Десятирічний процес приватизації та його наслідки

Характерною ознакою приватизації в Україні була відсутність достатнього національного капіталу, ринкових інституцій, зокрема фондового ринку, та довіри населення до інституту приватної власності взагалі. В таких умовах приватизацію можна було здійснити лише як штучний процес. В інших посткомуністичних державах, які раніше почали цей процес, цю проблему розв’язали шляхом впровадження моделі ваучерної приватизації. Це, зокрема, такі країни, як Чехія, Словаччина, Литва, Росія. Обов’язковою умовою при цьому має бути чітке унормування цього процесу.

Проте в нашій державі так і не було сформульовано вітчизняну концепцію приватизації, а у схоластичній, декларативній формі запозичено спершу чеську модель, а пізніше — російську, разом з її організаційними недоліками, методологічними і методичними помилками.

Крім того, темпи впровадження інших складових економічної реформи та необхідної інфраструктури в Україні дуже відставали від темпів приватизації, що значною мірою зумовило відсутність того результату, якого суспільство очікувало від цього процесу і якого досягли інші країни, які більш послідовно і цілеспрямовано здійснювали реформи. За приклад можна взяти хоча б ту-таки Чехію чи країни Балтії.

Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду була схвалена постановою Верховної Ради України 31 жовтня 1991 року. Вона передбачала високі темпи реформування власності: приватизацію малих підприємств планувалося завершити за 1—1,5 року, а середніх і великих — за 4—5 років.

На основі концепції прийнято пакет відповідних законів. Проте історія приватизації є історією перегляду і змін початкової концепції. Всупереч ухваленим концептуальним рішенням приватизація почалася не з малих, а з великих підприємств за альтернативним планом найбільш привабливих, які давали валютну виручку.

Варіант сертифікатної приватизації спочатку був схвально сприйнятий населенням як соціально справедливий і такий, що певною мірою вирівнює стартові умови для участі у приватизації всіх громадян. Але пізніша практика спричинила розчарування суспільства результатами та негативну оцінку наслідків цього процесу.

У липні 1994 року Верховна Рада (коли її Головою був О. Мороз) проаналізувала хід приватизації, визнала цей процес незадовільним і відзначила, що відбулося порушення принципів та пріоритетів приватизації, не забезпечувався захист інтересів громадян, не було належного контролю за приватизацією. Верховна Рада прийняла постанову, де встановлено, що головним пріоритетом приватизації повинно бути підвищення ефективності виробництва, та доручалося уряду внести проекти законів, спрямовані на вдосконалення чинного законодавства. Зокрема — передбачити захист інтересів держави та дрібних акціонерів. Крім цього, уряд мусив переглянути механізм участі іноземних інвесторів у приватизації, подати пропозиції стосовно механізму управління державною власністю тощо. Однак положення цієї постанови не були реалізовані, тому маємо такі наслідки.

Досвід останніх років проведення приватизації змушує зробити висновок, що саму ідею інституційних і структурних перетворень дискредитовано, вона не отримала належного суспільного схвалення, а її реалізація не мала соціально орієнтованої спрямованості, не була законодавчо й організаційно підготовленою, не мала достатнього методологічного фундаменту.

Основними негативними наслідками приватизації стали:

розпорошеність колишньої державної власності серед дрібних акціонерів, які неспроможні впливати на управління виробництвом і розподіл прибутку;

практично повне і безкарне всевладдя управлінського корпусу приватизованих підприємств щодо розпорядження активами цих підприємств з метою особистого збагачення;

відсутність відповідальності за знищення виробництва;

втрата працівниками основних соціальних гарантій і прав, передусім права на працю. Усе це спричинило апатію суспільства стосовно приватизаційних процесів.

Результатом масової приватизації стала поява в державі більш як 19 мільйонів списочних акціонерів. Більшість із них стали акціонерами, взявши участь в сертифікатних аукціонах, після яких отримали витяг із протоколу про його результати і в подальшому не зверталися до акціонерного товариства з приводу отримання акцій або зверталися, але не отримали ні акцій, ні сертифіката акцій. Тобто такі акціонери фактично є фіктивними і не мають жодних прав.

