Власники об’єктів інтелектуальної власності. Хто вони?

Одним з найкращих шляхів розвитку інтелектуальної, творчої діяльності є створення таких умов, за яких творець об’єктів інтелектуальної власності буде впевнений, що суспільство його творчі зусилля належним чином оцінить — як морально, так і матеріально. Суспільство має всіляко стимулювати творчість. Чим більше людей братиме участь у творчому процесі, тим більше буде результатів цього процесу. Якісні результати інтелектуальної, творчої діяльності і є той найцінніший інтелектуальний капітал.

Президент України Леонід Кучма в Посланні до Верховної Ради зазначав, що інтелектуальний потенціал, наука, високі технології справляють визначальний вплив на розвиток сучасної постіндустріальної цивілізації. Вони виводять на вершину економічного розвитку і окремі галузі, і країни, створюють умови для формування в людей високих суспільних цінностей. Україна має адекватно реагувати на ці процеси, ефективніше використовуючи свій значний науково-технічний потенціал та його конкурентні переваги.

Чинне законодавство України про інтелектуальну власність проголошує право власності на результат творчої діяльності. Проте слід підкреслити, що Закон України «Про авторське право і суміжні права» це право проголосив дуже обережно. Тільки шляхом порівняння окремих статей цього закону можна прийти до висновку, що він таки визнає право власності на твори науки, літератури і мистецтва.

Патентні закони України чітко й однозначно проголошують право власності на результати науково-технічної творчості. Однак проблема полягає в тому, хто визнається суб’єктом права власності на творчий результат. В Україні на 80-90 відсотків власниками об’єктів промислової власності стають роботодавці.

Якщо глянути з другого боку, то від 80 до 90 відсотків і навіть більше творців права власності на створені ними науково-технічні досягнення права власності позбавляються (на твори науки, літератури і мистецтва цей відсоток трохи більший на користь авторів і становить приблизно 50 на 50). Отже, власниками об’єктів промислової власності за чинним законодавством України про промислову власність є лише від 10 до 20 відсотків творців. 80-90 відсотків (інколи навіть більше) патентовласників є роботодавці.

Творці — люди, які своїм інтелектом, трудом, енергією, творчим натхненням створюють об’єкти інтелектуальної власності, накопичують інтелектуальний капітал, — у своїй переважній більшості майнових прав на створені ними інтелектуальні досягнення, які часто є гордістю нації, не мають. Вони в них відібрані відповідно до закону. Простіше сказати, творці серед білого дня пограбовані, обібрані. Навряд чи таке ставлення держави в особі її закону належним чином стимулюватиме творчість. У створенні об’єкта інтелектуальної власності вирішальну роль відіграє інтелект творця, а не кошти.

Не можна вважати відповідною чи належною винагородою ту, яку творець має одержати від роботодавця згідно з укладеним між ними договором. Стороною, яка диктує свої умови, завжди буде роботодавець, і своєю перевагою він не забуде скористатися. Адже Україна в період переходу до ринкової економіки перебуває в стадії «дикого капіталізму».

Позбавлення творців майнових прав є відвертою несправедливістю. Творець позбавляється саме тих (майнових) прав, заради яких він у більшості випадків створює об’єкти інтелектуальної власності: створює з метою поліпшення власного та своїх близьких добробуту.

Ця несправедливість має бути вирішена принципово.

Творець має бути оголошений власником усього, що він створив своїм інтелектуальним трудом. Його слід визнати власником своїх творінь в усіх випадках без жодних винятків.

На користь цього висновку можна навести такі аргументи.

Держава від проголошення всіх творців власниками їх витворів нічого не втрачає, не зазнає ніяких фінансових чи будь-яких інших втрат. Певною мірою таких втрат зазнають роботодавці, в тому числі і державні. Ці втрати можна відшкодувати наданням роботодавцям права на використання створених їхніми працівниками об’єктів інтелектуальної власності протягом встановленого законом строку на умовах невиключної ліцензії.

Працівники-творці можуть укладати з роботодавцем договір, в якому передбачити права й обов’язки сторін стосовно об’єкта інтелектуальної власності, створеного в порядку виконання службового обов’язку. В такому договорі, зокрема, сторони могли б передбачити умову, за якою всі вигоди і витрати діляться між сторонами порівну. Щось подібне пропонує проект Цивільного кодексу України, але, на жаль, це ще проект. За такої умови у творця службового об’єкта інтелектуальної власності була б певна зацікавленість в активізації творчості.

