ТЕРОР,або ЯК У НАС І ПЕРЕМОЖЦІВ СУДЯТЬ

У В’язівку, як тільки розпочали реформування тутешнього КСП імені Ульянова, людей переконували, що створюване товариство майже нічим не відрізнятиметься від колишнього колгоспу. Мовляв, працюватимуть вони, як і раніше, разом, просто тепер кожен зі своїм приватним земельним паєм «увійде» до господарства, яке збереже цілісно все колективне майно. Здавалося, крутих поворотів земельна реформа не обіцяла. Та згодом з’явилося приватне — ТОВ «Агрофірма ПП «В’язівок». Зареєстроване на ім’я якогось Андрія Рябого. Під час виборів керівництва нового об’єднання селяни у В’язівку наполягали, щоб нове товариство очолив Віктор Пономаренко. Місцевий житель, якого знали як порядну і чесну людину. Два скликання його обирали головою сільради. Але того дня, коли відбувалися збори, Пономаренка раптом викликали у район. І півдня, кажуть, протримали навмисне — а тим часом у В’язівку проводили збори. На них повідомили, що Пономаренко відмовився очолити господарство, то голосуйте, люди добрі, за іншого.

Хоча навіщо було голосувати, якщо вже навесні, а особливо влітку стало очевидно, що приватний підприємець Андрій Рябий сам собі голова. Селяни цікавилися, куди щезала худоба, зібране збіжжя? І що далі, то незбагненніше діялося у В’язівку: троє «варягів» засновують ще одне ТОВ — «Стимул», якому від агрофірми ПП «В’язівок» переходить усе майно колишнього КСП імені Ульянова. Збагнули це селяни лише з часом. Бо було три тисячі голів великої рогатої худоби, потім насилу сотню зібрали. А все «начиння» тваринницьких комплексів вирізали і вивезли на брухт...

Отак пошили людей у дурні. Ні, вирішили селяни, не на тих напали! Скликали збори і проголосували за дострокове припинення договорів оренди з ТОВ «Агрофірма «В’язівок». 664 власники земельних паїв утворили своє товариство — «Перемога». А головою нового товариства обрали Віктора Пономаренка.

О, що тоді зчинилося! Як розповідала пенсіонерка Степанида Степанюк, «навіть не в облогу взяли Пономаренка і «Перемогу», а як окупанти почали товктися у В’язівку та як шуліки налітати на всіх». Начальства наїхало, з ним і міліції. Мало не як череду намагалися завернути й загнати усіх назад.

Тоді в’язівчани-переможці виставляли цілодобові пости біля залишків збіжжя на току та на спорожнілих фермах. Бо ночами приїжджали машини вантажитися. Довелося навіть призначати чергового по селу, який міг би оповіщати громаду про біду.

Врешті-решт А. Рябий здався. Не з власної волі — мусив. «Відписав» у сільраді договори на оренду майнових паїв, тобто погодився з припиненням їх дії — і накивав п’ятами...

То перемога людей очевидна і остаточна? Якби ж то! Агрофірма «В’язівок» зі щезненням Рябого не зникла. Тепер у ній новий директор — якийсь Володимир Кротов. Нові власники вважають, що спір з «Перемогою» ще не закінчився. А коли так, то все почалося спочатку...

І ось нас запросили в село, на «прес-конференцію», щоб розповісти про реформомор.

Прес-конференцію відкрила Галина Киба — головбух ТОВ «Перемога»:

