Із вступного слова Голови Верховної Ради України Володимира ЛИТВИНА на відкритті парламентських слухань «Про функціонування української мови в Україні»
Із функціонуванням української мови у нашій державі, чому присвячені нинішні парламентські слухання, — як загалом мовна політика і мовна практика в суспільстві — пов’язаний комплекс питань, надзвичайно важливих і не завжди простих для осмислення й вирішення.
Ця складність зумовлена кількома обставинами.
З одного боку — природою самої мови як феномена, її невіддільністю від людської свідомості і самосвідомості, від понять нації, державності, міждержавних відносин. А з другого — неоднозначні, а нерідко і драматичні колізії нашого історичного минулого обтяжили усталені погляди на українську мову багатьма додатковими судженнями, оцінками та висновками, які нерідко мають емоційний характер і не спираються на глибоке, наукове і всебічне дослідження сутності проблеми.
Особливо закарбувалися в історичній пам’яті нашого народу часи, коли українську мову оголошували поза законом, позбавляючи націю найневід’ємнішого її права — самовираження рідним словом.
Відомо, що в середині минулого століття, внаслідок післявоєнного перекроювання Європи, не всі українські етномовні землі опинилися у складі УРСР, а пізніше — в незалежній Українській державі. Це відчутно ускладнило функціонування і розвиток української мови поза межами України і породило чимало нових проблем.
Сьогодні ми не можемо забувати про українців, відділених від історичної батьківщини новими кордонами, про наших співвітчизників у діаспорі. Вони залишаються українцями, а відтак їхні мовні проблеми мають бути постійно в полі нашого зору.
Такі феномени як саморозвиток української мови на рідних історичних землях, але в межах і інших держав, її функціонування в Україні під більшими чи меншими утисками, мали і позитивні, і негативні аспекти.
Синівська любов до рідного слова, вірність йому, боротьба за нього не давали змоги забути свої національні джерела і коріння. Водночас дискусії навколо мовних питань нерідко призводили — і продовжують призводити — до протистояння та роз’єднання серед політичної та інтелектуальної еліти нації з цілком конкретними виявами і наслідками.
Досить пригадати хоча б протест, який викликали спроби змінити наш алфавіт у 30—50-х роках ХІХ століття. Недарма Іван Франко назвав це пізніше «азбучною війною в Галичині». На щастя, як ми знаємо, той протест мав успіх: кириличний алфавіт не вдалося замінити на латинський, що мав намір зробити тодішній австрійський уряд.
Історія нагадує нам і про гострі дискусії стосовно розвитку української мови між представниками наддніпрянської й галицької інтелігенції наприкінці XІX—на початку XX століть. І не тільки історія — не менш завзято ламалися списи і останніми роками навколо проблем правопису та термінології.
Це аж ніяк не поодинокі докази того, яку роль відіграє мова в житті народу і якою мірою складним є осягнення та розв’язання мовних, а точніше — мовно-суспільних проблем.
Відтак у цій надзвичайно чутливій сфері абсолютно протипоказані спрощено-прямолінійні, політизовані підходи, нетерпимість, адміністративна сверблячка, прагнення вирішити все і відразу. Потрібен системний, наполегливий і відповідальний пошук виважених компромісних рішень, здатних забезпечувати подальший розвиток української мови і водночас сприяти побудові правової демократичної держави.
У цьому контексті залишається авторитетним і актуальним застереження всесвітньо відомого вченого-мовознавця Олександра Потебні: «Остаточних розв’язань у таких випадках і не буває, а тимчасові для нас не лише можливі, а й необхідні».
Зауважу, що нашим попередникам — а їхній досвід слід використати сповна і з максимальним ефектом — було значно важче орієнтуватися у мовознавчій проблематиці.
На початку XX ст. українське мовознавство робило перші кроки, не була усталена літературна мова, а її функціональне поле — достатньо розвинене. Вона не охоплювала такі сфери як наука, вища освіта, військова справа та багато інших.
Тому І. Франкові, М. Грушевському та їхнім сподвижникам випало самим творити основи наукової мови, зокрема суспільно-політичної термінології, а пізніше, в часи УНР, поширювати українську мову на інші сфери. І це тоді, коли не було надійних словників, термінології українською мовою, була відсутня виважена й обгрунтована історія української мови, яка давала б правильні орієнтири щодо її сучасного стану. Багато що треба було робити вперше.
Сьогодні ситуація, безумовно, зовсім інша. Ми є свідками значного розвитку науки про мову, маємо доступ до різноманітних наукових описів української мови, до нормативних орфографічних, тлумачних, термінологічних і перекладних словників.
