриття, зустрічі з незнаним чекають там на читача. Які здобутки людської думки, мрії, фантазії окрилюють його душу, запрошують у подорож світом майбутнього, що бере свій початок у сивій давнині.
Прадавня східна мудрість твердить: «Ніщо не нове під Місяцем! Все вже було, є і буде свого часу!». Візьмемо хоча б уже промайнуле таке стрімке, навіжене незбагненне двадцяте сторіччя від Різдва Христового. Важко навіть думкою осягнути шалену швидкоплинність пройденого шляху від першого потяга й пароплава до космічних станцій, супутників і кораблів. Від першого радіосигналу між двома містами до міжпланетного радіо-і телезв’язку, від «німого» кіно до комп’ютерної віртуальної реальності... Цей перелік можна продовжувати безкінечно.
Та залишимо на деякий час зваби сьогодення й «випишемо перепустку» в секретний відділ головної бібліотеки Ватикану в Римі. Тут зберігаються не тільки найвизначніші здобутки людської думки нової ери, а й значно стородавніші літературні джерела. За велінням долі й обставин сюди потрапили неоціненні за своїм історично-пізнавальним значенням глиняні таблички-рукописи з храму головного бога Древнього Вавилона —Мардука. Цікава їх історична доля. Спочатку ці знання майже 1500 років нагромаджувалися в різних храмах та святилищах Центральної Месопотамії. Потім їх зібрали й зосередили в головній скарбниці Нового Вавилона, вже за правління Навуходоносора ІІ (605 — 562 роки до нової ери).
Коли перський цар Ксеркс 481 року до н. е. вщент зруйнував Вавилон, ці глиняні таблички-рукописи разом з іншими скарбами було перевезено до стародавньої перської столиці Персеполя. Ще 150 років потому Олександр Македонський у свою чергу геть чисто розгромив, спалив і пустив за вітром і цю столицю перської династії Ахаменідів після перемоги над Дарієм ІІІ. Але видатний полководець дуже уважно, з повагою ставився до писемних свідоцтв давнини, зокрема, і до різних галузей науки в цілому. В його величезному військовому обозі був спеціальний «науковий полк» вчених, писарів, літописців. Тому стародавні рукописи зі скарбниць Персеполя зберегли й повернули у відбудований Вавилон — останню резиденцію Олександра Великого.
Знову пройшли століття, і вже римські легіонери як трофей переправили ці та багато інших писемних скарбів до Риму. Тому Ватиканська бібліотека сьогодні одна з найбагатших у світі на стародавні зібрання. На її підземних «вулицях» та «площах» зосереджені дивовижні свідоцтва найстародавніших цивілізацій нинішнього «витка історії», а також конкретні згадки про давніші часи.
Чого вартий один лише так званий «Кодекс Ватиканус», в якому викладено давньомексиканські свідоцтва про існування доісторичних могутніх високорозвинених цивілізацій людства. Зберігаються тут і давньоєгипетські папіруси із храму богині Нейт про циклічність загальнопланетарних катаклізмів, зумовлених періодичними змінами сонячної активності. Дуже цікаві дані наведено й у давньоіндійській збірці «Пурани» — священній Книзі Життя, що теж є тут. Саме в ній згадується одиниця виміру часу — «каште», що дорівнює 1/300000000 (одній трьохсотмільйонній) частці секунди. Диво, та й годі — що можна вимірювати такою мірою в ті часи? Навіть сьогодні ця величина трапляється лише в теоретичній фізиці, що оперує гіпотетичними даними про тривалість «життя» найелементарніших часток Всесвіту.
А в стародавніх (їм щонайменше 5 — 6 тисяч років) давньоіндійських рукописах «Сур’я-Сідханта» наведено навдивовиж точні дані про будову Сонячної системи, відстань між різними планетами, зокрема про відстань від Землі до Місяця. На сучасному етапі розвитку техніки така точність вимірів можлива лише теоретично, з застосуванням лазерної оптики з такою потужністю випромінювання, яка сьогоднішній науці ще непідвладна.
Історико-соціальний парадокс наведених фактів полягає в тому, що, як співав Володимир Висоцький: «удивительное рядом, но оно — запрещено!». Дійсно, і 6000 років тому, й 2500 вчені знали про Всесвіт багато й конкретно. А якихось 400 років тому, в Римі на вогнищі було спалено Джордано Бруно лише за те, що він сповідував гіпотезу Миколи Коперника щодо руху Землі навколо Сонця, а не навпаки.
Та що там 400 років, коли «всього» 50 років тому в Радянському Союзі найбільші «наукові світила» вважали, що спадковості немає, а генетика як наука — «продажна дівка імперіалістичної пропаганди». 40 років назад така сама доля ледь не спіткала у нас кібернетику, яку офіційно визнали пропагандистською диверсією проти радянської науки. А всього 15 років тому черговий міністр охорони здоров’я кричав, що радянській людині інформотерапія не потрібна, бо як може лікувати те, «... чого я не можу ні побачити, ні помацати».
Та час спливає, життя продовжується, а допитливих і невгамовних дослідників чекають нові відкриття, в тому числі й на сторінках нових книг.
Київ.
