Щороку на «Пісенному вернісажі» спостерігаємо, як відкривають нових зірок естрадної пісні. Вернісаж —це час відкриття. А отже, назва ідеально пасує цьому фестивалю — одному з найавторитетніших в Україні. Щоб порахувати всіх, кого за ці роки відкрив Всеукраїнський фестиваль української сучасної пісні «Пісенний вернісаж», замало однієї газетної публікації.

 

XV фестиваль «Пісенний вернісаж-2002» проходив у два етапи. Спочатку — конкурсні прослуховування, а затим — заключний гала-концерт лауреатів та гостей фестивалю у палаці «Україна». До речі, цей концерт здебільшого зобов’язаний своєю популярністю саме виступам найкращих та найвідоміших виконавців.
Але — повернімося до відкриттів.
Дещо з історії питання
Головним режисером-постановником фестивалю протягом багатьох років був народний артист України Борис Шарварко. До журі фестивалю входили провідні співаки — Софія Ротару, Оксана Білозір, Таїсія Повалій, Іван Попович, Василь Зінкевич, Тарас Петриненко та інші. Для Іво Бобула, Ірини Білик, Ані Лорак та багатьох інших фестиваль став трампліном для виконавської кар’єри.
Режисерсько-постановницька естафета нині в руках народного артиста України Дмитра Мухарського. Журі цього року очолив Василь Зінкевич. До речі, суддівську ложу наполовину заповнили відомі поети-піснярі й композитори: В. Герасимов, О. Білаш, І. Поклад, М. Луків, М. Ткач, О. Злотник, І. Кириліна. Що означало загострену увагу конкурсу до репертуару, з яким виступали молоді обдарування. Не дивно, що виходили вони здебільшого з піснями членів журі. Однак це аж ніяк не погано: метри абищо не запропонують. Не називаючи пісень лауреатів та їх авторів, зазначимо лише: твори допомогли учасникам яскравіше проявитися. Тож судді оцінювали виконавця, а також пісню та її авторів.
Як ведеться, українська мова була обов’язкова для представленої програми.
Кращі з кращих
Те, що молоді співаки виходять у заключному концерті на одну сцену з визнаними — практика не лише цього фестивалю. Вона завжди зумовлює численні суперечки: одні слухачі вважають, що порівняння не на користь титулованих, інші — що не на користь молодих. Цього разу, здається, спостерігався другий варіант. Відомі українські сценічні світила — Василь Зінкевич, Віктор Шпортько, Іво Бобул, Іван Попович, Олександр Гурець, Фемій Мустафаєв — часто були цікавіші за нову зміну. Цей контраст посилювався й відсутністю середнього вікового ешелону (окрім хіба що Каті Бужинської, новоспеченої заслуженої артистки України) — заявлених у програмі Інеш, Астраї, Руслани, Ніни Шестакової, Євгенії Власової, котрі, певне, збалансували враження.
Утім, відкриття таки сталися. А інакше і бути не могло. Лауреатом третьої премії стала студентка столичного державного коледжу естрадно-циркового мистецтва Міка Ньютон (бажаємо їй не зволікати із зміною дивнуватого псевдоніма). Другою премією нагородили студентку того самого коледжу — Олену Омаргалієву. Лауреатом першої премії став студент, як ви вже здогадалися, теж того ж коледжу, — Сергій Дем’янчук. Гран-прі, тобто нагороду за значний відрив від решти суперників, отримала Ольга Нека — справді найголосистіша і найартистичніша. Ольга потрапила в «десятку» з красивою, пристрасною піснею «Іду до вас» (слова В. Шинкарука, музика К. Яновського).
Серед непремійованих лауреатів «Пісенного вернісажу» теж було кого послухати. І можна сподіватися із великою долею впевненості, що наступними роками головні позиції на фестивальних п’єдесталах завоюють найпомітніші з них — Мар`яна Соболь, Євгенія Дубова, Пауліна (усі з Харкова), Ірина Корнелюк (Ковель) та інші.
Два слова про тенденції
Фестиваль уперто продовжує шукати таланти, і це йому вдається. Дякуючи передусім Міністерству культури і мистецтв, Держтелерадіо України, Асоціації діячів естрадного мистецтва України, Київській міській державній адміністрації, та, звичайно, Всеукраїнському державному центру фестивалів та концертних програм — звідки, власне, все й починалося.
Традиції української естрадної пісні живуть на новому витку. Давнє, незабуте крокує на «Вернісажі» пліч-о-пліч із свіжими віяннями. Хоча деколи хочеться більше відчувати подих часу. Адже деякі виконавці, певне, щоб догодити солідному журі покоління славетних 60-х, бояться експериментів (у найкращому значенні цього слова) і демонструють якусь неприродну статичність.
Чимало пісень, які звучали у виконанні молодих співаків, — сльозливі, тужливі, простяжні. Так, вони красиві, так, вони краще виявляють голосові можливості. Але ж 20-річним притаманний оптимізм. І нічого поганого, якби концерт було приправлено радощами. Суму в нашому житті не бракує. А ще непогано було б ефективніше задіювати у майбутньому столичних стилістів, бо не всі хлопці й дівчата мають уявлення про сценічний образ сучасного виконавця.
Організатори переконували журналістів, що добряче поїздили регіонами батьківщини для відбору найкращих голосів. Голоси й справді чудові. Але чому представлено лише кілька регіонів (здебільшого Київ, Харків, Донецьк, Житомир...)?
І, мабуть, цей заключний концерт логічніше було б провести у стінах постійно згадуваного під час концерту естрадно-циркового коледжу. Бо, як з’ясувалося, ледь не всіх талановитих молодих співаків зосереджено саме там.
Головне, звичайно, те, що фестиваль вкотре підтвердив славу України як співучої, голосистої землі. «Важко на музику душу покласти, а ще важче її проспівати», — слова із пісні, яку виконала володарка Гран-прі Ольга Нека. Добре, що у більшості випадків авторам вдалося перше, а виконавцям — і те, і друге.