Дім Поета нині майже в такому стані, в якому був сам Тарас, поки не викупили добрі люди! Наш співрозмовник — директор Національного музею Шевченка, професор Сергій ГАЛЬЧЕНКО.
— Я бачу в недалекому майбутньому музей з оновленою експозицією, яка не лише ілюструватиме Шевченка, а стане відкриттям для кожного відвідувача. Наді мною колеги кепкують, коли кажу, що кожний киянин захоче прийти у такий музей не раз на рік, а кілька. А філолог заходитиме щомісяця! Чому? Хоча б тому, що у фондосховищах є раритети, які не можна постійно експонувати. Приміром, акварелі Шевченка — термін їх показу дуже обмежений.
Або бібліографія поета. Про нього написано стільки, що все одразу не покажеш. Є серйозні наукові видання, є наївні, щось застаріло. Але для сучасної наукової біографії Шевченка треба зібрати, осмислити і опрацювати все. Щоб уникнути міфів.
— Але ж міфи бувають цікаві.
— А бувають безглузді. Я, приміром, спростував міф Дмитра Косарика, який доводив, що у Шевченка був син — і називав цю людину. Для спростування досить знати арифметику. Є історії про хвороби Тараса, різні «діагнози». Автори двох «досліджень» померли одразу після написання таких книжок. Вочевидь, є якась сила, що не дозволяє сюди втручатися.
Здається, декого спокушає ідея відкрити невідомого, нетрадиційного, ба, навіть сумнівного Шевченка. Від історії нічого не сховаєш. Але, щоб вичитати в поемі «Тризна» натяки на гомосексуалізм Шевченка, потрібна дуже велика фантазія! Дехто в погоні за сенсацією забуває про совість. Приклад — історія з автопортретом Шевченка, де він намалював себе голим. Автопортрет зберігається у відділі рукописів Інституту літератури, включений до академічного видання творів поета. А професор Грабович узяв десь фоторепродукцію цього портрета, опублікував і зробив з цього сенсацію.
Я ріс у селі. Ще не вміючи читати, вірші Шевченка знав напам’ять, а навчила мене мати, яка до школи жодного дня не ходила. Гадаю, його однаково глибоко сприймають і прості люди, і вчені. Бо його світобачення віддзеркалює душу всього українського люду. Щоразу, читаючи Шевченка, відкриваєш щось нове. Читати його на дивані не можу. А сьогодні більше диванної літератури...
— Але нарешті видається і «повний Шевченко»...
— Ось перші два томи нового академічного дванадцятитомного видання. На підході ще п’ять томів. Справді, ставити пам’ятники, цитувати, не маючи найповнішого видання Шевченка, — соромно. Окремий рядок держбюджету цього року виділяє на «повного» Шевченка 5,6 мільйона гривень. А треба щонайменше 8 мільйонів. Але потрібні й «малі видання», де тексти Тараса було б подано точно. Бо у масових виданнях «Кобзаря» й досі є помилки, що роками мандрують з одного видання в друге. У дванадцятитомнику, що готується, тексти канонізовані, і всі перевидання треба здійснювати тільки за ними, щоб не вводити в оману читача.
— Чи не надто серйозний підхід до популярних видань?
— Знаєте, тридцять літ чи й більше я працюю як літературний джерелознавець і філолог. Працюю із першоджерелами, невідомими, неопублікованими, недослідженими. Мав превелике щастя читати автентичного Шевченка, відчути дух його рукописів. І, звичайно, моя мрія, як текстолога, подарувати читачам факсимільне видання творів Тараса. Варто читати поему «Марія» у кількох варіаціях, щоб відчути динаміку творчого мислення Шевченка і зрозуміти його творчі муки. Звичайно, хотілося видати й окремі альбоми малярської спадщини: акварелі, олійний живопис, графіку. Я звертався до дуже поважних і заможних людей, наприклад, видати календар «Архітектура у малюнках Шевченка», але на музейні наукові програми не виділяють ні копійки.
— А ви щойно казали про нову експозицію музею!
— Музей у жахливому стані. Досі він був підпорядкований Київській міськдержадміністрації. Вирішено передати його із комунальної власності у державну, до Мінкультури і мистецтва. І вже два місяці музей без копійки — ні на зарплату, ні на охорону. Проламався дах, у білий зал тече вода. Нас передають до Мінкультури, а споруда залишається комунальною власністю міста, тобто музей — на чужому возі.
Стільці — власність міста, а музейна колекція — Мінкультури. Шевченко один, а його ділять між відомствами. Як не скажеш добре слово про людей, котрі ось уже два місяці без зарплати: прибиральниці, гардеробниці, охоронці в залах, науковці, які не припиняють роботи. А мої звертання до найвищих осіб, до Президента вже два місяці залишаються без відповіді. Цей палац дістався місту безплатно. Місто вважає, що це його власність, хоча за кордоном є спадкоємці Терещенка.
— Але ж вони не претендують на неї?
— Може, краще було б, щоб вони її забрали, а потім подарували під музей, щоб споруда була власністю музею. Я бачу в майбутньому нову експозицію, нові фондосховища, бо ті, що є, затісні для 70-тисячної колекції живопису, скульптури, архівних матеріалів. Я бачу нову експозицію, яка, повторюю, не була б ілюстрацією до біографії, а національним культурним і науковим центром.
І такі можливості у держави є: адже Український дім проектували саме під музей, щоправда, іншого пророка. Нині він служить комерційним структурам. А саме поблизу Українського дому найчастіше ступала нога молодого Шевченка, звідси арештований Кобзар починав свою Голгофу — в ім’я Божої та національної ідеї.
Шевченка люблять цитувати і президент США, і Папа Римський. Про наших годі й казати, але не вистачає чогось, щоб осягнути значення генія для власного народу. Може, присягу варто складати не лише на Біблії, а й на «Кобзареві»?..
Бесіду записав Ігор РУСАНІВСЬКИЙ.
