Кілька рядків із приватного листування

Із Загінців, що в Деражнянському районі, Ганна Степанівна приїхала разом із хлопцями. Так вона називає сільського голову Віктора Катеринчука й тамтешнього фермера Анатолія Перейму. Але вони не мають часу. Повезли продукти до військової частини, що розташована в Хмельницькому. А перед тим возили військовим льотчикам до Старокостянтинова. Хотіли, щоб якось літаками їх передачу переправили військовим, що стоять у Криму.

Невеликі Загінці не те що важко, а просто неможливо, з точки зору історичної правди, назвати центром націоналістичного чи бандерівського руху. Взагалі, тут ніколи не фарбувались у якісь політичні кольори, а просто жили, працювали, долали всі ті проблеми, що й мільйони українців. Святкували і День Перемоги, і Великдень. Сварилися і мирилися. Сердилися і пробачали. Не було роботи — жили зі своїх городів. Не було грошей на газ чи освітлення — збиралися громадою. У найважчі часи намагалися бути разом. І тепер сільська рада якось сама собою перетворилась на осередок допомоги і підтримки тим, хто захищає країну. Спочатку збирали харчі і гроші для поранених на Майдані. Самі ж доставляли їх до столичної Михайлівської церкви. А тепер не можуть стояти осторонь проблем, з якими зіткнулась наша армія.

— Ми ж були в частині, бачили, що туди приходять хлопці із Самооборони, добровольці, а на військове забезпечення їх ще не ставлять — на це не було виділено грошей. То ми збираємо продукти для них, — розповідає Ганна Степанівна.

Серед сільських запасів немає нічого особливого, але люди несуть усе, що можуть. Дістають із льохів картоплю, моркву, цибулю. Хтось часнику передав. Одна бабуся принесла пару кілограмів вермішелі: «Для себе купувала, але з пенсії ще візьму, а це — беріть». Інша прийшла запитати, чи можна курку зарубати — це ж так годиться для дорогих гостей, а тут хіба тим дітям пошкодуєш? Фермери відвантажили кілька мішків цукру, крупи... Одне слово, як назбирається повна машина, то вже й везуть.

А ще люди давали гроші. У селян немає великих статків, але ось 350 гривень передали сусідні Яськівці. Ще тисячу гривень зібрали в Деражнянському НВК і теж просили завезти в частину. А ось ці майже дві тисячі гривень — від Загінець.

Усе це не показне. І не з примусу. А тим паче не для того, щоб протиставити себе комусь. Так люди борються за мир і спокій і для Загінців, і для всіх українців. Ніяк не можуть повірити, що хтось зазіхає на це.

Уже вдома побачила, як швидко проходили через село червоноармійці. Солдати були виснаженими і втомленими, але ще встигали дарувати сільським дітлахам олівці, а ті простягали голодним військовим взамін хліб і картоплю, що несли з дому.

А тим часом на вулиці з’явилась підвода з кількома чоловіками у військовій формі. Дивно було, що вони не поспішали за нашими військами і на одязі не було ніяких розпізнавальних знаків. Хоча й говорили «по-нашому». І коли раптом над головою проревів перший літак з німецькою свастикою, один із них підняв голову і з якоюсь дивною посмішкою на обличчі сказав: «Наш». А вже другого дня в селі з’явились ворожі солдати, танки, всяка техніка.

Тоді мала Ганнуся так і не змогла втямити, що ж це за люди були. Слово «диверсанти» вона зрозуміє набагато пізніше.

— Хіба я могла подумати колись, що мало не через вісімдесят років знову буду бачити, нехай по телевізору, і переживати щось подібне? — перепитує Ганна Степанівна. — Ті «зелені чоловічки» без усяких знаків, але зі зброєю знову з’явились. І знову зброя, військова техніка. І знову кажуть, що «наші»... Досі в голову нікому не вкладається, що війна може бути на порозі. І як далеко ті чужі військові хочуть пройти по нашій країні?

А головне — віри не йме, що росіяни можуть заподіяти щось лихе українцям. Урешті-решт, і журналістів вона шукала для того, щоб ті передали її слова до росіян. Бо сама вона вже написала листи в сусідню країну до тих, кого довгі роки вважала справді близькими людьми.

Не тільки вона, але й усі Загінці вже не один рік дружать із кількома російськими родинами. У роки війни в селі загинули росіяни лейтенант Жердьов та розвідник Лубенцов. Не одне десятиліття їхні рідні шукали могилу батьків, а потім уже й дідусів. І знайшли таки в Загінцях.

Приїхали вклонитися їхній пам’яті. Були вражені, що тут так пильно доглядають за могилами. Подружилися із загінчанами. Почали їздити в гості, листуватися.

Раїса (не називаємо прізвища та адреси через те, що не маємо дозволу автора) приїжджала на могилу до брата з Нижнього Тагіла. Потім писала в одному з листів:

Чи варто пояснювати, що пам’ятники загиблим воїнам як стояли, так і стояти будуть, і вже не одне покоління загінчан збирається біля них на всі свята — тут і мітинги, і концерти, і літургії.

А от про те, коли війна була розпочата проти України, варто задуматися. Адже цей лист було написано ще за кілька років (!) до буремних подій останніх місяців. Це добре, що Раїса була в селі, все бачила на власні очі. А як переконувати інших, котрі, виявляється, і лист не завжди могли переслати в Україну, що живуть тут мирні і щирі люди, а не неонацисти та бандити.

А ось ще кілька уривків із листів інших авторів. Валентина разом із братом Юрієм теж приїздили на могилу свого діда. Потім Валя писала з Краснодара:

А це від Юрія із Підмосков’я:

Але хіба думала Ганна Степанівна, що колись писатиме в різні російські міста листи до своїх давніх добрих друзів із проханням про те, щоб вони дослухались до правди про події в Україні, повірили в те, що тут не правлять бал неофашисти. У листах, які розішле в Підмосков’я, Нижній Тагіл, Архангельск, Краснодар, розповідатиме, що українці хочуть миру, але тепер мусять боронитися від непроханих окупантів:

Такі листи не пишуться знічев’я. Їх пишуть ті, хто сам пережив війну. Хто відчув, що таке справжня біда і справжня дружба. Хто сам залишився нескореним і не зломленим. І хто навіть у свої вісімдесят два готовий боронити рідну землю.