— Ми прямо запитуємо: чи зможете захистити нас від бандитів, правоохоронних органів і влади? Влітку 2000 року, коли ми вийшли з ТОВ «Агрофірма ПП «В’язівок» і утворили своє селянське товариство «Перемога», то залишилися голі й босі. На наших полях — тисяча триста гектарів вирощеного, але не зібраного озимого хліба. Навколо нього і спалахнула бійня. Нам не давали, заважали його збирати. Навезли омонівців, щоб ті не пускали наші комбайни. Ці озимі, мовляв, належать агрофірмі «В’язівок», а «Перемога» до них жодного стосунку не має. Ми кажемо: постривайте, як це вони нам не належать? На нашій землі — і не наші? А ось, показують, є рішення господарського суду. Коли той суд відбувався та на яких підставах він залишив нас з облизнем, нам невідомо було. А тільки нас ще здивувало, що це, з’ясовується, ми заважали агрофірмі збирати вирощений наче нею врожай, а не вона нам —вирощений нами. То ми справедливо зауважили: якщо суд без нас узявся вирішувати, нам чи не нам належить нами на наших землях посіяний хліб, то чому він не береться з’ясовувати, де поділася так і не розпайована сила-силенна майна колишнього нашого КСП? А ми раніше, ніж агрофірма, привертали до цього увагу прокуратури!

Та домоглися одного: суд уточнив, що «предметом спору було усунення перешкод під час збирання урожаю на вказаних полях», а «факт права власності на урожай не був предметом спору». Чи то викрутився суд, чи схитрував, але фактично нічого не вирішив. Виходить, що над усе переймався лише тим, що вирощена пшениця не буде зібрана і пропаде, чи як? Дарма він цим переймався. Ми тут не нездари якісь, маємо голови на плечах, і руки в нас ростуть звідти, звідки треба, щоб самотужки не дати загинути врожаю. А ось суд ще й насмішив село добряче: зажадав, щоб «Перемога» не заважала фірмі «В’язівок» косити зернові. А фірмі «В’язівок» уже нічим було косити — жодного комбайна в неї не залишилося...

То скосили ми. І слава Богу. Цей урожай дав можливість уперше за багато років виплачувати людям хоч якусь зарплату та за паї розраховуватися, а також стягуватися на пальне, насіння, добрива тощо. Для нас уже було зрозуміло, що вскочили у велику біду. Але тепер згуртовувалися, щоб разом пережити й пересилити її. Сподіваючись, що в цьому нас підтримає влада. Та що вийшло насправді, страшно далі й розповідати.

Людмила Цимбал, інспектор з паювання:

— Агрофірма «В’язівок» не заспокоїлася і подала позов до того самого господарського суду. За зібраний і реалізований хліб «Перемога», мовляв, винна фірмі мало не два мільйони гривень. З якої речі знову за рибу гроші? Як це ми можемо бути винні за реалізований урожай, який самі виростили? І на своїй приватній землі! Їдемо гуртом в область, в обласну держадміністрацію. З боєм нас там приймають. І заспокоюють, що не дадуть скривдити. Ми й повірили. А за тиждень чи два суд упаяв «Перемозі» виплачувати мільйон дев’ятсот шістдесят з гаком тисяч гривень фірмі «В’язівок». Ви розумієте, що це означало? Що «Перемозі» кінець — розпускайте своє товариство або здавайтеся на милість тій самій агрофірмі.

Ми, жінки, самі збираємося і їдемо до господарського суду. Жадали тільки побачити суддю Жукову, подивитися їй у вічі. До приміщення нас не пускають, кажуть, що Жукової немає. А ми не розходимося. Нарешті якась добра душа вийшла і шепнула: Жукова на місці, нас дурять, наче її немає. Ми тоді мало не штурмом уперед. Погоджуються пропустити одну чи двох із нас. Ми — ні, тільки всіх. Пропустили таки всіх. Жукова вислухала нас, була розгублена і не знала, куди свої очі дівати. Сказала, наче вона не знала, що агрофірма «В’язівок» — це тепер лише три засновники, які до вирощеного нами хліба мають стосунок, як мірошник до чужого борошна. І що якби вона всю правду знала, то не винесла б такого рішення. А тепер скасувати його не може, тому порадила подавати касаційну скаргу до апеляційного суду. Запевнила, що її буде розглянуто на нашу користь.

Ми, жінки, цій жінці теж повірили. На свою голову і свою біду. То тепер надивилися вволю, ситі по горло, яка в нас влада і які в нас суди. І яка прокуратура, також знаємо, бо зверталися і до обласної прокуратури.