Найчастішим і найтиповішим порушенням, з яким вони звертаються до нашої комісії, є відчуження виконавчим органом (без дозволу загальних зборів) майна товариства шляхом продажу, передачі (часто безплатної) або як внеску до статутних фондів інших господарських товариств, що призводить до знецінення акцій. Але найгірше, що внаслідок цього скорочується, а то й ліквідовується виробництво, люди втрачають роботу, виникає соціальна напруженість. Дивне в цій ситуації те, що правоохоронні органи не вбачають у таких діях порушення закону, навіть у разі, коли акціонером з контрольним пакетом акцій є держава.

Треба зазначити, що, оскільки в Україні лише мізерна частина (майже сім відсотків) угод з купівлі-продажу акцій здійснюється на організованому фондовому ринку, більшість дрібних акціонерів змушені продавати свої акції за номінальну, або й нижчу вартість, бо відсутня інформація про котирування акцій. На практиці дрібні акціонери не можуть також скористатися правом продажу за ринковою ціною своїх акцій у разі, коли вони голосували проти прийняття загальними зборами рішення про відчуження майна тощо. А часто загальні збори взагалі не проводять роками, бо акціонери, які мають у сукупності 40 відсотків акцій статутного фонду, не реєструються і в такий спосіб блокують прийняття рішень.

Акціонери не мають доступу ні до установчих документів товариства, ні до достовірної інформації, хто є справжнім власником підприємства. Щоправда, часто такої інформації не мають і державні органи.

Права дрібних акціонерів порушуються також через ненадання їм інформації про діяльність акціонерного товариства, неповідомлення про збори акціонерів, практичну відсутність можливості впливу на формування органів управління та їх обрання до цих органів тощо. Більшість цих проблем потребує законодавчого вирішення. Закон «Про господарські товариства», прийнятий у вересні 1991 року, не відповідає реаліям сьогодення і жодним чином не сприяє розв’язанню зазначених проблем. Тому потрібно прийняти новий закон про акціонерні товариства, який враховував би світовий та вітчизняний досвід захисту корпоративних прав.

В Україні досі не сформовано законодавчу базу, необхідну для функціонування фондового ринку. Що ми маємо на практиці сьогодні?

1. Біржової торгівлі фондовими цінностями немає.

2. Система обліку корпоративних прав працює незадовільно.

3. Грошові розрахунки за угодами з цінними паперами здійснюються в офшорних банках, обминаючи українську банківську систему.

На дванадцятому році існування Закону «Про цінні папери та фондову біржу» в Україні функціонують фондових бірж та дві торгово-інформаційні системи. На організованих ринках укладається майже сім відсотків угод стосовно цінних паперів. До того ж на біржах укладається угод в 40 разів менше, ніж за допомогою торгово-інформаційних систем, в яких, з точки зору суспільних інтересів, проблем більше, ніж користі.

Про яку прозорість процесів перерозподілу власності та відповідних грошових потоків можна казати, коли реальну ціну угод щодо цінних паперів достовірно встановити практично неможливо, оскільки грошові розрахунки за цими угодами відбуваються за межами України, в офшорних банках.

У державі немає жодної фондової біржі, яка визначала б реальну вартість акцій! А це перетворило самі акції з посвідчення права власності на частку приватизованого майна на нічого не варті папірці. Про яку ефективність виробництва може йти мова, якщо сьогодні навіть власник не знає реальної вартості майна, яке йому належить?

Правда, наявність цієї проблеми полегшує сприйняття іншої біди — система реєстрації прав власності на ці самі акції така, що жоден власник в Україні не може бути впевнений, що сьогодні йому належать корпоративні права, власником яких він був ще вчора.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку не виправдала покладених на неї завдань. Безумовно, зроблено чимало корисного, але не зроблено головне — не реалізована стратегія розвитку фондового ринку, яка відповідала б національним інтересам України, забезпечила надійний захист прав і інтересів інвесторів та ефективне обслуговування інвестиційних процесів.

У цьому винне не лише сьогоднішнє керівництво Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Є частина вини і Верховної Ради. Ще у 1996 році прийнято Закон «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», яким передбачено підзвітність комісії парламенту. Однак за сім років ми жодного разу не заслухали звіт комісії.