За останнє десятиліття побачили світ чотири томи «Етимологічного словника української мови», третє видання «Українського орфографічного словника», два томи «Словника синонімів», «Енциклопедія української мови», «Атлас української мови» у трьох томах, лазерний диск «Словники України — інтегрована лексикографічна система»; завершено підготовку «Англо-Українського ілюстрованого медичного словника Дорланда», здійснюється робота над «Словником української мови» у 20 томах. Значно більше сфер суспільного життя вже охоплено українською мовою.
Розширилося, і цей процес триває, функціональне поле української мови відповідно до засад Конституції та інших документів. Можемо стверджувати, що в державі створено правову основу функціонування української мови та дальшого її розвитку.
Зрушення незаперечні, але чи дають вони підстави для задоволення?
Гадаю, думка учасників парламентських слухань, як і суспільного загалу, одностайна: ні, зроблено аж ніяк не все, що можна і треба.
Незважаючи на прийняті з кінця 80-х років минулого століття загалом потрібні і потенційно ефективні акти мовного законодавства, ми не прискорили рух у цьому напрямі. І, мало того, відійшли від досягнутого, від основного в даному разі постулату: мова — це стрижень, серцевина нації, яка має єднати нас в одне ціле, а не роз’єднувати.
В українському політикумі та суспільстві і досі не стихають мовознавчі, а якщо точніше — навколомовні дискусії.
Природно, сучасне динамічне життя породжує чимало нових проблем у сфері функціонування мови. Українська книга, школа, мова в засобах масової інформації, у побуті — все це потребує аналізу, нестандартних підходів та рішень.
Говорячи про українську мову, ми повинні водночас уявляти і сприймати мовну ситуацію в державі як цілісність, тобто враховувати, що поряд з нею функціонують інші мови. До того ж функціонують по-різному, з різним правовим статусом і в неоднакових сферах.
Наша країна — багатонаціональна і полімовна держава, в ній державною є українська мова, і цим усе сказано, а інші мають статус мов національних меншин.
Визначальними орієнтирами у підходах до багатьох дискусійних питань у цій сфері та їх вирішенні мають стати, нарешті, результати останнього Всеукраїнського перепису населення, інформація про його національний склад, а також визначена Конституцією функція української мови як державної.
Слід також зазначити, що розвиток та функціонування мов, їх правовий захист, вивчення, збереження і поширення є предметом активного обговорення у парламентах і інших держав, зокрема Польщі, Росії, Німеччині, Франції.
З усього комплексу винесених на сьогоднішнє обговорення проблем я виокремив би за ступенем важливості такі: правові аспекти функціонування української мови; забезпечення українською мовою різних сфер спілкування у різних регіонах держави; стан науки про українську мову і мовну ситуацію в Україні.
Ці аспекти тісно пов’язані між собою, оскільки разом відповідають на запитання: яке місце посідає українська мова в житті нашого суспільства; які умови її функціонування; яким є вплив законів на реальне мовне буття в державі.
Правові аспекти стосуються таких питань:
ступінь правового забезпечення функціонування і розвитку української мови, відповідність положень Конституції з цього питання сучасним умовам;
наявність, достатність і дієвість підзаконних актів щодо регулювання функціонування української мови, забезпечення функціонального поля державної та інших мов;
стан дотримання правових норм у галузі мовної політики і мовної практики, відповідність міжнародним, зокрема європейським, стандартам.
Якщо ми й не розв’яжемо цих питань нині, то принаймні маємо їх сформулювати і чітко окреслити, щоб бачити як завдання для наступного здійснення.
Функціональний аспект мови цікавить наше суспільство чи не найбільше, оскільки з ним пов’язані передусім задоволення мовних, комунікативних потреб громадян, а також певні орієнтири в політиці, в оцінці нашого минулого і сьогодення та погляд на майбутнє.
Саме з оцінок функціонування української мови народилися такі терміни, як русифікація, дерусифікація, українізація, лінгвоцид, мовна гармонія суспільства та інші, що стосуються різних аспектів суспільного буття мови.
Зауважимо, що все це вже було в полі зору дослідників, але багато, якщо не більшість, їхніх праць стосується лише окремих сторін проблематики і не дають цілісного уявлення про цю сферу.
Сьогодні немає фундаментальних, вичерпних праць і з названих мною вище питань, і з інших — до того ж праць об’єктивних, без крайнощів та однобічних оцінок. Зате списано, без перебільшення, гори паперу, де виразно простежуються політичні замовлення і політичні приціли, де об’єктивне дослідження і власне наукове осмислення підміняються емоціями та тенденційністю.
Такий стан речей не наближає нас до поставлених цілей ні в функціонуванні української мови, ні в розвитку науки про мову.
Привертає до себе увагу і ще один істотний момент.