Галина Киба:

— О шостій ранку заявились одного разу в селі два міліціонери, не нашого, Павлоградського, а сусіднього, Юр’ївського, району. Повідомляють, що прибули затримувати чи й арештовувати Віктора Олексійовича Пономаренка. За що? А все за те саме! Що зібрав і реалізував чужий хліб, а розраховуватися не збирається. Люди злетілися, як по тривозі. Стали горою і не віддали Пономаренка. То за кілька днів прибув сам прокурор із сусідньої Юр’ївки. Думав, ми злякаємося. Не на тих натрапив! Поїхав теж ні з чим. А Віктор Олексійович відтоді вдома не жив — ми всі його переховували, ночував то там, то там. Виставили і сторожові пости. Село перейшло на партизанський режим.

Голос із зали:

— Ми й досі тут усі, як солдати. Тільки по рації оголошують збір, кидаємо варене й смажене.

Галина Киба:

— Але не вберегли Пономаренка. Він сам одного надвечірку покинув схованку і подався у степ. До тракторів та комбайнів. Скільки я, сказав, буду у своєму рідному селі і своєму господарстві на нелегальному становищі? Я що, злодій? То їх он на волі скільки ходить, і хоч би що. Коли хтось примчав з поля: Віктора Олексійовича в’яжуть. Ми туди прожогом. Побачили свого директора побитим до крові і в наручниках. Били Пономаренка й на наших очах — по ребрах, як собаку. А потім тягли по землі головою вниз — таке раніше ми бачили тільки в кіно про гестапівців. Забрали Пономаренка, і він уже півроку сидить у Юр’ївці, не випускають.

І як повернули свою підлість? Суд мусив визнати, що спірний урожай агрофірмі «В’язівок» справді не належав. А належав, постановив суд, людям — себто нам, пайовикам. Усім разом і кожному зокрема. То Пономаренко, стверджують тепер, як лише один із засновників «Перемоги», не мав права самочинно розпоряджатися людським хлібом. Але ми йому довірили! І яке кому діло до того, що в’язівчани довірилися Пономаренку? І це нас треба питати спершу, згодні чи ні ми з тим, що під позичку закладався наш урожай зерна. І це ми можемо питати Пономаренка, якою мірою це вигідно та треба. Чому це раптом прокуратура, нарешті, ні сіло ні впало отак забідкалася про народ? А я вам скажу прямо: «Перемогу» навмисне обезглавили. Понадіялися, що ізолюють Пономаренка, і в селі всі неслухняні і вперті бунтівники замовкнуть і принишкнуть. Де й подінеться норов — підуть, як миленькі, у найми. Якщо не в найми в агрофірму, то однаково розбредуться, розпорошаться, і «Перемоги» не стане.

Людмила Цимбал:

— Пономаренка забрали, а нам косити треба. Приїжджає зі степу бригадир: пшеничні поля оточили омонівці чи беркутівці — хто вони, ми тоді й не знали. У нас, заявляють, комерційний договір з агрофірмою «В’язівок» на охорону полів, бо агрофірма на них збиратиме. Старі жінки прийшли. Та на яких це правах, синочки, агрофірма тут хазяйнуватиме? — питають. А вони: «Вон отсюда, пока живы!»

Леонід Векленко, начальник мехзагону:

— Я вухам і очам своїм не вірив. І не повірив, що це серйозно. Даю команду комбайнерові: «Заїжджай!» То мене угріли кийком і збили з ніг. Підвівсь я на коліна, то один ухопив за голову і тричі вдарив нею об землю. На всіх інших, в тому числі і на старих жінок, солдати пішли шеренгою. Ці жінки в німецьку окупацію такого не бачили. Облава! Люди почали кричати і відбиватися. Мене відтіснили геть. Увечері приходжу додому — жінка і дочка у плач. Бігають по селу і мене шукають: оголосили, що затримуватимуть за спротив правоохоронцям. Наступного ранку справді перестрівають. На чолі зі старшим лейтенантом. Той скомандував: «Взять его!» Шість вояків схопили, скрутили, наділи наручники і повезли у Павлоград. Возили по відділеннях міліції — ніхто мене брати не хоче. Тоді під’їхали до приміщення, де офіс Кротова, і за півгодини пришили, наче я виявив непокору і побив солдатів. І в суд. Примчали люди з села, чоловік двадцять. Свідчать, що я нікого не бив, показують документи, що сутичка сталася за поля, які належать «Перемозі». Я домагаюся, щоб з мене побої зняли — нуль уваги. І виніс мені вирок — десять діб.