Навіть поверхового погляду достатньо, щоб зрозуміти яка може бути якість державного регулювання, якщо актуальна і, головне, достовірна інформація про реальний стан фінансового сектору в країні відсутня, не кажучи вже про здійснення системного та факторного аналізу динаміки показників.

А погляньте на проблеми емітованих у державі векселів. Достовірна інформація про них узагалі відсутня.

І це тоді, як за обсягами торгів на ринку вексель постійно посідає провідне місце — 40—50 відсотків від загального обсягу торгівлі фінансовими інструментами, що становить більш як 30 млрд. гривень.

Невже уряду, Національному банку, Державній комісії з цінних паперів чи іншим органам державної влади невідоме призначення вексельних схем як механізму фіктивного банкрутства та уникнення санкцій за відмивання брудних грошей? Мабуть, відоме, бо з цього року ще й за рахунок бюджету будемо списувати 50 відсотків оформленої векселями заборгованості перед державою.

Чи не є це черговим механізмом організації державним чиновництвом свого бізнесу, схожого на різні спецюсти, спецфіни та спецфонди?

Україна у сьогоднішньому світі сумно відома як оплот корупції, «пральня» брудних грошей. І значною мірою таку репутацію ми маємо через негаразди з приватизацією державного майна, відсутність прозорих біржових ринків, через погану роботу депозитарної системи.

Найбільшим прорахунком, на нашу думку, було те, що приватизацію розпочато за відсутності програми стратегічного розвитку держави, планів структурної перебудови та за відсутності достатнього законодавчого забезпечення цього процесу.

Не було визначено ні критеріїв, ні системних підходів стосовно доцільності приватизації, зокрема, тих підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, не спрогнозовано можливих наслідків такої приватизації. А результатом цього ми маємо реальну загрозу втрати економічної незалежності держави.

Слід зазначити, що приватизація державної власності в контексті економічної безпеки країни пов’язана з двома основними аспектами.

По-перше, глобальними пропорціями розподілу власності на державну і недержавну та визначення граничної частки державної власності як економічної бази забезпечення державою своїх владних повноважень та функцій, нижче якої виникає загроза економічній безпеці держави.

По-друге, обсягами присутностсутності у стратегічних галузях виробництва іноземних інвесторів — представників двох держав (насамперед капіталів з Росії та США).

У першому разі основні ризики для економічної безпеки пов’язані із втратою з боку держави керованості базовими галузями промисловості та об’єктами, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. А також підприємствами — природними монополістами, що відбувається внаслідок приватизації таких об’єктів та ризиків неналежного (неефективного, нецільового) їх використання приватними власниками.

У другому разі ризики лежать у площині економічного впливу іншої держави для забезпечення економічного домінування в Україні, включаючи лобіювання своїх інтересів в органах законодавчої та виконавчої влади, делегування своїх представників до таких органів та проведення протекціоністської політики в інтересах держави походження іноземного інвестора.

Оцінка загальних обсягів приватизації державного майна в Україні з огляду на критерії економічної безпеки держави може бути зроблена, виходячи з порівняльного аналізу показників, що характеризують відсоток державної (загальної та промислової) власності у загальному обсязі такої власності в інших країнах, наприклад з розвинутою ринковою економікою — Великої Британії, Франції, Німеччині.

Прихильників тотальної приватизації варто застерегти, що, коли підготовлений проект програми приватизації буде прийнято, Україна незабаром матиме меншу частку державної власності, ніж Німеччина або Франція.

Унаслідок приватизації держава фактично втратила контроль над виробництвом у переважній більшості базових галузей промисловості та сфер діяльності, окрім видобування енергетичних ресурсів.

Важлива роль у здійсненні оцінки та забезпеченні національних інтересів держави має належати Антимонопольному комітету України, до повноважень якого входить функція відстеження та запобігання концентрації власності в руках однієї особи (групи пов’язаних осіб, що відповідають критерію господарюючого суб’єкта). Окрім загального контролю за концентрацією власності, виходячи з критеріїв монополізації товарних ринків, важливою функцією АМКУ має стати відстеження концентрації власності за інвесторами походження з однієї країни.

