Два роки тому з’явилося хороше і правильне Розпорядження Президента «Про заходи щодо популяризації творів лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка». Розпорядження починалося словами: «З метою збереження і популяризації...» Ось перед вами твір, якого ці слова безпосередньо стосувалися. Цей твір знищено майже водночас із появою згаданого розпорядження...
...Колись, як я була маленькою дівчинкою, батьки водили мене в «Казку». Так називався столичний магазин іграшок, прикрашений петриківським розписом. Той шедевр фантазії радував око малих і дорослих. Я повела б туди своїх дітей. Але казкового острова більше нема.
1979 рік було проголошено Роком дитини. У Києві для дітей вирішили зробити особливий подарунок. Столичний магазин іграшок «Казка» завдяки народній художниці України, заслуженому майстру народної творчості Марфі Тимченко, її чоловікові Івану Скицюку та їхній доньці Олені перетворився на диво-острів, де можна було годинами розглядати казкові сюжети та дивовижну гру кольорів. Подарунок справді виявився вдалим: магазин став улюбленим місцем і дітей, і дорослих. Cюди часто навідувалися іноземці. Тут було втілено й розвинуто всі здобутки петриківського розпису. Можна сказати, що то була вершинна робота Марфи Ксенофонтівни. На жаль, «Казка» з часом перетворилася на місце продажу чого завгодно, а згодом і взагалі зачинилася.
У журналі «Президент» за 2001 рік мистецтвознавець З. Чегусова писала: «Поки ще не пізно, поки ще не загинули твори монументально-декоративного мистецтва найвищої художньої цінності, міській владі слід було б подбати про їх збереження й, можливо, створити в цьому приміщенні музей...» Міська влада не подбала. Хоча Тимченко і Скицюк зверталися до Міністерства культури та до Київської держадміністрації з проханням надати їм це приміщення для відкриття музею. Та отримали банальні відписки «про неможливість вирішення цього питання», бо приміщення передано в оренду на п’ять років «іншій людині».
Казка виявилась не потрібною ні владі, ні тим паче новому власнику, отій «іншій людині», котра не розуміла чи не хотіла розуміти, з чим має справу. Інакше як можна пояснити те, що постало перед очима після «реставрації» й відкриття нового магазину? Розписів просто не стало.
За цей злочин ніхто так і не відповів, хоча права Марфи Тимченко та її сім`ю мав би захистити наш (чинний!) Закон «Про авторське право».
Зараз дочка Марфи Ксенофонтівни Олена Іванівна Скицюк намагається врятувати хоча б те, що залишилося від Дива. У відчаї вона звертається до різних інстанцій, народних депутатів, пише їм листи, але відповіді досі не отримала. Чому? Невже всюди — байдужі «інші люди», що викидають божевільні кошти тільки на поп-культуру? Гей, озовіться! Якщо розпорядження Президента — не указ для вас, то дійте самі, але ж дійте!
Невже не знайдеться хтось і не допоможе організувати хоча б галерею — тоді Казку можна вважати не зовсім загиблою.
Зоря Петриківки (село на Дніпропетровщині) зійшла ще в 30-х роках, коли місцевий вчитель Олександр Статива надіслав до Києва сто зразків розпису. Кількох петриківчанок запросили вчитися до столиці. Серед них була і Марфа Тимченко. Відтоді все життя вона віддала петриківському розписові. Нині їй за 80, чоловікові —за 90 літ. Нещодавно у подружжя виникла ідея створити в Україні Народну академію декоративно-прикладного мистецтва, утворити в ній майстер-класи з розпису, гончарства, вишивки, художньої обробки скла, дерева, металу. Заклад, в якому фахівці змогли б донести свою майстерність до всіх бажаючих. Планувалося навіть створення електронної версії діяльності академії: віртуальна галерея, організація та участь у міжнародних віртуальних конференціях, виставках та багато інших цікавих проектів. Але такої академії ще нема. А справжніх майстрів розпису залишилося лише двоє — сама Марфа Тимченко та Галина Черниченко. Навчити створювати Казку теж нема кому. Звісно, є студії, де вивчають «петриківку», але викладають в них не фахівці, і це одразу відчуваєш, коли дивишся на малюнки — вони мертві. Нинішнє мистецтво йде до узагальнених форм, де зникають дрібні елементи, втрачається внутрішня сила, а цього допускати не можна.
Марфа Ксенофонтівна — лауреат Шевченківської премії, перший лауреат премії ім. Катерини Білокур, у 2002 році її з чоловіком нагородили орденом «За заслуги». А от Казку ми не вберегли. Нам ще є що берегти. І оскільки нинішній рік проголошено Роком культури, сподіватимемося, що історія не повториться.