Олена Гордієнко, працівниця відділу кадрів:

— А далі агрофірма викосила 30 гектарів нашого соняшнику, де поділа зібране насіння, досі невідомо. І ніхто з правоохоронців не з’ясовує цього грабунку серед білого дня. Зате влаштували полювання на всіх наших ватажків. Бачать, що ми не скоримося і тримаємося купи, то й далі хапають ватажків, Пономаренка немає, на хазяйстві залишилася головбух Галина Киба — то примчали знову міліціонери з Юр’ївки. Наше завдання, повідомляють, зловити і затримати Кибу. З якої причини? А вона, кажуть, у розшуку. В якому розшуку, коли он днює і ночує на току?! Однак через день «виманили» жінку в Павлоград. Ми слідом. На наших очах тягли Галину Михайлівну спочатку за поли, потім за волосся. Вона впала. Почала підводитися — ударили по голові, жінка знову впала. Ми здійняли гвалт. Вибігли з Павлоградської прокуратури хлопці. «Ви що робите?». До нас: «Тихіше!». Відбили ми Галину Михайлівну. Та незабаром новий наряд залітає в село. Ось протокол, наче Галина Михайлівна трьох міліціонерів побила. Одна жінка трьох чоловіків — ви повірите в це? То невже в нашій державі немає уже ні влади, ні сил, здатних припинити терор над нами?

Голос старої жінки в залі:

— Колись німці Хатинь спалили, а тут свої виловлюють і душать. Світ перевернувся.

До Галини Киби головбухом була Надія Гречка — жінка, що вже в літах. Її першу почали тягати. Тримали в Юр’ївці, потім у  слідчому ізоляторі Дніпропетровська. А тепер Надія Петрівна лежить геть хвора, з ліжка не підводиться. І ми прекрасно розуміємо, чому Віктор Дерев’янко, заступник директора «Перемоги», за відсутності Пономаренка не бере владу до своїх рук.

Віктор Дерев’янко, заступник директора ТОВ «Перемога»:

— Мене попередили: візьмешся верховодити — буде те саме, що з Пономаренком. І це попередження зробили люди в погонах.

Параска Слобченко, пенсіонерка:

— Ми з дідом по сорок років від’їшачили в колгоспі. Одержали землю. Подивилися, що в тій розумній агрофірмі нам не підходить, і, як усі, передали свої паї у «Перемогу». А нам заявили, що передавати чи не передавати і кому передавати — це як наче не нашого розуму діло. І прийшла повістка із суду. Я за діда і в Павлоград. Там суддя і каже: «Якщо, бабо, завтра у суд не з’явитеся і не зрозумієте, кому віддавати свою землю, то ми й без вас віддамо її». Як почула таке, в мене і ноги отерпли. У мене є діти і внуки, отож є кому свою землю віддавати. Кажу, що кістьми ляжу, а не віддам. А суддя сміється: «Ну хай тоді заростає кураєм».

Людмила Цимбал:

— Як почнеться посівна, почнеться, дізналися ми, і суд над Пономаренком. Ми всі поїдемо на суд. Це вже точно. Суд усіх нас повинен вислухати. Ніхто з нас не візьме крихти до рота, поки його не вислухає суд. Це теж уже вирішено. Помирати будемо, а від свого рішення не відступимо. Але просимо і журналістів приїхати й показати процес по всіх каналах та у всіх газетах. Такий відкритий процес, переконані ми, потрібен не тільки для нас. Настає момент істини для всієї України. Без нього вже не обійтися.