Світовий досвід показує, що визнання за творцем права власності на створені ним об’єкти інтелектуальної власності істотно піднімає рівень творчої активності і в кількісному значенні, і в якісному. Яскравим прикладом можуть бути США, законодавство яких право власності визнає тільки за творцями. Інтелектуальна, творча діяльність у США за кількісними і якісними показниками може бути взірцем.

Єдиним винятком із загального правила про визнання власником тільки творця може бути лише визнання власником за певних умов об’єктів інтелектуальної власності держави.

Чинним законодавством України про інтелектуальну власність держава взагалі суб’єктом права інтелектуальної власності не визнається.

Але ж така ситуація не відповідає ані загальним цивільно-правовим приписам, ані практиці. Адже держава може стати правонаступником власника будь-якого майна, в тому числі і інтелектуальної власності. Законодавство України про інтелектуальну власність допускає її спадкування, але держава як спадкоємиця не згадується. Тим часом ніхто не позбавлений права заповісти свою інтелектуальну власність державі. Проте це не єдиний випадок, коли держава стає суб’єктом права інтелектуальної власності.

Держава може стати власником інтелектуальної власності і в інших випадках, причому в деяких з них держава зобов’язана це зробити. Наприклад, патентовласник з тих чи інших причин відмовляється від свого патента на об’єкт промислової власності. За чинним законодавством України про інтелектуальну власність у такому разі в зазначеного об’єкта немає власника. Його може використовувати будь-хто і без виплати будь-якої винагороди, незважаючи на цінність науково-технічного досягнення. Але ж це абсурд. На нашу думку, в такому разі суб’єктом права на об’єкт промислової власності повинна стати держава.

Патент може бути визнано недійсним через формальні порушення правил оформлення заявки, але науково-технічний рівень заявленої пропозиції від цього не змінюється — пропозиція за своїми ознаками залишається патентоспроможною, але без патентної охорони. Її також може використати будь-хто і без виплати винагороди. І в цьому випадку суб’єктом права на зазначений об’єкт повинна стати держава. Адже в наведених прикладах ідеться про розтринькування інтелектуального капіталу, яке треба припинити.

Доцільно в законодавстві України про інтелектуальну власність чіткіше встановити, що об’єкти інтелектуальної власності, строк правової охорони яких минув, стають власністю держави, а не надбанням суспільства. Суспільство взагалі не може бути суб’єктом права, держава може бути.

Який орган центрального управління має стати суб’єктом державної власності на творчі результати — це справа держави. Ним міг би стати Фонд інтелектуальної власності або Державний департамент інтелектуальної власності. Але це питання правової техніки. Головне полягає в тому, що безсуб’єктних об’єктів інтелектуальної власності не повинно бути. Ще раз наголошуємо: інтелектуальна власність — найцінніший капітал, який потребує надійної правової охорони. При цьому цей капітал може служити державі навіть після закінчення строків його формальної охорони.

Визнання права власності на об’єкти інтелектуальної, творчої діяльності за їх творцями в усіх випадках без винятку (крім права власності держави) зумовлює необхідність відмови від поділу зазначених об’єктів на службові і неслужбові. Автори роботи усвідомлюють, що дана пропозиція буде сприйнята неоднозначно і важко. Адже в поділі об’єктів творчості на службові і неслужбові зацікавлені передусім роботодавці, серед яких будуть і державні.

Але під час розв’язання цієї проблеми треба виходити передусім з інтересів держави і суспільства. Державних підприємств та організацій, які не можуть бути роботодавцями, стає дедалі менше. Отже, втрат від цього зазнають роботодавці — приватні підприємці. Зате в цілому виграє суспільство. Відсутність поділу творчих результатів на службові й неслужбові і визнання права власності на ці результати за творцями викличе в них впевненість у своєму праві на зазначені результати та зумовить піднесення творчої активності.

Суспільство повинно усунути будь-які перешкоди до широкого розгортання творчої ініціативи і діяльності. Творець має бути абсолютно вільний у творчому процесі і впевнений у тому, що його праця буде належно оцінена суспільством. Однією з форм такої оцінки є визнання за творцем права власності на його творчий результат. Це буде найбільш ефективний шлях до розгортання творчої активності. Треба визнати, що в Україні за роки незалежності активність інтелектуальної, творчої діяльності досить істотно зменшилася, незважаючи на спроби прискорити її.