Останніми роками нерідко оприлюднювалися заяви, що окремі регіони та міста України є не українськомовними, а російськомовними. «Розкручені» у громадській думці та засобах масової інформації, вони використовувалися як привід для порушення питання про відповідні зміни у правовій базі, хоча щодо цього є чіткий висновок Конституційного Суду України.
Не кажу вже про те, що такі заяви та висновки, як правило, не спираються на достатньо глибокі дослідження, на неупереджені й вивірені експертні оцінки; вони і ґрунтуються не на соціолінгвістичних дослідженнях, а на розрізнених принагідних спостереженнях та окремих фактах, вирваних з контексту історичного минулого чи сучасного життя міста або регіону.
У цьому одна з причин істотних розбіжностей в оцінках сфер функціонування мови та значення мови як суспільного явища, прав людини у сфері мовокористування.
Цілком очевидно, що в осмисленні мовного життя України час уже перейти на надійну й науково перевірену основу.
Це означає, що українське суспільство чекає від дослідників мовних проблем таких результатів, на які могли б спиратися політики й законотворці, суджень, оцінок та висновків, які сприяли б формуванню об’єктивної і виваженої громадської думки.
Я хотів би також підкреслити виняткову роль у створенні саме такої атмосфери навколо мовних проблем — як, зрештою, і всіх інших — засобів масової інформації. Досвід багатьох європейських країн, зокрема і таких слов’янських, як Польща, Словаччина, Чехія, переконує в тому, що вони роблять неоціненний внесок не тільки у розширення функціонального поля відповідних мов, а й у піднесення культури мовлення широких верств населення.
Змушений з прикрістю констатувати, що сьогодні у нас немає такої популярної і впливової у 70—80-ті рр. телепередачі на УТ, як «Живе слово», практично жодної загальноукраїнської телепередачі про мовні проблеми і українську мову. Проте не бракує телепродукції, в якій принижуються або висміюються у той чи інший спосіб українська мова та люди, які нею послуговуються.
Прикро, боляче, але це факт.
Не кращим чином впливає на ситуацію і низька мовна культура деяких передач і каналів.
А загалом питання мови — як засобу передавання інформації і як предмета висвітлення — мали б стати, на мою думку, темою окремого обговорення.
За всіх сьогоднішніх проблем та труднощів ми маємо досить розбудовану базу мовознавчої науки —кілька спеціалізованих установ у системі Національної академії наук, чимало кафедр української мови в університетах.
Проте рівень використання цієї бази ще недостатній. Досі залишається відкритим питання українського правопису, не все робиться для підготовки якісно нових словників, зокрема термінологічних. Хоча можна з приємністю констатувати, що багато галузей науки вперше за останні десять років отримали свої термінологічні словники.
Нашим науковцям належить ще багато попрацювати над поширенням знань про українську мову і в нашій країні, і за її межами. Тут знову ж таки міг би стати у пригоді запозичений і творчо використаний досвід інших держав, де є спеціальні структури, які пропагують і поширюють знання про їхні мови, історію та культуру. Для Польщі багато корисного робить у цьому напрямі інституція Полонія. Широко відома Міжнародна асоціація викладачів російської мови і літератури, яка охопила своєю діяльністю практично увесь світ. Не кажу вже про значно менші країни, такі, як Болгарія, Словенія, Хорватія, де цій темі приділяють багато уваги.
На жаль, у нас не те що фінансово не підтримують традиційні європейські та північноамериканські українознавчі центри, які функціонують здебільшого на пожертви громад, а й узагалі мало знають про їхню діяльність.
А тим часом в останні роки, констатую це з приємністю, постали українознавчі кафедри в Азії, зокрема Китаї та Японії. З такими осередками треба налагоджувати постійні, тісні і плідні зв’язки.
Гадаю, ви погодитеся з думкою, що робота над утвердженням і розширенням функціонування української мови в Україні та за її межами має бути чітко спланована і координована. А для цього потрібна відповідна загальнодержавна — саме загальнодержавна, а не відомча — програма.
Як мені здається, до головного сенсу проблематики, винесеної сьогодні на обговорення, дуже підходять слова видатного українського філософа Мирослава Поповича, що стосуються не тільки реформування правопису української мови: «Реформування як спосіб зберегти минуле, викохати історичні традиції — це безглуздя. В реформуванні мають бути ясно виражені цілі і прагнення, що мають реалізуватися в майбутньому. Це і є національний інтерес».
Тож будьмо вищі від швидкоплинної і мінливої кон’юнктури, відчуття тимчасовості у своєму власному домі. Давайте спільно і всіма можливими засобами — ефективними законами, насиченими науково-освітніми програмами, сучасним інформаційно-технологічним статусом, а головне, своєю любов’ю і відданістю — оберігати і захищати рідне слово та мову як невід’ємний атрибут нашого сучасного буття і таку ж неодмінну запоруку майбутнього.