Тому необхідно встановити заборону на участь у процесах приватизації нерезидентів України (резидентів, у статутних фондах яких частка нерезидентів перевищує 50 відсотків), якщо вони до приватизаційних органів не надають повної інформації про реальних власників таких нерезидентів. Особливо у разі, коли нерезидент (резидент, у статутному фонді якого частка нерезидента перевищує 50 відсотків) є офшорною компанією.

Законодавство про приватизацію, зокрема Закон України «Про приватизацію майна державних підприємств» та державні програми приватизації встановлюють обмеження на приватизацію окремих галузей та об’єктів, втрата яких як об’єктів права державної власності може спричинити шкоду інтересам держави. Насамперед — її економічній безпеці. Це стосується таких галузей та об’єктів, які пов’язані з енергетичним забезпеченням життєдіяльності країни, транспортуванням та збереженням енергоносіїв, виробництвом стратегічно важливої продукції, збереженням мобілізаційних резервів та інших життєво важливих галузей і сфер діяльності.

З моменту прийняття першої Державної програми приватизації на 1992 рік Верховною Радою України було скасовано заборону на приватизацію багатьох видів підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. Як наслідок, Україна фактично втратила контроль над підприємствами нафтопереробної галузі промисловості, зв’язку та ризикує втратити його над транспортними магістралями, що постачають енергоносії (нафто- та газопроводами, енергорозподільчими мережами тощо). Найгірше в цьому процесі те, що власність на такі об’єкти зосереджуються в руках представників однієї країни — Росії, яка вже найближчим часом зможе диктувати свою політичну волю Україні через засоби економічного впливу. І не лише зовнішнього, але і внутрішнього — через просування своїх представників в органи державної влади та управління.

Доводиться констатувати, що приватизація стратегічно важливих об’єктів іноземними (передусім російськими) інвесторами здійснюється за демпінговими цінами. Незважаючи на те, що загальна сума прямих інвестицій в Україну з Росії не перевищує 500 млн. доларів США, її представники контролюють цілі галузі промисловості в Україні. Це означає, що ми поступаємося власністю на користь іншої держави, не одержуючи ніякої компенсації від переходу власності.

Одним із прикладів може слугувати продаж Миколаївського глиноземного заводу, що розглядається як один із найуспішніших проектів приватизації державного майна за всі 10 років здійснення цього процесу. А чого досягла Україна внаслідок такої трансакції? Вона втратила найбільшого в Європі виробника сировини для алюмінієвої промисловості, підприємство-монополіста і значну частину потенційних доходів і для вітчизняного товаровиробника, і для держави загалом. Те саме можна сказати про наслідки приватизації підприємств нафтопереробної галузі, які практично у повному складі перейшли у власність росіян. Схожа ситуація спостерігається в такій стратегічній галузі, як зв’язок. На черзі підприємства енергорозподільчої галузі та нафтовидобутку.

Недосконалість нормативно-правової бази приватизації стратегічно важливих підприємств, з одного боку, та намагання спростити процедури приватизації з метою якнайшвидчого отримання коштів та залучення іноземного інвестора — з другого, може призвести до прихованої монополізації вітчизняного ринку кримінальним капіталом або іноземними компаніями, в тому числі, за допомогою підставних компаній. Ідеться про компанії, які не розкривають справжню мету придбання. А ця мета іноді полягає не в розвитку виробництва, а у знищенні конкурента.

Втрати надходжень коштів до державного бюджету, а ще гірше — втрата державного контролю над підприємствами, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, — це наслідок приватизації за відсутності достатнього законодавчого забезпечення цього процесу.

Прогалини в законодавстві заповнювалися в процесі приватизації і зазвичай лише після того, як державне майно вартістю в сотні мільйонів гривень уже було відчужено за символічну ціну.

Щоправда, аналізуючи випадки майже безоплатного відчуження державного майна, доходиш висновку, що найбільші збитки завдано державі діями (а інколи бездіяльністю) уряду, який, відповідно до Конституції, «...здійснює управління об’єктами державної власності... та здійснює заходи щодо забезпечення національної безпеки України, боротьби зі злочинністю». На підтвердження наведу такі факти.

