Що не кажіть, а нам, жінкам, без компліментів і день не день, і сонце не сонце. Дарма що міленіум надворі, а ми, немов за часів лицарських романів, безпомилково вловлюємо найменші нюанси цього найкоротшого жанру, не побоюся сказати — мистецтва. І цінуємо його авторів: і класиків, і новаторів, і навіть сюрреалістів.
От, приміром, іде жінка з роботи (раз на сто років не поспішаючи, бо потрібний автобус щойно рушив), а їй назустріч — високий незнайомець, зазираючи в обличчя: «О, які очі!». Чи не серенада?
Або мчить повз вас струнка жіночка із напханими пакетами в руках, цокаючи чобітками на височенних шпильках, силкуючись наздогнати маршрутку, аж раптом з відчиненого вікна сріблястого авто чує: «Які ніжки!..». Що там у її серденьку відбувається, не ваша справа, але ж не перевелися поціновувачі краси навіть серед крутих!
Утім, наведене — то, так би мовити, лише увертюра. Дещо вищий за розрядом отакий витвір. Переповнений вагон метро. Ви — чарівна, але стомлена після робочого дня, дивом умостившися поряд із товстелезним дядьком, ледь утримуєте важкі сумки і подумки радієте, що поїзд вийшов із тунелю й можна відпочити від споглядання натовпу, дивлячись на вечірній Дніпро, і раптом чуєте: «Така гарна, а чомусь сумна, то, може...». Цей «перл» приправлено багатообіцяючою інтонацією та ще й відповідною «ароматерапією»... Вочевидь, автор ціни собі не складе, бо насмілився на таку поему в прозі. Хоча, можливо, він в ейфорії?
Та облишмо «поетів», скажімо кілька слів про «поетес». Приходить, приміром, одна із співробітниць суто жіночого колективу на роботу в новій рожевій блузі. Чи можуть колежанки знехтувати це? Правильно, не можуть. Вони воліють додати до романтичного кольору трохи пристрасті, тобто — червоного. Розумієте, про що я? Тож усі одностайно вихваляють обнову, і кожна цідить «по краплинці» на кшталт «чарівно, але не на роботу», «чудово, та рожевий — уже не модно», «дуже гарно, але до твоєї постави краще щось темніше», «загалом, добре, та я змінила б гудзики»... Знайома класика, чи не так?
А ще є авторки, котрі вдаються до оригінальності — вони такі лаконічні, що ні пари з вуст — просто не помічають, яка ви сьогодні гарна після вихідних, або з новою зачіскою, або з шикарною засмагою, або.., або.., або...
Однак усе це — жанри не нові. Нещодавно мене вразив отакий собі «вищий пілотаж». На першому місці в автобусі, навпроти дверей, за білявкою в капелюшці угледіла я свою сусідку, в якої вже діти дорослі та ще й трудового стажу — три десятки років. А на вигляд — струнка, з модною зачіскою, усміхнена. А підмальована як, ви б бачили! Дивитися на неї — одне задоволення. Біля неї стояв чолов’яга приблизно таких само літ. Щоправда, його постава, як то кажуть, бажала бути ліпшою. Мабуть, йому було важко триматися на ногах, тому й обличчя аж розпашіло від злості. І от що він «склав». «Тільки-но погляньте на неї! — резюмував дебелий дядько, звертаючися до оточуючих, — і совісті вистачає всістися на сидінні для старих! Я б на її місці посоромився. Ич як губи намазала... Колінця виставила! Ліпше б поступилася... Ну й молодь пішла, не те, що колись. Та я в її віці!..» У відповідь жінка, наче граючись ситуацією, переможно-кокетливо підвела на нього очі і закліпала віями-метеликами. Мабуть, на знак вдячності.
Оце дійсно справжній новатор, і жанр той потребує особливого вивчення. Втім, чи зацікавить він фахівців, мене не обходить. Та, скажу відверто: ми, жінки, просто мріємо про такий «сонет»!
