ІСТОРІЯ ЛЮБОВІ, або Український романс

Отже, жила-була красуня Марія. З дитячих літ дуже любила зустрічати й проводжати разом із батьком-залізничником поїзди. Свого часу не вдалося вступити до медінституту — пішла працювати на залізницю касиркою. Здавалося б, ну що можна вигадати на цій посаді, щоб вирізнитися поміж інших? Але віконечко Мусі (так називають її колеги) завжди світилося усмішкою, добротою, і навіть кількох хвилин спілкування вистачало, щоб надовго запам’ятати її голос і променисті очі. Їй присвоїли звання «Кращий касир Львівської залізниці», потім — «Кращий касир мережі доріг СРСР». Вона очолювала товариський суд, її обирали впродовж 20 років до народного суду. Дітей Бог не дав, і вона свого чоловіка Михайла Гаталу... «усиновила», тобто узяла максимум родинних проблем на себе. Такий типаж дуже популярний серед українського жіноцтва, надто — в епоху масової фемінізації чоловіцтва.

Роки спливали, як тиха вода, і гріх було скаржитися на долю.

— До 35 років я не вірила в Бога, — розповідає про себе Марія Іллівна. — Коли помер мій батько, я почала дуже просити Бога, щоб допоміг мені поховати його на Янівському цвинтарі. «Господи, допоможи знайти в архівах потрібні документи, я вивчу всі-всі молитви, буду вірною тобі», — благала.

Так і сталося. Відтоді усе, що відбувається з нею, вона вважає волею Творця і дякує за випробування. А вони прийшли неждано-негадано.

Якось їй приснився сон: наче куля поцілила в самісіньке серце. Прийшла на роботу стривоженою. Того дня до її каси, котра обслуговує замовлення, прийшла група чоловіків, які виїжджали до Москви на заробітки. Пасажири виклали гроші, Марія Іллівна порахувала купони і зауважила, що бракує 500 тисяч (нині це — 5 гривень). А чоловіки відреагували істерично. Звинуватили касирку в шахрайстві, геть вивели жінку з рівноваги. Та коли клієнт, котрий «завжди правий», добре порахував гроші, попросив вибачення. Та вже було пізно. У Марії враз оніміла нога, її забрала «швидка». Лікарі не одразу поставили правильний діагноз (відірвався тромб), і операцію зробили вже на межі життя і смерті — ампутували праву ногу вище коліна. Марія мужньо витримала операцію. Її не полишала воля до життя, допоки до лікарні не прийшов її коханий чоловік, з котрим прожила понад 20 років. Вона побачила перед собою чужу людину. І аж тоді впала в депресію.

—Тепер я вже простила йому і не хочу згадувати недобрим словом. А тоді мені не хотілося жити. Здавалось, що ось-ось збожеволію. Запросила лікаря-психіатра. Той послухав і сказав, що в мене напрочуд здорова психіка.

Пригадую, лежала із заплющеними очима і почула розмову двох санітарок. «Першим помре сивий чоловік, а оця жіночка — після нього». Згодом прийшла медсестра і запитала, чи мені не потрібен священик, бо після сповіді багатьом стає легше. «Я не збираюся помирати», — кажу їй, але на сповідь погодилася. То була Страсна п’ятниця. За три дні — Великдень. Однак священик, дізнавшись, що я невінчана, категорично відмовився сповідати. І я попросила його повінчати нас із чоловіком тут же, в лікарняній палаті.

Щоб не бути своєму розгубленому чоловікові тягарем, Марія сама зініціювала розлучення. Розділили майно, і Марія опинилася в однокімнатній квартирі. Сама, але не самотня. Бо ліки зійшли з небес самі собою — у вигляді віршів. Ще в лікарні, де провела багато місяців, вона почала записувати поетичні рядки, які неначе випливали з підсвідомості. І папір перетворювався на білий незаповнений аркуш долі — вірної, незрадливої. Поетичні рядки неначе витісняли біль, але цього було замало для Марії. Вона почала мріяти про повернення на роботу. Поклопотала, щоб її перевели з першої групи інвалідності на другу, і написала листа до тодішнього начальника Львівської залізниці Георгія Кірпи. Розповіла про все, що довелося пережити. Резолюція на листі була короткою: «Прийняти і доповісти».