Постановою № 103 від 30 січня 1998 року уряд створив Акціонерну холдингову компанію (АХК) «Укрнафтопродукт», передавши до її статутного фонду контрольні та блокуючі пакети акцій підприємств, 11 з яких мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. У додатку до постанови зазначалося, що контрольні пакети, передані АХК, залишаються в державній власності.

Державні пакети акцій стратегічних підприємств передавалися до статутного фонду АХК за їх номінальною вартістю, а деяких з них — навіть без урахування індексації основних фондів. Тому статутний фонд АХК становив лише 30,5 млн. гривень. Зауважу, що власні активи лише одного підприємства, контрольний пакет акцій якого ввійшов до статутного фонду АХК, були більшими в п’ять разів і становили 150 млн. гривень.

Отримавши від уряду контроль над понад десятком стратегічних підприємств та пам’ятаючи, що функції управління в них можуть і відібрати, а от власність — ні, вже через півтора року було пролобійовано прийняття рішення про приватизацію компанії, незважаючи на те, що на той час уряд ще не розробив методики оцінки майна (пакетів акцій), переданого до холдингових компаній.

Тому у грудні 1999 року пакет акцій АХК «Укрнафтопродукт» у розмірі 44,19 відсотка статутного фонду було продано за 15,16 млн. гривень. Нагадаю, що власні активи підприємств, пакети акцій яких були передані до статутного фонду АХК, становили більш як 300 млн. гривень!

Але це тільки початок. 21 вересня 2000 року АХК «Укрнафтопродукт» укладає кредитний договір з компанією «Бевало інвестментс Лімітед» (Республіка Кіпр) на суму 3,0 млн. доларів США, а на забезпечення договору надає в заставу контрольні пакети акцій трьох підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави: ВАТ «Кримнафтопродукт», ВАТ «Київміськнафтопродукт» та ВАТ «Ексімнафтопродукт». До того ж вартість власних активів тільки одного з трьох підприємств (ВАТ «Ексімнафтопродукт») становила майже 150 млн. гривень, прибуток за 2000 рік — 56 млн. гривень, а от контрольний пакет акцій цього ВАТ, переданий у заставу, оцінено в 840 тис. гривень(!). Звичайно, кредит не був повернутий, а контрольні пакети акцій трьох підприємств відчужені з державної власності.

Тут не можна не зазначити, що цей договір застави одноголосно затвердили члени Спостережної ради АХК «Укрнафтопродукт», серед яких були державні службовці: від Фонду держмайна, від Мінекономіки, від Держнафтогазпрому, а головою Спостережної ради у той час був колишній народний депутат України, колишній член Спеціальної контрольної комісії ВРУ з питань приватизації.

Крім АХК «Укрнафтопродукт», механізм відчуження майна в обхід законодавства про приватизацію використала ДАК «Укрполіметали»: продано блокуючі пакети акцій ВАТ «Полтавський ГЗК», ВАТ «Орджонікідзевський ГЗК», ВАТ «Марганецький ГЗК» на суму 57, 1 млн. гривень. Але ці кошти до бюджету не надійшли.

ХК «Реле та автоматика» без погодження з Фондом держмайна здійснила відчуження пакетів акцій усіх дочірніх підприємств, які входили до складу холдингу, в тому числі і контрольного пакета ВАТ «Бершадський електротехнічний завод», який на безконкурсній основі придбали фізичні особи.

Ці приклади яскраво показують, якою ціною обійшлися державі створення і діяльність державних акціонерних і холдингових компаній за відсутності законодавчого забезпечення управління державним майном, зокрема і державними корпоративними правами, та за умови абсолютної безвідповідальності службових осіб. Передача холдинговим акціонерним компаніям державного майна на мільярди гривень фактично означає зміну форми власності з державної на колективну. Тобто майно переходить у цілковите розпорядження акціонерної компанії. Що, урядовці могли не знати цієї норми, створюючи десятки таких компаній ?

Невже незрозуміло, які насправді переслідувалися цілі, коли дехто настійливо домагався сконцентрувати в акціонерних холдингових компаніях найприбутковіші підприємства?

Невже в уряді працюють чиновники недостатньої кваліфікації? Однак більш реальним є припущення, що у вищих ешелонах влади править бал КОРУПЦІЯ, а в державі — БЕЗКАРНІСТЬ. Адже жоден із посадовців, причетних до прийняття рішень, наслідком яких державі завдано колосальні збитки, не притягнутий до відповідальності.

