Відбулися парламентські слухання про українську мову в Україні. Тема актуальна, бо в нас державна мова на рівні держави має статус ритуальної (як церковнослов’янська!), а в житті україномовність — різновид екстремального спорту, як сказав на слуханнях один харків’янин.

 Продуманим і зваженим виступом зібрання відкрив Голова Верховної Ради Володимир Литвин і передав слово академіку Іванові Дзюбі. Ось кілька тез із його виступу. Очевидно, що українська мова не повноприсутня в суспільному житті. Є три підходи до розв’язання проблеми. Перший — суто прагматичний, з погляду комфортно влаштованих мовних груп: оскільки, мовляв, є певна «реальна ситуація», то треба з неї виходити і йти далі. Але цей нібито простий підхід — принципово конфронтаційний і безперспективний. Бо не всяка реальність розумна і морально легітимна. З нашою реальністю важко погодитися!

Є прямо протилежний підхід, зумовлений гостро дискомфортним самопочуттям суспільних груп українських: використовувати всю потугу держави (насправді малопотужної) і рішуче змінити реальність, забезпечити українській мові домінантне місце в усіх сферах життя. Мета виправдана, але заходи, що випливають з такого романтично-волюнтаристського підходу, видаються: а) малопродуктивними з огляду на обмеженість адміністративних можливостей нетоталітарної держави; б) морально і психологічно небездоганними; в) здатними провокувати конфронтації.

Але є третій підхід. Він полягає в поступовому створенні об’єктивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною, а українську культуру привабливою і конкурентоспроможною. Зробити це непросто, з огляду на глибину зрусифікованості суспільства і на могутню дію подальшої русифікації. І тут науковці, політологи, філологи, соціологи, соціолінгвісти повинні запропонувати систему дій, що базуються на аналізі реальності та передбаченні перспектив.

Ось цитата з Дзюби, парадоксальна, гірка і точна: «Ніде й ніколи в світі, для жодного народу мова його спілкування не була й не буде справою патріотизму — а справою життєвої необхідності й доцільності. Запанує та мова, яка необхідна в житті. Керуватися патріотичними почуттями <...> всупереч життєвим обставинам можуть лише одиниці, але не переважна маса населення. І коли користування українською мовою стає «справою патріотизму» та його ознакою, а не єдино природним поводженням, це засвідчує дуже небезпечний ступінь виродження суспільства».

Далі Іван Дзюба нагадав про той «стиль культурного убожества», в якому в нас часто змагаються «за мову» і її прихильники, і противники. І додав: ми повинні прагнути до єдності в обстоюванні української мови, але ця єдність повинна грунтуватися не на самому лиш уболіванні за мову, а на певному рівні теоретичної та емоційної культури. А саме лиш «уболівання», не підкріплене широтою світогляду й чесністю аналізу, породжує то невиправданий песимізм, то легковажний оптимізм, то верхоглядські прожекти, то спроби розв’язання мовного питання способом хапання за комір людини, яка українською мовою не говорить...

Доповідач мов у воду дивився: на слуханнях були виступи, не вільні від мітингової патетики, прожектерства, хапання «яничарів» за комір, навіть зведення партійних рахунків і перекидання відповідальності з себе на когось. Тих, хто підтримав би важкий «третій шлях Дзюби», не було надто багато. Та слід віддати належне Комітетові ВР з питань культури і духовності, що готував це зібрання: домінували все ж інтелектуально потужні сили. Схоже, ці слухання були останнім часом кращими із слухань загальногуманітарного характеру. Кілька виступів були просто блискучими. Серед них передусім виступи Лариси Масенко (НаУКМА), Лариси Онишкевич-Залеської, Бориса Олійника, Леся Танюка, Павла Гриценка (голови Національної комісії загальнослов’янського лінгвістичного атласу), Євгена Золотарьова (голови харківського осередку товариства «Гуманітарна колегія»).

В. Литвин запропонував зробити такі слухання традиційними. Можливо, коли це станеться, тема мови стане менш мітинговою, більш конструктивною. На закінчення — цитата з виступу народного депутата Сергія Правденка: «Є й ще одна причина з тих, що звужують сферу вживання української мови. Як відомо, Укрпошта, що діє в системі Держкомзв’язку, є монополістом з доставки періодики передплатникам. Монополіст цей, хоч і є держпідприємством, але державних завдань не розуміє, постійно прагне неправедними шляхами збільшити ціну за свої послуги, не переймаючись тим, що платоспроможність населення низька, що штучне збільшення цін за доставку різко звужує коло читачів, підриває економіку видань. Щоб якось зарадити біді, ВР 1997 року прийняла закон про держпідтримку ЗМІ. Там зазначили, що вартість доставки преси не повинна перевищувати 40 відсотків від собівартості видань. Наш монополіст три роки терпів, і от почав і закон трактувати сам, і вартість оформлення передплати піднімати, і запропонував вважати кінцевим продуктом не саму газету, а газету, доставлену до поштової скриньки. І на підставі цього абсурду монополіст іще більше заліз у кишеню читача. Тому ВР мусила уточнити згадане положення закону: за доставку — не просто 40 відсотків собівартості примірника, а до 40 відсотків собівартості виготовлення. Здавалося, апетити монополіста держава обмежила. Аж ні, знайшлося 46 народних депутатів, які надіслали подання до Конституційного суду про конституційність частини 2-ї статті 9-ї закону! Тобто ці люди за те, щоб розв’язати руки Укрпошті, щоб ціни на пресу росли! І дехто з цих депутатів сьогодні виступав з цієї трибуни «на захист нашої солов’їної-калинової мови...».

Віталій Жежера, Любов Левицька.