Сьогодні 140-річчя Володимира Вернадського, великого автора ноосферної теорії. Він сьогодні буде незримо присутній на слуханнях про українську мову. Бо це його стосувалося.
Володимир Вернадський (ВВ) утік від більшовиків з Пітера в Україну. Весною 1918-го гетьман запросив його створювати Академію наук (УАН). ВВ спитав: «А что ж Михаил Сергеевич?» Відповіли: Грушевський ображений на гетьмана, що забрав у нього владу. Неймовірно, але ВВ разом із гетьманським (!) міністром освіти пішли на переговори. Грушевський уперся: «Скажіть, що не знайшли мене!» ВВ записав: «Все порядочные, но куда это девается, когда речь идет о национальной политике?» Він належав великоруській культурі й про УАН дбав як про «звено, удерживающее Украину с Россией». Але вважав: УАН має вивчати проблеми України, робоча мова — українська й російська. Він обстоював це перед гетьманом, німцями, більшовиками і навіть Денікіним. Той саме йшов на Київ під гаслом «Никакой украиномании!». І тут — ВВ, українофіл! Денікін: «Контрразведка донесла, что в УАН — хохлы-шовинисты!» — «Нет уж, позвольте, Антон Иваныч!» Але колеги-вчені були крутіші за Денікіна: «Академия — да, но без Багалия и прочих!» ВВ сам не любив Багалія, але сказав твердо: «Если без украинцев, то и без меня!» От чоловік! Не те щоб йому легко жилося тоді, одежу продавав: «Ясно, что фрак в ближайшие годы не понадобится!» Йшла війна, панувала озлобленість усіх проти всіх. А істина, як завжди, посередині. ВВ писав: «Удивительно, как урядовцы-украинцы балакают и ничего не делают! Они сами, кажется, не уверены в своем положении». А ось про великоросів-монархістів: «...люди хорошие и умные. Но их гордость господствующей расы мешает им понять основы украинской культуры, в них говорит великорусская гордость людей, никогда здесь не бывших. Это делает соглашение почти невозможным. Моя же точка зрения на украинский вопрос слишком тонкая, для теперешнего времени она не годится...» Невже — й досі? Принаймні, у нас досі мало отаких великоросів, котрі в нинішніх сварках про стан і статус «двох мов» дбали б справді про обидві мови, а не про одну за рахунок другої. Тож нехай тінь Вернадського освятить сьогоднішню дискусію.