Досі ні фонд, ні уряд України не можуть наважитися зачепити олігархів, для задоволення фінансових потреб яких вочевидь і були створені ці компанії-велети. І замість того, щоб вживати радикальних заходів для припинення розбазарювання державного майна у величезних масштабах, у проекті нової програми приватизації знову пропонується здійснювати аналіз...

У цьому разі заслуговують на увагу висновки німецьких експертів, які констатують: «Насправді державні холдингові компанії стали лобістськими угрупованнями, що мають безпосередній вихід на перших осіб держави і проштовхують економічно неефективні рішення».

Можна навести ще безліч інших прикладів вимивання активів підприємств. Наприклад, шляхом створення нових товариств, як правило закритих, із внесенням до їх статутних фондів найціннішого майна, часто-густо — державного. Останнім часом це вже набуло характеру системи. До того ж стало «модним» до статутних фондів новостворених ЗАТ вносити нерухомість — адміністративні будинки. Тільки останнім часом до комісії надійшло декілька звернень про відчуження з державної власності в такий спосіб адміністративних будинків по провулку Музейному, 10-а, загальною площею 5,6 тис. кв. м та приміщень Київського інституту хлібопродуктів. Однак на звернення комісії до Кабінету Міністрів про вжиття заходів до повернення цих приміщень у державну власність уряд або взагалі не реагує, або відповідає, що високі посадовці, які вчинили такі дії, «мали правові підстави» так діяти.

Мусимо констатувати, що такий стан справ у державі триватиме доти, доки не будуть прийняті закони, які унормують, хто і як здійснюватиме управління державним і комунальним майном.

Нам слід ліквідувати цю кризу в управлінні. А, мабуть, це неможливо без зміни системи влади, про що дедалі частіше говорять у парламенті.

Якщо ми кажемо про європейський вибір, то в більшості країн Європи на відміну від нашої наявна система найсуворішого контролю за використанням державної власності.

Тому нам негайно потрібно прийняти закони: про Кабінет Міністрів, про Фонд державного майна, про управління об’єктами державної власності, Про право комунальної власності й управління об’єктами права комунальної власності.

Недостатньо врегульованим залишається також питання відчуження державного майна під час провадження справ про банкрутство підприємств. Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», прийнятий Верховною Радою України 29 листопада 2001 року, є тимчасовим, спрямованим на забезпечення економічної безпеки держави. Підставою для його прийняття стали гучні скандали навколо продажу «Укрспецюстом» п’яти теплових електростанцій ВАТ «Донбасенерго» за 207 млн. гривень за залишкової балансової вартості 1 млрд. 71 млн. гривень та пакета акцій ВАТ «Росава» за 4,2 млн. гривень за номінальної вартості 102,7 млн. гривень. Однак мораторій на примусову реалізацію державного майна успішно ігнорується авторами «тіньової приватизації». Виробничі потужності державних підприємств продаються в рахунок погашення штучно створених боргів, тож акції, які перебувають у державній власності, знецінюються.

«Відзначилася» в роздержавленні майна і Державна податкова адміністрація. За даними податківців, лише у 2000 році через податкову заставу було реалізовано майна на суму 1,8 млрд. гривень, а 2001-го — на 1,3 млрд. гривень.

Варто визнати, що не досягнуто позитивного результату і внаслідок приватизації переробних підприємств агропромислового комплексу. Оскільки їх діяльність тісно пов’язана з сільськогосподарським виробництвом як постачальником сировини, то їх приватизація повинна була сприяти збереженню агропромислових формувань, котрі склалися на базі переробних підприємств та їх сировинних зон. Однак, на жаль, під час приватизації відбулося руйнування господарських зв’язків  між виробником і переробником сільськогосподарської продукції.

Крім цього, за безцінь скуплено акції в товаровиробників і в такий спосіб придбано контрольні пакети акцій, а товаровиробників та трудові колективи взагалі усунено від участі в управлінні підприємствами. От і вийшло, що новий власник, за безцінь придбавши переробне підприємство, керує ним на власний розсуд: перепродає, змінює профіль, а часто і взагалі доводить його до банкрутства.

