Автором вірша «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...» спершу вважали Шевченка, потім Чубинського. Та йому належить лише редактура і приспів. А вірш писали Микола Вербицький-Антіох, дворянин, 19-річний студент з Петербурга, і 21-річний студент із Києва шляхтич Тадей Рильський (обидва 1861 року, в пам’ять про Шевченка, зреклися дворянства).
Але спершу скажу дещо про себе, щоб було зрозуміло, звідки я все це знаю. Мені не було й року, як фашисти розстріляли маму. Батько з війни привіз мачуху. Батьків мені замінила Євгенія Вербицька-Кулішева, дочка названого сина П. Куліша, невістка згаданого М. Вербицького. Її дочка (моя мати) загинула, син зник у ГУЛАГу. Бували ми й у Віри Вербицької (її чоловіка, поета, що переклав «Інтернаціонал», Миколу Вороного й сина Марка знищено в 30-х). Серед цих бабусь минуло моє дитинство, в оповідях про Людей нашого Роду і їхніх друзів. А то були: Віктор Забіла, Білозерські, Опанас Маркович, Куліші, Глібов і сам Шевченко.
Потім, у Києві, я, студент, жив у гуртожитку на Тарасівській, 5/7. З бабусею ми бували в її родичів по чоловікові, сестер Голіциних, що мешкали поряд. Вони зберігали альбом своєї мами з віршами «Ще не вмерла...», написаними саме в цьому домі.
...Микола Вербицький, син секретаря Чернігівської губернської управи, студент Київського університету, за свої сатиричні вірші був переведений до Петербурга. Оселився там у домі, де вже жив студент, його далекий родич Павло Чубинський. Згодом там зупинився Опанас Маркович. А поряд, у будинку академії, мешкав Шевченко. Вони часто збиралися. Вербицький, талант якого хвалив сам Глінка, грав на фортепіано, Маркович співав, йому помагав Шевченко, хоч і казав, що тепер з його голосом можна співати лиш «Зайнято!».
Шевченко скоро помер. Похорон збігся в часі з панахидою по загиблих у Варшаві маніфестантах. На панахиді поляки співали «Єще Польска не згінела», а потім пішли на похорон Шевченка. Студентів-поляків тягали до слідства. Студенти-українці подали підписи на доказ того, що й вони були на панахиді. Конфлікт залагодили. Але Вербицького з земляками відправили додому. Аж через рік дозволили повернутися. Перед від’їздом вони зібрались у серпні 1862-го, можливо, справді у Голіциних. Були там Тадей Рильський, Максим Свєнціцький, Павло Житецький, Іван Навроцький (ці двоє привели приятелів-сербів). Рильський і Свєнціцький на прохання сестер Голіциних співали «Єще Польска не згінела». Чубинський сказав Вербицькому: от і нам би таку пісню! Микола тут же поклав на музику відомі тепер слова «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...» Текст писали він, Рильський і Свєнціцький. Рядок «Ой Богдане-Зиновію, п’яний наш гетьмане, // За що віддав Україну москалям поганим?» Чубинський відредагував: «Гей, Богдане-Зиновію, необачний сину, нащо віддав на поталу неньку-Україну?» Потім серби заспівали своє: «Серце біє і крев ліє за нашу свободу...». Чубинський перефразував: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу...» Усі переписали собі слова. Примірник Т. Рильського потрапив до Миколи Лисенка, той написав музику, і скоро «Українська марсельєза» полетіла по Лівобережжю.
А на Правобережжі пісня звучала як гімн — бо там автором тексту вважали Шевченка. А сталося так. Свій примірник Вербицький віддав П. Кулішу. Той через Свєнціцького передав львівському літератору Климковичу недруковані вірші Шевченка («Заповіт», «Мені однаково»), а заодно й «Ще не вмерла...». Цим текстом і відкрився 4-й номер журналу «Мета» за 1864 рік.
Млинівський священик Михайло Вербицький поклав вірші на музику. В грудні 1864-го в Перемишльській семінарії пісня лунала вперше й так сподобалася ректору, що він радив поширювати її між прочан. Скоро вся Галичина знала пісню, а в часи УНР — і вся Україна. А «Українську марсельєзу» забули. Але 9 березня 1990-го в Києві коло пам’ятника Тарасу зустрілися обидві пісні: одну співав Кубанський козачий хор, другу — хор українців з Канади.
Володимир Сиротенко (Вербицький).
Львів.
Від редакції: цей матеріал є скороченим викладом заключного розділу з рукопису книги п. Сиротенка «Незнаний Шевченко».