— Георгій Миколайович мене врятував. Коли йшла на роботу, мені хотілося обцілувати кожну сходинку. Питаю у своєї молодої колеги, де придбати туш для повік, бо хочу бути гарною, щоб мене не жаліли. Та розсміялася у відповідь.

Колеги дуже зраділи поверненню Мусі. У касі вона ховає милиці, знімає протез і... Маленьке віконечко каси — велетенське Вікно у Світ — відчинене. Пасажири бачать квітучу жінку, завжди причепурену, при зачісці, макіяжі. Її голос і погляд забути неможливо. Як і проникливі поетичні рядки, котрі народжуються й народжуються. Вона продовжує записувати їх до товстого зошита. Друзі допомогли видати перші поетичні збірки.

Якось до її каси зазирнув львівський композитор Валерій Квасневський. Він прочитав про Марію в газеті і прийшов тому, що його приятелька переживала схожу драму. (Та приїхала із Санкт-Петербурга зробити у Львові операцію — потай від коханого. А він побачив суджену без ноги і не злякався. Навпаки, пришвидшив шлюб.) Розговорилися. Композитор придбав дві поетичні книжки, почитав їх і навідався знову. Марія була приємно здивована тим, що її вірші, які вона все ж не вважає високою поетичною творчістю («поезія — то Ліна Костенко»), перетворилися на чудові пісні та романси: «Жовтеє листя», «Згадай мене». Так Валерій і Марія стали творчими партнерами. Почали ходити разом на виставки, концерти, у музеї. Валерій відкрив для неї інший світ, досі невідомий.

— Він вважав, що мені треба більше рухатися. Пригадую, повів мене на прогулянку до Шевченківського гаю — далеченько. Культю натерло до крові — вона у мене нетипова, але я зціплюю зуби і йду. Потім три дні лежу...

А Валерій вів свою подругу з гордістю й захопленням:

— Ти — не така, як усі. У тебе ноги немає, але ти встала і йдеш...

Особисте життя у Валерія не склалося. Був одружений лише кілька місяців, останніми роками жив разом із мамою. У творчих колах, де він обертався, панував егоцентризм, а відтак жодну жінку він не сприймав як потенційну подругу життя. Допоки не з’явилася Марія. Освідчення Валерія було незвичне: «Ти — надто хороша, щоб бути коханкою. Виходь за мене заміж».

Найважче було підготувати до такого кроку маму. Валерій запропонував одружитися таємно, а вже потім поставити її перед фактом. Марія не погодилася: «Як жити без благословення? Я звикла, щоб мене поважали». Потому плакали всі троє — кожний у своєму кутку. Згодом житейська мудрість мами взяла гору і вона відверто сказала Марії: «Я, звичайно, не в захопленні, але мій син вас дуже кохає, і я не хочу, щоб йому було боляче». Уже четвертий рік вони живуть разом. У кімнаті Марії душа композитора набирається снаги і тепла. У маминій комнаті стоїть його фортепіано, там він працює, нерідко — до ранку. Мати з сином — сови. Марія засинає рано і спить дуже чутливо, бо чекає на чоловіка.

«З моїх страждань зосталось попелище», — пише Марія. І це — щира правда.

— Я — щаслива у Бога. Бо знайшла більше, ніж втратила...

Торік за сприяння начальника Львівської залізниці Богдана Піха вийшла збірка поезій Марії Гатали-Квасневської «Береги надії». Там кожен написаний рядок переплавлений в горнилі болю, любові, надії.

Було б лукавством казати, що нині Марія літає на крилах. Зрештою, її біль нікуди не подівся, він просто зміцнив дух. Свої книжки вона дарує тим, хто потребує путівної нитки — від серця до серця — і найдорожчих цілющих ліків, що називаються любов’ю до життя.

Український романс ще не завершився...

 

Львів.