У державі із 195 цукрових заводів 192 приватизовані, з них 95 перебувають у процесі банкрутства, в тому числі 44 заводи вже визнано банкрутами. А держава з експортера цукру перетворюється на імпортера.

Безоплатно передано майна підприємств агропромислового комплексу на суму 3,5 млрд. гривень.

Громадянам за приватизаційні папери — на суму 11,2 млрд. гривень.

До державного бюджету за весь період приватизації надійшло тільки 6,1 млрд. гривень (для прикладу: в Угорщині — 12,8 млрд. доларів США).

На початок 2001 року частка основних засобів державної форми власності становила 32,6 відсотка, комунальної — 21,9 відсотка.

Втрачено державний вплив на підприємства, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави.

Втрачається економічна незалежність: цілі галузі промисловості контролюються іноземними інвесторами.

Не створено умов для підвищення соціально-економічної ефективності виробництва, тобто не досягнуто головної мети, заради чого було розпочато цей процес.

З метою подолання негативних наслідків приватизації та забезпечення підвищення ефективності цього процесу для економіки України в подальшому необхідно приватизацію комплексів народногосподарських здійснювати тільки після затвердження стратегії структурної перебудови економіки і прийняття відповідних законів.

Кабінет Міністрів України має розробити та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції стосовно удосконалення законодавства про приватизацію, а також забезпечити належний контроль за ефективністю управління об’єктами державної власності.

Крім того, з метою удосконалення порядку приватизації великих підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, а також підприємств-монополістів, необхідно:

1. Відійти від принципу: прибуткові об’єкти — на приватизацію, а збиткові залишати в державній або в комунальній власності.

2. У новій Програмі приватизації передбачити, що в умовах конкурсів та договорах купівлі-продажу стратегічно важливих підприємств обов’язково встановлюється відповідальність (у тому числі матеріальна) покупця за зупинення такого підприємства чи значне скорочення обсягів виробництва у післяприватизаційний період, а також умови, за яких проданий пакет акцій у беззастережному порядку відчужується на користь держави (реприватизація підприємства).

3. Переглянути переліки об’єктів, які внесено до цієї групи, керуючися критеріями визначення відповідних об’єктів згідно з п. 2 ст. 5 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств». Особливу увагу звернути на додержання вимог чинного законодавства (обмеження приватизації) таких підприємств:

— паливно-енергетичного комплексу (магістральні трубопроводи, магістральні електричні мережі, нафто- та газосховища, родовища енергоносіїв тощо);

— спиртозаводи та підприємства з виробництва лікеро-горілчаних виробів;

— підприємства хлібозаготівельного комплексу;

— майнові комплекси підприємств соляної промисловості;

— портові системи та об’єкти портової інженерної інфраструктури;

— інші об’єкти, заборонені до приватизації.

4. Визначити переліки об’єктів приватизації, в яких контрольні пакети акцій будуть зберігатися в державній власності безстроково або протягом невизначеного терміну. З цією метою внести зміни до законодавства з приватизації та передбачити таку можливість в Державній програмі приватизації.

5. Визначити галузеві міністерства та відповідні державні комітети, які здійснюватимуть функції з управління державними корпоративними правами. Заборонити передачу пакетів акцій стратегічно важливих підприємств в управління недержавним структурам.

6. Для недопущення приватизації стратегічно важливих підприємств нерезидентами України (резидентами, у статутних фондах яких частка нерезидентів перевищує 50 відсотків), які є конкурентами таких підприємств на світовому ринку, з метою згортання українського виробництва чи переорієнтації його винятково на внутрішній ринок, необхідно насамперед законодавчо врегулювати механізм участі іноземних учасників у процесах приватизації стратегічних підприємств.

7. Фонду державного майна, Генеральній прокуратурі, Державній податковій адміністрації, Міністерству внутрішніх справ, Службі безпеки, Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольному комітету, Національному банку потрібно здійснити спільні заходи, спрямовані на припинення зловживань під час приватизації та у разі використання державного майна. Лише за цих умов можна врятувати нашу економічну незалежність і національну безпеку. Іншого просто не дано.

Сподіваємося, що всі ці зауваження та пропозиції буде враховано в новій програмі уряду.